Ірина Трофименко розповіла редакції Евакуація.City про життя в окупованому Маріуполі, неймовірну важку дорогу та проблеми, які спіткали її вже за кордоном.
Я не думала, що буде війна
Ірина уже 52 роки живе в Маріуполі – з самого народження. Жінка працювала на заводі імені Ілліча, собаками займалася як хобі. З 2013 року Трофименко володіє розплідником тварин з мініюатюрними шнауцерами – цвергами. Своїми довгими пишними вусами собаки Трофименко нагадують водночас і Конфуція, і Отто фон Бісмарка.
Цвергшнауцери трошки нагадують Конфуція і Отто фон Бісмарка
Зараз у жінки 19 дорослих собак і кілька щенят. Своїх цвергів називає дітьми. Їхніми іменами, звичками, хворобами, забарвленнями пересипана кожна її згадка: ось старенький Лакуша – переніс інсульт і потребує медичної допомоги. Досі виходить на вулицю лише на руках господині – коли був маленький, боявся гучних звуків, а потім звик і вже відмовляється робити інакше. Перцова Армін. Чорно-срібна Тіна-Кароліна. Вагітна розумна Мері. Мері народжуватиме не вдома – у Дніпрі, бо муситиме виїжджати з хазяйкою зі зруйнового Маріуполя.
"Я не думала, що буде війна. Не могла це сприйняти. Як в наш час люди можуть хотіти воєн? Знаєте пісню: "хотят ли русские войны"? Як країна, в якій було стільки смертей і поранень, зниклих безвісти, концтаборів, могла на таке піти?", – досі не може зрозуміти жінка.
24 лютого Ірині подзвонили з роботи. Новин вона ще не читала. Ранок у собачника – найгарячіша пора, коли кожен із твоїх хвостів одночасно хоче поїсти, погуляти і на ручки, поки за кимось з них терміново треба прибирати.
Ірина зі своїми собаками
"Питаю: а що сталось? Мені кажуть: війна сталася, Іра. Війна. Не могла повірити своїм вухам. Ніхто в Маріуполі не міг повірити в той кошмар, який станеться, всі вірили у хороше. Як можна бомбити Маріуполь?", – здригається жінка, згадуючи той ранок.
Початок пекла. Блокада
Маріупольчани думали, що події розгортатимуться, як у 2014 році. Тоді до околиць міста теж долітали вибухи від боїв біля Донецька, і всі внутрішньо очікували, що нічого гіршого з ними не станеться. Але уже з третього березня місто потрапило в блокаду – тепер справи стали гіршими. Набагато гіршими.
"У Маріуполі почали говорити про зелені коридори на Запоріжжя. Люди пробували виїжджати, але цивільні потрапили під обстріл на блокпосту. Колона повернулась. Бензину по місту уже не було. Усі зрозуміли, що треба його берегти – а у мене було тільки пів баку, десь 20 літрів. Їздити кожного дня і сподіватись, що тебе випустять, не було сенсу. А їхати на свій страх і ризик з собаками, палити бензин – це страшно", – з жахом згадує Ірина.
Блокада ставала все жорсткішою – їжі уже не було, люди розбивали вітрини і грабували магазини. Росіяни обрубали Маріуполю і світло, і газ. У домах – холоднеча, на березневій вулиці п’ятнадцять градусів морозу.
Ірині довелось перевести себе і всіх цвергів з дому, в якому уже не гріла електрична підлога, до літньої кухні – там була пічка, яку можна топити дровами. 12 квадратів невеличкого приміщення густо вкрили собачі клітки. Син Трофименко переїхав до батьківського дому – вони з нареченою спали під купою ковдр, загорнуті у кілька шарів одягу.
За весь час перебування в Маріуполі, жінка навіть не ховалась до підвалу – її будинок стояв на березі моря. Після значних руйнувань міста, підвали приморських будинків затопило солоною водою – ховатись було просто нікуди.
"Пощастило, що наш район обстрілювали в останню чергу. Моя Слобідка – біля залізничного вокзалу. Приморський бульвар, приморський парк, море, пляж – зона для відпочинку. До нас прибігали люди з усіх інших районів в тому, в чому вибігли. А зв'язку немає, він став виглядати інакше. Бачиш, як людина йде по вулиці, і питаєш: "Здрастуйте, а які новини? Що ви чули?". От і весь зв’язок. Інформаційна блокада дуже б'є по голові, бо ти нічого не знаєш, і від незнання ситуації дуже тяжко", – згадує Ірина.
Слобідка перетворилась на маріупольський Вавилон: на берег моря стікались люди з усіх районів міста, що втратили дім. Всі зносили свої продукти, групувались, разом готували їжу і одне-одного підтримували. Води теж не було.
