Навіть після окупації Криму та частини східних областей, рідні Сергія вирішили не покидати своєї землі. Повномасштабне вторгнення застало їх зненацька, проте вони зберігали надію на швидке закінчення війни, визволення та деокупацію.
Звільнення Херсона у листопаді 2022 року тільки укріпило цю віру. Але через підрив Каховської ГЕС життя рідних Сергія повисло на волосині.
45 днів бабуся з дідусем провели на даху власного будинку. Онук-режисер кілька разів намагався евакуювати їх з окупованої території.
Остання спроба була вдалою – наприкінці літа 2023 року вони обійнялись на вокзалі. А на роковини трагедії Сергій випустив фільм “Врятуй” про евакуацію.
Евакуація.City розпитала Сергія Зейналова про спогади з Херсонщини, початок повномасштабного вторгнення та евакуацію рідних з окупації.
Спогади з дитинства в Криму та на Херсонщині
Сергій починає свою розповідь з детального опису поїздки до бабусі Марії та дідуся Опанаса зі свого раннього дитинства. Кожна така мандрівка була особливою і вкрай очікуваною.
Спершу вони сідали в старенький біло-червоний “Ікарус”, який понад 6 годин віз їх з Ялти до Херсонщини. Маленький Сергій уважно роздивлявся, як змінюється простір навколо дороги.
"За вікном автобуса змінювалися ландшафти, текстури й простір: гори поступово переходили у безкраї степи. Особливо це відчувалося біля Олешок, в нашій пустелі, де на горизонті з'являлися новомодні заправки, з обидвох боків дороги. Сьогодні цим нікого не здивуєш, але тоді це було справжнє ноу-хау, яке я побачив уперше. А справжнім порталом для мене був міст, що вів на правий берег Херсонщини, дозволяючи за лічені хвилини перетнути могутній Дніпро", – розповідає він.
Дідусь і бабуся Сергія
Однак багато захоплення викликав Антонівський міст. Цю споруду побудував дідусь Сергія – Опанас Дерменжи. Він був головним інженером цього об'єкту.
Міст будували впродовж 8 років та запустили в експлуатацію в грудні 1985 року. До того ж мешканці Олешок добирались в Херсон переважно річковим транспортом або їхали до Каховської ГЕС близько 50 кілометрів в один бік.
"У дитинстві я часто розпитував дідуся про міст, інколи робив це більше для друзів, ніж для себе. Він завжди охоче ділився всіма деталями. Дідусь взагалі багато часу приділяв моєму навчанню. Ми разом розбирали приклади з математики, і він постійно відкривав переді мною нові горизонти", – додає Сергій.
Вид з Антонівського мосту
Коли Сергію було 12, його батько помер. Разом з мамою та братом вони переїхали в Олешки. Так дідусь Опанас замінив тата.
"Мені дуже подобались Олешки своєю природою. Я прожив 12 років з видом на море, але річка, плавні, очерет, відпочинок на байдарках, пустеля серед міста – це ж так захопливо!", – ділиться Сергій.
Хлопець у 2011 році переїхав до Києва, але все одно часто приїжджав додому. Працював на телебаченні, а згодом став режисером.
У 2014 році, коли росіяни окупували Крим і частину східної України, бабуся і дідусь вирішили залишитися в Олешках, бо були переконані, що війна ніколи не торкнеться їхнього містечка.
Початок повномасштабного вторгнення
За тиждень до вторгнення Сергій вкотре поїхав до столиці, аби подати заявку у Держкіно і затримався на кілька днів довше, ніж планував.
24 лютого Сергій зустрів в багатоповерхівці в Києві, а його рідних з перших годин почали оточувати російські військові. До 11 ранку вони повністю захопили Олешки та перекрили рух по Антонівському мосту.
Антонівський міст
"Спершу над містом пролітали гвинтокрили ворожі, а потім росармія заїхала на танках в місто. Ми були постійно на зв'язку, але й в Києві ситуація була гостра, бо росіяни йшли й на столицю. Виїхати з Олешків було складно, бо місто було в окупації з перших годин, а Херсон окупували 2 березня. Весь цей час велись активні бойові дії", – розповідає він.
