За час повномасштабної війни з'явилася не одна платформа з пошуку житла. Наприклад: Icanhelp.host, Host4Ukraine, UKRAINENOW, UkraineTakeShelter, "Прихисток". Тимчасове безплатне житло на своїх платформах українцям пропонують і такі великі компанії пошуку й бронювання житла як Airbnb та Booking.
Редакція Евакуація.City поспілкувалася з іноземцями з різних країн про те, чому вони вирішили прийняти українців у себе вдома, які труднощі поставали перед ними та як вони живуть з новими сусідами-українцями.
Ми вирішили повернути трішки життя додому
Джеральдін Редді, директорка Reddy2Drive Ltd., займається продажем автомобілів. Проживає в Ірландії у місті Маунтмеллік, графство Лаос. Має будинок за містом з 7 спальнями, 2 вітальнями та зимовим садом, де проживає разом з чоловіком, сином та донькою, а також двома домашніми собаками.
Джеральдін (зліва) з Людою – однією з українок, що тимчасово проживає у неї
У Джеральдін на момент інтерв’ю проживає 4 українців.
Людмила з 10-річним сином Максимом, приїхали в Ірландію 26 березня. Людмила одружена з ірландцем, проживає у Великій Британії, де вони мають бізнес. Макс проживав в Україні з батьками Людмили, з якими вони прибули до Великої Британії після початку повномасштабних бойових дій росії проти України.
Однак в аеропорті дитину не впустили в країну, оскільки у нього не було візи. Люда поїхала в аеропорт, щоб зустріти їх, але в кінцевому результаті привезла сина до Ірландії через можливий в’їзд без візи. Вони планували зробити британську візу й повернутися в Британію, однак це не вдалося, тому Макс повинен поїхати до свого рідного батька в Техас, США. Натомість Люда повернеться у Велику Британію.
Інша пара українців – мати й донька з Харкова, Наталія та Поліна. В Ірландію приїхали в суботу 26 березня, до того 2 тижні жили в Німеччині у таборі для вимушено переміщених осіб. Наталія викладачка англійської мови, її доньці Поліні 18 років, вона студентка 2 курсу. Наталія та Поліна наразі шукають роботу в Ірландії, з чим їм допомагає подруга Джеральдін. Поки вони не обговорювали конкретно, скільки часу проживатимуть у сім’ї хостів – наразі проживають, поки це необхідно.
Чому Ви вирішили поселити у свій дім чужих людей?
Ми вирішили зробити щось добре і повернути трішки життя додому. Я божеволіла від бажання щось зробити, допомогти, не могла перестати думати про людей з України, не спала ночами. Тому ми вирішили взяти біженців. У нас великий будинок за містом, і я знала, що вони тут будуть у безпеці. Ми обговорили це з моєю сім’єю і всі погодилися.
Як українці дізналися про цю можливість?
Я розмістила оголошення на сторінці допомоги людям з України в Ірландії у Facebook, і чоловік ірландець розповів мені про двох жінок. Наступного ранку я вже зв'язалася з ними й ми домовилися, що вони можуть приїхати сюди. Вони так посміхалися, коли ми погодилися.
Також ми зареєструвалися в Червоному Хресті 3 тижні тому, але не отримали відповіді звідти.
Як це ділити свій дім з чужими людьми?
Ми всі дуже добре ладнаємо. Українці оселилися і допомагають готувати їжу та прибирати, що фантастично. Не зручна відсутність підтримки з боку уряду. Я не хочу просити в жінок грошей. Я знаю, що вони знадобляться їм для відновлення свого життя. Однак ми домовилися, що вони дадуть мені трохи грошей, коли отримають допомогу від ірландського уряду.
Чи вдасться вам, на вашу думку, стати друзями та підтримувати стосунки після перемоги?
Ми вже через тиждень стали друзями на все життя. Ми обіймаємо один одного щоранку і щовечора. Їм сумно, але ми намагаємося про це говорити та дивитися з позитивного боку на те, що вони живі, здорові та в безпечному місці. Їхня сім’я в Україні зараз у безпеці, але їхній дім у Харкові, тому найближчим часом повернутися додому можливості у них не буде.
Якби ми були на їхньому місці, ми також були б вдячні за допомогу
Моніка Лехнер, співвласниця родинної біоферми. Проживає в Австрії, у містечку Гайцендорф у будинку зі своєю сім’єю. Її брат Франц управляє родинним бізнесом та проживає у будинку неподалік зі своєю сім’єю. Мають мисливських собак та птахів.
