Поліна розповіла редакції Евакуація.Сity про досвід евакуації сім’ї на автомобілі з маленькими дітьми і тваринами.
Далі пряма мова дівчини...
Найстрашніші слова в моєму житті
Коли почалася війна, ми з сім’єю були в Києві. Я приїхала до батьків, тому що ми планували відпустку до Іспанії.
З самого ранку мене розбудили зі словами: вставай, на нас напали. Це були найстрашніші слова в моєму житті. Я пам’ятаю свої емоції в той момент: мене просто всю трусило, не могла повірити. Але в нас велика сім'я, тому я не могла собі дозволити бути в такому переживанні весь день.
Тож ми почали збирати речі. Оскільки була запланована поїздка в Іспанію, скасовували всі бронювання, щоб нам повернули гроші. Всі ставилися до цього з розумінням і повертали гроші.
Цей день ми були як на голках. Речі зібрали, але не розуміли, йти в сховище, чи сидіти вдома, про всяк випадок набрали ванну з водою. Ми живемо зі сторони Броварів і чули в перший день вибухи, обстріли.
Пізніше до нас приєдналась знайома, там було дуже багато людей, моя собака, 2 котів і ще 6 котів знайомої. Ми всі жили в такому маленькому будиночку, там було не дуже комфортно, тому що нема води, нема базових потреб типу туалету, треба було реально виживати, носити воду.
Тому вирішили їхати в Ужгород, але під час дороги зрозуміли, що не доїдемо, зупинилися у Львові в колегіумі Українського Католицького Університету, переночували там дві ночі і поїхали на Ужгород.
Життя в будинку в Білій Церкві
Ми 4 дні заправляли авто
Ми їхали до Ужгорода двома машинами, адже сім’я велика, нас 6 людей. Найважче було знайти пальне в київській області. Ми кожен день їздили з села в Білу Церкву, щоб купити бензин. Батьки розповідали, що там один день був газ, але не було бензину, в інший день був бензин, але не було газу. Щоб заправитись повністю, ми витратили 4 дні.
Ще була така пригода, ми заїхали в Хмельницький заправитися, і коли мали заправлятись, почалась повітряна тривога, ми застрягли приблизно на 3-4 години, вже був вечір і переживали, що нас не пропустять до Львова через комендантську годину. Насправді там пропускають на блок-постах, звичайно, дуже добре все обшукували.
Ми провели в дорозі до Львова 18 годин, потім ще 5 зі Львова до Ужгорода. Найдовше проходили через блокпости в Київській, Хмельницькій і Тернопільській областях.
В мене два брати, одному 9 років, іншому 3. Наймолодший наче нормально переніс дорогу до Львова, вже під кінець було видно, що він втомлений. Цьому була важча дорога зі Львова в Ужгород, він репетував постійно, і ми були як на голках, змучені, не виспані, але загалом справляємося з ним.
Крім того, в мене собака, вона теж такий стрес пережила, в селі знайомилась з котами, потім коли ми приїхали у Львів, там не можна було ночувати з тваринами, нам довелося шукати прихисток для собаки через знайомих. В Ужгороді у наших родичів, в яких ми зупинялися, було ще 2 собаки, вона спочатку боялася їх, потім подружилася. На квартирі, де ми живемо зараз, дозволили бути з тваринками.
Тут наче продовжується життя
Після приїзду до Ужгорода ми на ніч зупинилися у родичів. Зараз тут взагалі неможливо знайти житло, але нам пощастило орендувати квартиру через знайомих, це велика удача. Загалом тут спокійніше, тут наче продовжується життя, немає обстрілів, немає паніки в людей.
В нас зараз тільки тато працює. Він ще з ковідних часів працював тільки дистанційно, тому зараз в цьому плані все добре, це іноземна компанія і вона наперед виплатила зарплату. В мене з понеділка почнеться навчання і я не знаю, як це все витримувати в емоційному плані, я не можу зануритися у навчання, просто треба пережити ті всі емоції.
З волонтерства я допомагала інформаційно: блокувала телеграм-канали, поширювала дописи, спілкувалися зі знайомими з Росії. В нас з ними реально якась стіна, з ними важко говорити. Коли приїхала до Львова, ходила розфасувати допомогу. Тут, в Ужгороді, кажуть що волонтерів забагато, навіть охочих вже не беруть, і це дуже класно.
Зараз у дівчини дистанційне навчання в університеті
Я думала, що ми ніколи не повернемось
Коли ми виїжджали з дому, була 8 ранку. Ми зібрали речі, я дивилася на наші квартиру і в мене все стискалося всередині. Я просто подумала що ми вже ніколи не повернемося. Досі є таке відчуття всередині, бо дуже хочеться додому або хоча б у Львів, не знаю що далі буде і куди їхати, за ті 2 тижні пригод, поки ми туди-сюди переїжджали, відчували себе безхатьками, постійно треба просити про допомогу, шукати житло, це так важко, всі були дуже втомлені.
Я погано справляюся зі своїми емоціями. Сумую за таким спокоєм в Києві, коли батьки там, собака в безпеці, немає труднощів, є їжа, вода, тепло. Щоб було легше, беру участь у проєкті "Щоденники пам’яті" від мого університету. Коли поглинає хвиля емоцій, коли розумію що мені важко і хочу додому, то сідаю та записую це.
Від редакції: ми записали цю розмову у перші тижні війни, зараз Поліна з сім'єю досі живе в Ужгороді і планує найближчим часом залишатись там. За цей час батько дівчини один раз їздив до Києва, він полив вазони, взяв необхідне і повернувся до сім'ї.
Ми з родичами з Ужгорода не спілкувалися так часто, зараз я рада, що ми з'єдналися з цією частиною сім'ї. Ми так подружились класно, ходимо на каву. Напевно, це мене зараз гріє. Це допомагає мені відчувати, що ми тут не одні, є близькі, з якими можна зустрітись, поспілкуватись.
Це криза, яка допоможе нам розвиватись
Це така криза, яка зможе нас просунути розвитку. Думаю, що Україна ввійде до ЄС і тут все відбудують, адже всі українці цього прагнуть.
Я цікавлюся сферою кіно і акторською майстерністю, перші роки після війни я б хотіла допомагати волонтерством у відбудові країни. В майбутньому бачу себе людиною, яка розвиває кінематограф в Україні, я б дуже хотіла спробувати працювати за кордоном, але спрямовувати до України знімальні процеси, хочу, щоб Україна стала таким знімальним майданчиком світового рівня.
3020
