Зараз багатьом українцям доводиться жити великою кількістю людей на маленькій площі житла. Хтось впускає у свій дім чужих людей, з дітьми, тваринами та психологічними травмами. Природно, що усі знервовані і не завжди можуть дати собі раду. Як діяти усім сторонам, аби почуватися максимально комфортно?

Поради опублікувала дитяча сімейна психологиня Світлана Ройз.

Для евакуйованих

"Ті, хто їдуть, відчувають одночасно величезну кількість почуттів, що складно витримуються – страх, горе, тривогу, сором, відчуття провини, невпевненість, безсилля, жаль, злість... І емоції можуть змінювати одна одну, затоплюючи, і дорослих, і дітей. Всі ці емоції – закономірні", – пояснює фахівчиня.

Вона запевняє, що ці відчуття природні і їх треба прийняти.

  • Горювання

 

Коли людина потрапляє у відносне відчуття безпеки, вона робить видих, напруження спадає. Це може проявлятися як в реакції горювання, не лише за жертвами, але й місцем, майном, частиною життя, спогадами, надіями, тощо. Виявлятися це може у сльозах, відчутті безсилля, вини, завмиранні.

  • Агресія

 

Інший варіант вияву – агресія на тих, хто цю первинну безпеку та турботу зараз забезпечує, хто піклується.

Ройз наводить приклад: так само дитина, яка протягом дня без мами, коли вона повертається, спрямовує на неї все погане.

Це може бути незрозуміло, прикро, боляче волонтерам та всім, хто подає руку. Будь ласка, пам'ятайте, що ця дивна невдячність і злість – на жаль, дія травми. Прояв болю. Будь ласка, не приймайте її на власний рахунок

"Будь ласка, ті, кому зараз подають руку, хто зараз приймає допомогу, не кусайте цю руку", – закликає психологиня.

Тим, хто допомагає

Усім, хто допомагає, важливо піклуватися про себе, щоб не вигоріти під тяжкістю страждань. Необхідно відпочивати, не зливатися з почуттями тих, хто постраждав.

"Щоразу, коли ми бачимо, чуємо, співпереживаємо іншому, ми отримуємо вторинну травматизацію. Це дуже велике навантаження", – пояснює фахівчиня.

Важливо розуміти різницю між співчуваємо і жаліємо:

  • Співчуття


З співчуття – ми допомагаємо людині, але не даємо їй увійти в стан жертви, не підтримуємо стан безпомічності та вседозволеності.

  • Жаль

 

З жалю – думаючи, що вона бідашечка, ми можемо інвалідизувати людину, відібрати ті сили, яких у неї і так небагато. За кожною людиною ми маємо бачити силу. Вона може хоч якоюсь своєю часткою впливати на своє життя. Безпомічність – небезпечна. Що людина сама може зробити? Найменшу дію.

Що говорити, якщо хтось поводиться не гідно:

  • Я дуже співчуваю, я бачу, як вам складно, але я не дозволяю так поводитися.
  • Наші правила такі.
  • Мені боляче і страшно, я сумую разом із вами – але я не дозволяю такої поведінки.
  • Вам важливо зробити це і це.
  • Ось у цьому я можу вам допомогти – а це вам важливо зробити. Спочатку це, потім – це.

 

Психологічний супровід

Тих, хто виїхав у безпечніше місце чи за кордон може переслідувати синдром того, хто вижив. Це почуття провини за те, що перебуваєш у більш сприятливих умовах.

"Важливо пам'ятати, що найголовніше – життя. Кожен з нас на своєму місці. Завжди. На Своєму фронті. І його життя та життя дітей – абсолютна цінність", – пояснює психологиня.

І кожна думка про Україну, слово підтримки, кожне добре слово, яке завдяки вашій поведінці, вашим реакціям, вашим діям – скажуть про Україну та українців – гідних, вдячних, сильних, цінністних– це внесок у нашу Країну. І ваші сили будуть скоро дуже-дуже – дуже потрібні. Бережіть себе.
Ми відповідальні за тих, кого приручили. Фоторепортаж з евакуйованими тваринками
Правила перетину кордону ЄС для дітей з України