Моніка
Один із будинків родини розташований біля їхньої ферми. Там зараз проживають українці Олена з 15-річним сином Давідом – їм виділили 2 кімнати в будинку. В Австрію вони приїхали з Броварів Київської області. 8 років тому до російської окупації частини Луганської та Донецької областей жили у Луганську. Додому Моніки приїхали 23 березня, поки не знають точно, на який термін та що робитимуть далі. До того проживали 2 тижні у готелі у Відні через позитивний тест на COVID-19.
Чому Ви вирішили поселити у свій дім чужих людей?
Ми вирішили взяти сім’ю, бо нам шкода цих людей. Вони не можуть нічого вдіяти зі своєю теперішньою ситуацією. Якби ми були на їхньому місці, ми також були б вдячні за допомогу!
Як українці дізналися про цю можливість?
Пропозицію проживання у нас ми виклали у волонтерських групах у Facebook. Зв’язатися з українцями нам допоміг друг сім’ї.
Як Вам ділити свій дім з чужими людьми?
З ними дуже приємно жити, однак найважче розуміти мову. Ми велика родина і кожен займається різними справами. Один ходить в магазини, інший піклується про соціальні контакти та шукає школу тощо, а українці прагнуть допомагати у всьому.
Чи вдасться вам, на вашу думку, стати друзями та підтримувати стосунки після перемоги?
Я вже пообіцяла, що коли закінчиться ця божевільна війна і вони повернуться додому, в Україну, ми відвідаємо їх. Можливо, тоді ми також зможемо допомогти їм в Україні, якщо вони цього потребуватимуть. Не думаю, що відбудувати все, що розбомбили, буде легко.
Однак я рада, що вони знайшли захист у нас і ми допоможемо знову в будь-який момент!
Хвилювання були марні – ми чудово ладнаємо
Фабієн Пеннінгер, планувальник виробництва. Проживає у місті Ланакен в Бельгії у приватному будинку на 3 сім’ї на першому поверсі, де має 4 кімнати. З ним живуть дві його собаки породи бельгійська вівчарка.
Фабієн
У Фабієна проживають двоє подруг-українок Альона та Аня з міста Бровари Київської області. Проживати у хоста вони планують, найімовірніше, до повного закінчення бойових дій в Україні. Однак є ймовірність, що Анні потрібно буде повернутися швидше через роботу. Поки вони оформлюють документи на офіційне проживання та тимчасовий захист у Бельгії, однак точно хочуть згодом повернутися в Україну.
Чому Ви вирішили поселити у свій дім чужих людей?
Я прийняв таке рішення в основному тому, що я живу один у квартирі площею 180 м². Тому місця вистачає. Звісно, через великий потік людей, які тікають з України, влада матиме проблеми із забезпеченням житлом усіх. Тому змінилися правила розміщення вимушено переміщених осіб у Бельгії. Я вивчив інформацію про це, адже раніше це мало б наслідки (переважно фінансові) для господаря та гостя.
Я хвилювався, що можуть бути труднощі зі спілкуванням. Однак з моїми гостями це не є проблемою, тому що Альона дуже добре розмовляє англійською. Також були побоювання, що вони будуть триматися на сильній дистанції, не бажатимуть спілкуватися зі мною. Та це теж були марні хвилювання – ми чудово ладнаємо.
Окрім того, оскільки у мене є дві бельгійські вівчарки, що живуть у будинку. Я хвилювався, щоб мої гості не боялися їх та не мали алергії. Та дівчата більше турбуються про моїх собак, ніж про мене, тому щодо цього теж немає на що скаржитися.
Як українці дізналися про цю можливість?
Я заповнив заявки на різних сайтах для довгострокового розміщення в себе людей з України.
Як Вам ділити свій дім з чужими людьми?
Загальна порада, яку дають господарям – обговорити домашні правила та звички. Окрім деяких речей та правил щодо моїх собак, є лише одне правило. Мій дім і все моє майно – повністю у їхньому розпорядженні, без будь-яких обмежень чи потреби питати дозволу на використання будь-чого.
Єдина незручність, яку я відчуваю (хоча вони живуть тут лише тиждень) це те, що у дівчат є відчуття, наче їх "забагато" й вони приносять мені незручності. Я вже намагався пояснити кілька разів, що це зовсім не так.
Щодо розподілу обов’язків ми не укладали жодних угод. Дівчата автоматично взяли на себе приготування їжі та прибирання. Дім з ними виглядає цілком природно. Усі ми беремо на себе відповідальність і, не укладаючи жодних правил чи угод, живемо разом з турботою одне про одного, а не просто поруч.
Чи вдасться вам, на вашу думку, стати друзями та підтримувати стосунки після перемоги?