За словами Сергія, два тижні Олешки взагалі не мали сполучення з Херсоном. Це стосувалось не лише можливості евакуації, а й без їжі, води та ліків.
Коли сполучення відновили, люди виїжджали. Переважно через маленькі села, бо траса була закрита росіянами, але рідні Сергія не наважились покинути рідний дім.
"Херсонщина – аграрний край, тож напевно ніхто не боявся померти з голоду – у більшості були городи та земельні ділянки, які годують їх досі. Багато людей так мають птахів, яйця, свій хліб, дехто навіть тримає худобу", – зауважує герой.
Мама з братом виїхали у квітні 2022 року після 2 місяців окупації.
Опанас Дерменжи
“Дідусь з бабусею все одно лишились на своїй землі. Дідо плекав свій виноградник, який посадив ще його прапрадід – він був болгаром. Евакуацію навіть не обговорювали – вони не збирались їхати”, – твердо каже він.
Українські війська звільнили Херсон 11 листопада 2022 року. Сергій сподівався, що вже незабаром ЗСУ зможуть звільнити й лівобережжя Херсонщини, а він – незабаром зустрінеться та обійме рідних та друзів в Олешках.
Підрив Каховської ГЕС та затоплення Олешок
Окупація продовжувалась. Щоб отримувати інформацію з окупованих територій, де живуть родичі та друзі, доводиться читати російські пабліки.
В ніч на 6 червня 2023 року вони почали активно розповідати, як ніби-то українські війська підірвали дамбу. Але фото чи відео підтверджень спершу не було. Сергій ліг спати, але за кілька годин прокинувся та побачив, що Каховської ГЕС дійсно більше немає.
"В Олешках раз на кілька років проводили навчання для місцевого населення на випадок такої катастрофи з ГЕС. Люди знали, де має бути посадка на евакуаційні рейси або куди можуть виїхати самостійно. Але ніякої евакуації на окупованій частині не було. Український зв'язок проривався на окуповані території і я зміг додзвонитись ба і дє. Ми говорили кожну годину – води не було. За прогнозами української сторони, хвиля мала прийти в Олешки о 15 дня, але її не було", – згадує Сергій.
Вода підтоплювала будинки біля річок, деякі зносила хвилею, а інші – затоплювала лише підвали. Олешки захищав Антонівський міст, бо крім самої конструкції переправи побудували ще й 14-метрову дамбу – вона врятувала кілька районів.
О другій годині ночі вода затопила Голу Пристань (селище нижче Олешок) і пішла у зворотному порядку. Інша хвиля прийшла з селища Саги. Так Олешки накрило з двох боків одночасно.
Херсон: спроба евакуації
За кілька днів друг та колега Сергія Максим запропонував поїхати в експедицію в Херсон, щоб зняти кадри евакуації по місту.
"Ми знали, що в перші дні волонтери та військові евакуйовували до сотні людей човнами з окупованих територій. Тож гіпотетично ми могли поїхати з ними та зняти евакуацію з лівобережжя та врятувати моїх бабусю з дідусем. Зараз я розумію, що це було не реально, але тоді я використовував кожну можливість", – згадує Сергій.
Сергій з Максимом зняли багато матеріалу про евакуацію та допомогу мешканцям затопленого Херсону та околиць. З нього вирішили робити фільм.
Якраз під час перебування в Херсоні Опанасу Дерменжи вдалось додзвонитись до онука. Він розповів, що дивом вдалось затягти генератор на другий поверх будинку. Щоб його запустити, злити масло зі швейної машинки. Це дало можливість зарядити телефон та врешті-решт піймати зв'язок.
Опанас Дерменжи
"Бабуся з дідусем були заблоковані на другому поверсі свого будинку – вода стояла. Запасів їжі було мало. Щоб дістати консерви – спускались на перший поверх, де було води по груди. А тоді ділили одну банку на чотирьох – бабці, дідові, маленькому песику та коту-знайді", – переповідає він.
Вода відступала, тому волонтери вже не могли їхати на окуповані території. За військовими на човнах також полювали російські дрони, влаштовували засідки.
