Світлана розповіла редакції Evacuation.city свою історію втрати дому і поїздки за кордон. Далі пряма мова дівчини.
Життя до війни
Мені 22 роки, я психологиня, навчаюся на магістратурі, маю невелику індивідуальну практику і працюю за фахом у Києво-Печерському ліцеї "Лідер".
Моя історія "до війни" почалася набагато раніше, ніж зараз. Я народилася у Сімферополі і прожила там до 14 років. Це моя батьківщина. Я була дуже прив’язана до дому і в якийсь момент моє життя перевернулося. Не можна сказати, що це було якесь ідеальне життя, але воно було нормальне, де ти повноцінний громадянин своєї держави.
В який момент на головну площу міста прийшли люди з автоматами, повісили прапори іншої країни, навесні почали проводити "референдум". Через професію мамі було небезпечно залишатися в Криму, вона мала їхати на материк. Вона тоді не вирішувала за мене, сказала що я маю сама вибрати, що робити.
Дівчина жила в Криму, а потім у Києві
Для мене мій дім був дуже великою цінністю, тому рішення їхати прийняла нелегко, але тоді я зрозуміла, що я українка. Тоді довелось дорослішати. Я зрозуміла, що ти завжди платиш якусь ціну за свої переконання і принципи. Я плачу цю ціну всі 8 років.
Коли я говорю людям що я з Криму, вони кажуть: так, шкода, так гарно було їздити туди влітку на відпочинок. Бляха, Крим не тільки для того був, щоб відпочивати, там був мій дім.
Ми з мамою поїхали до Києва, спочатку жили у її друзів. Мама працює в Академії наук України і згодом нам виділили кімнату в гуртожитку. Це дуже малесенька кімнатка в жахливому стані, 9 квадратних метрів. Ми коли до неї зайшли, в мене просто сльози були в очах, але це був дуже важливий етап, тому що та маленька кімната була тільки наша, де ми працюємо тільки на себе: живемо, прибираємо, готуємо.
Попри все, за ці 8 років я дуже полюбила Київ, тепер це мій другий дім.
Евакуація до Болгарії
Повномасштабну війну я зустріла не те щоб спокійно і без драматизму, але весь цей сценарій дуже схожий на те, що я бачила тоді, в Криму. Мене більше обурює ситуація що тільки зараз всі люди зрозуміли, що в нас війна з Росією, тільки зараз одягають вишиванки, переходять на українську.
Першу добу війни ми провели в знайомих в Києві, там було безпечно для нас. Все було зав’язано на тому, що буде завтра. Ніхто не знав, чи буде вторгнення в Київ, чи ні.
Наші знайомі подзвонили і сказали, що вирішили їхати за кордон. Я не була готова морально, ще не настав той момент, щоб я зрозуміла, що треба їхати. Але це був шанс добратися в безпечне місце, тому ми з мамою вирішили їхати. Спочатку навіть не знали куди, просто приєдналися до компанії.
Мені нелегко далося це рішення, ти ніколи не готовий кудись їхати, а я вже раз так їхала. Це рішення дається через силу, іноді треба себе навіть трохи вмовляти.
Ми виїхали 25, їхали через південь України і Ізмаїл до Молдови, потім в Румунію. Черг великих на кордонах не було, дорога зайняла дві доби взагалі без сну, це було дуже важко фізично.
Нам написав далекий родич, запросив приїхати до нього у місто Варна в Болгарії, сказав що має вільну кімнату, тому вирішили провести евакуацію до Болгарії. Ми їхали за документами як туристи і ніяк не оформлювалися.
Робота і волонтерство
Наразі я продовжую працювати в ліцеї, учні можуть звертатися за консультаціями онлайн. Крім того, волонтерю в двох психологічних службах і залучена у "Кризовій порадні" від Українського Католицького Університету. Зараз ми з мамою тримаємося більше на заощадженнях.
Болгарської я не знаю і це велике питання, як тут можна влаштуватися на роботу. Зараз ми з мамою дали собі ще тиждень, щоб побачити, як буде розвиватися ситуація в Україні. Якщо війна не буде йти до завершення, то будемо вирішувати, чи їхати в якусь іншу країну, чи тут залишатися і шукати роботу.
В мене є синдром "провини вцілілого" те, що я зараз у безпеці. Працюю як психолог з людьми, в яких він теж є. Але зрозуміла, що я набагато ефективніша, коли можу поспати, відпочити. Сидячи в окопах чи бомбосховищах я не змогла б працювати, не змогла б зараз з тобою говорити.
Мій мозок в режимі "відпустки", я собі навіюю, що це тимчасово і намагаюсь не заглиблюватись, адже інакше не зможу працювати з іншими людьми. Я знаю, що потім, коли закінчиться гостра фаза війни, мене бомбане, і буде погано, але поки тримаюсь.
Я плакала тільки раз, коли від’їжджала з Києва, бо це було дуже велике дежавю. Жахливо повторити долю, яка була в Криму. Але я подорослішала і стала толерантніша до невизначеності. Коли їхала з Криму, мені було 14 років, в мене трагічно завершилось перше кохання і було дуже багато переживань.
Україна не буде такою, як раніше
Я мрію повернутися в Крим, але розумію, що Крим ніколи не буде попереднім, його зґвалтували. Мій Сімферополь вже ніколи не буде таким, як раніше. Це найболючіше.
Так само розумію, що повернуся не в той Київ, з якого їхала. Треба готуватися до того, що ми повернемося в задимлений, трохи зруйнований Київ, чи інші міста України.
Я вважаю, що Україна завжди трималася на людях, не важливо де ми. Я для себе переусвідомила багато про те, що патріотизм є і на відстані, допомога є на відстані і ніхто нікого не зрадив, кожен прийняв для себе рішення. І я вважаю що ще багато для своєї країни зроблю і роблю. Треба якраз повернутися з таким запасом ресурсу, щоб потім це все відновлювати.
3015