Альона зв’язалася зі мною ще за тиждень до їхнього приїзду. Протягом цього тижня ми багато спілкувалися, спершу, звичайно, про загальні речі та знайомилися один з одним. Та вже через короткий час спілкування розмови стали більш особистими та дружніми.
Зараз у мене є відчуття (і я впевнений, що воно взаємне), що це вже хороша дружба. Ми можемо говорити на різні теми, ділитися особистою інформацією та почуттями. Отже, коротка відповідь на першу частину запитання: так.
Щодо другої частини. Я розумію, що залишаюсь у своїй "зоні комфорту" у ці жахливі часи. Дівчата згодом повернуться в Україну з великими матеріальними та емоційними наслідками й будуть відновлювати своє життя. Але я дуже сподіваюся, що ми зможемо зберегти цю дружбу.
Це була просто природна потреба допомогти
Мірела Перчак, адвокатка. Проживає у Польщі в передмісті Вроцлава з чоловіком і 3-річним сином. На 2 поверсі їхнього приватного будинку є 4 кімнати, а перший поверх – це кімната-студія, в яку входять кухня, вітальня та їдальня.
Мірела
Мірела з сім’єю приймають у своєму будинку двох українок: Світлану, яка працювала бухгалтеркою, її 26-річну доньку Аліну, що є танцівницею-балериною, а також їхнього домашнього пса. Вони приїхали з міста Суми ще місяць тому, на початку активних бойових дій, й збираються залишитися у домі Мірели ще на місяць. Аліна наразі шукає роботу, з чим їй допомагає Мірела.
Чому Ви вирішили поселити у свій дім чужих людей?
Це була просто природна потреба допомогти, дуже очевидна для нас. Тому у нас не було великих дискусій щодо цього. У нас затишний будинок з кількома кімнатами, 2 з яких мало використовуються, тому ми маємо хороші умови для забезпечення належного житла, особливо для тих, хто цього потребує.
Як українці дізналися про цю можливість?
Вони опублікували у групі допомоги українцям у Польщі у Facebook, що їдуть до Вроцлава і шукають кімнату. Я відповіла, щоб вони зв'язалися зі мною щодо цього. Таким чином ми знайшли одне одного і я запросила їх до себе додому.
Як Вам ділити свій дім з чужими людьми?
Для мого чоловіка, на відміну від мене, досить складною є присутність у домі собаки. Він колишній військовий і не надто позитивно ставиться до тварин удома. Водночас я помітила, що спільне життя та мовний бар’єр викликають проблеми у розподілі домашніх і повсякденних обов’язків.
Ми з чоловіком час від часу втомлюємося від великої кількості домашніх справ, на додачу до нашої роботи, тож хотілося б відчувати більше ініціативності щодо допомоги від жінок. Однак ми не хочемо вимагати щось у дорослих людей, особливо у тих, що рятуються від війни.
Позитивом я вважаю те, що у мене є компанія вдома. Ми з жінками багато говоримо, інколи – насолоджуючись склянкою вина. Ми часто обмінюємося думками про все, особливо про поточну політичну та військову ситуацію, щодня ділимося інформацією про невдачі росіян на полі бою.
Це гарний привід практикувати англійську, яку я не часто використовую в роботі. Окрім цього, поспостерігавши за взаємодією між моїм сином і собакою, я зробила висновок, що ми не матимемо вдома жодної тварини, тому що мій син буде їх мучити. Також я вдячна пані Світлані за допомогу із трояндами в нашому саду. У Сумах вона має сад із трояндами та добре знається на тому, як доглядати за ними, тоді як я поки новачок у цьому.
Зазначу, що я завжди вважала, що міжнародні взаємодії – це про розширення кругозору та життєві уроки емпатії, що актуально й у цьому випадку. Для нас важливим є відчуття, що в цій жахливій війні ми не пасивні, а активно робимо все, щоб підтримати людей. Також це можливість вийти зі своєї зони комфорту і зустрітися з іншими людьми, іншими проблемами, іншою точкою зору, іншим способом життя, іншим стилем харчування, іншим усім. Зрештою, попри відмінності, ми поділяємо схожі цінності та схоже ставимося до того, що правильно, а що ні.
Чи вдасться вам, на вашу думку, стати друзями та підтримувати стосунки після перемоги?
Я вірю і сподіваюся, що після перемоги України над росією ми залишимося в добрих стосунках. Коли я була студенткою, я також жила із незнайомими людьми, тому такий досвід для мене не є новим. Напевно, саме таким ситуаціям я вдячна за життєві уроки подолання різних проблем та за розширення погляду на світ.
3020