Сергію вдалось поговорити з деякими евакуйованими мешканцями Олешків. Він називає цей момент дивовижним попри всю трагедію.
"Це було мов диво – можливість почути новини з окупації вперше за 1,5 року. І побачити тих людей, яким вдалось виїхати попри зруйновану транспортну артерію – Антонівський міст. Але виїхати можна було не з усіх районів, це теж я розумів. З Херсону ми поїхали ні з чим", – каже Сергій.
Немов гра у лотерею: евакуація через Росію
45 днів дідусь з бабусею просиділи на даху свого дому. Дідусь втрачав свідомість, у бабусі – боліли зуби. Вони були заблоковані водою, яка тхнула через фекалії та померлих тварин. До цього додавалась сильна спека та постійні обстріли росіян.
Від липня Сергій почав шукати варіанти, як забрати стареньких на підконтрольну територію України.
"На жаль не у всіх є можливість покинути окупацію. Йдеться зокрема про фінансову сторону питання, бо ніхто ж задарма не їде з Курська забирати українців з Олешків. Але заробити на цьому – можуть", – зауважує він.
Сергій додає, що була й українська організація, яка вивозила людей. Однак вона мала дуже велику чергу й 4 рази відмовляла в евакуації.
Степи поблизу Олешок
"Довелось шукати комерційних перевізників в анонімних російських групах. Це було схоже на лотерею, бо ти не знаєш, з ким насправді спілкуєшся і чи дійсно ця людина за гроші вивезе твоїх близьких. На щастя, там були відгуки, і я читав їх усі, коли обирав перевізника", – розповідає він.
На початку серпня як раз відновили роботу пропускного пункту Колотилівка-Покровка (на російсько-українському кордоні в Бєлгородській та Сумській областях).
"Водій доставив їх у Колотилівку. Вони пройшли фільтрацію десь за 4 години та перейшли в Україну. Волонтери з української сторони посадили їх на потяг до Києва – наступного дня ми нарешті зустрілись. Плакали, обіймалися, раділи і не вірили, що це взагалі відбувається. Родина нарешті зібралась – це був такий омріяний день. Звичайно, це не вдома, я уявляв собі це зовсім інакше, але я радий, що вони живі", – згадує Сергій.
Фільм про евакуацію "Врятуй"
Коли бабуся з дідусем відновились після дороги та стали почуватися краще, Сергій попросив їх взяти участь у зйомках. Вони з дитинства бачили захоплення свого онука та знали про його роботу режисером.
"Окрім кадрів, які вже зняли про життя Херсона під час затоплення після підриву Каховської ГЕС, ми з оператором також зафільмували нашу зустріч з бабусею та дідусем в Києві. А тоді разом з командою дозняли художні-постановочні сцени, які відображали мій внутрішній стан, мої сни в той період. Бо спали ми мало, лягати було страшно, незнаючі які новини прийдуть наступного дня. Я не міг обмежитися лише кадрами, як ми бігаємо по Херсону, ховаючись від обстрілів з лівого берега; потрібно було передати власні емоції, адже ця історія є особистою", – каже він.
Сергій й сам вперше за 20 років опинився по інший бік камери.
"Я мав розповісти свою історію від першої особи про те, намагався рятувати їх. Я не думав про те, як буде важко стояти перед камерою. Та й загалом, це не той досвід, який би я хотів повторити", – щиро зізнається режисер.
Однак він розуміє, що така персоналізація допоможе глядачам відчути, що вони не сам на сам у своєму горі.
Сергій Зейналов присвятив цей фільм роковинам трагедії на Каховській ГЕС. Він випустив його у співавторстві з журналістом Максимом Хотіленком.
"Наш фільм для людей, які залишаються в окупації. Таких насправді багато. Вони ловлять інтернет і дивляться українські новини, намагаються не втрати зв’язок з нами. Там досі подекуди немає світла, води та газу. Тож я хотів нагадати своїм землякам, що про них не забули. Вони відписували у коментарях до фільму слова подяки та власні історії.Це досвід, яким треба поділитися, щоб підтримати людей та показати один зі шляхів з безвиході", – пояснює режисер.
3019