Корм собакам маріупольчанка закупила на три місяці заздалегідь – у перші дні війни обдзвонила всіх постачальників і максимально запаслась.
"У мене не буде їжі – а в собаки буде. Я за них відповідальна. Як їм можна пояснити, що у мене немає що дати? Як? Тому в мене завжди є запаси. Іронія тільки в тому, що я поїхала, собаки зі мною, а корм лишився", – сумно коментує жінка.
Евакуація і блокпости: відкрий двері, хай у поле біжать
За кілька днів до відкриття зеленого коридору російська ракета прилетіла в сусідній до Трофименків гараж – потрапило в бензобак машини, але дивом не розірвалось. Це було щастям для всіх людей, які жили поруч. Слобідка – найстаріший район Маріуполя, з нього починалось місто. Будинки старі, збудовані дуже близько одне до одного. Якщо потрапить хоч в один, згорять усі.
"Кожен вечір ми прощались перед сном. Кожний ранок виходили – обіймались і цілувались. Живі", – згадує жінка. Хоча смерть ходила за ними слід у слід. На початку березня Ірина сиділа у своїй спальні і розчесувала собаку.
У сусідньому домі осколками вікна вибило. Але містяни все ще ірраціонально сподівались, що війна закінчиться дуже швидко. 15 березня нарешті відкрили реальний коридор до Мангуша – за 4 кілометри від дому Ірини.
"Ми боялись, що знову обстріляють. Що знову якийсь обман. Чекали ще день. Не могла зрозуміти, як завантажити собак в одну легкову машину. Син сказав, що з дому не поїде – сподівався на краще. Хочеш, вивозь тварин і їдь сама. Я йому – без тебе не поїду, по сусідству дві квартири згоріло. Ні, я доросла людина, мені 31 рік. Коротше, оці довгі розмови, словесний пінг-понг. Мені не хотілось покидати ні дім, ні сина. 16 березня ми все ще ходили і думали, чи треба їхати", – повертається до того часу Ірина.
17 березня рашисти вгатили по Слобідці нічним обстрілом.
"Почали так стріляти, що з’явилась тріщина в літній кухні, через яку виднілась вулиця. Молилась, щоб дожити до ранку. Дожила і зрозуміла – треба їхати", – згадує жінка.
Крім своїх цвергів, Ірина вивезла свою подругу Наталю, її 23-річного сина, а ще трьох Наталиних собак і кішку. В одній машині умістилось: 30 цвергшнауцерів, одна кішка, три людини, три мішки корму і нуль речей, бо тоді довелось би викинути корм. Серед тварин були всі категорії вразливих груп собачого населення: клітка з хворим стареньким Лакушею, який боїться відкритого простору, п'ятеро щенят і вагітна цвергиня Мері.
"Усі вони їхали стоячи. На голові, на спині. Під ліктями, під ногами. Подруга Наталя була завалена собаками, як і її син Коля. Але ми їхали. 18 березня ми доїхали до Мангуша. У мене було 22 літри бензину і 22 кілометри дороги. Зараз я не розумію, як я засунула всіх в машину. Я цього знову не зроблю", – здригається Ірина.
На одинадцятому кілометрі дороги стояли росіяни. Колони машин з дітьми та тваринами по 3-4 години маринувались на блокпостах, доки окупанти витягували з машин чоловіків.
"Їх виводили, роздягали і перевіряли, чи нема сліду ременю від автомату на плечі, шукали військові татуювання. Колю діставали з машини на кожному блокопості. Від Маріуполя до Бердянська у нас майже скінчились оці 20 літрів бензину, а їхати було ще 8 кілометрів. Блокпости все витягнули – зупинився-поїхав, зупинився-поїхав, зупинився-поїхав. Бачу, що йде багато палива, машина перевантажена", – розповідає Ірина.
У Бердянську в Ірининої подруги були друзі, готові прихистити маріупольчан зі всіма собаками. На годиннику вже була 16:00 година, о 18:00 починався комендантський час в окупантів, а попереду стояв останній ворожий блокпост і безкінечний караван машин у черзі на в’їзд до міста. Ірина розуміла – вони нізащо не встигнуть.
"У мене в машині купа невигуляних тварин. І вигуляти нікуди – блокпост на блокпосту, всюди черги. Як таку зграю собак виводити? Набираюсь сміливості. Виїжджаю з колони – їду до самого блокпосту, де стоять місцеві, у кого бердянська прописка. Вилізла з машини, питаю – де тут у вас начальник? Командир? Стоять якісь з вузькими очима. Буряти, напевне. Питають – що ти хочеш? Пояснюю ситуацію: купа тварин у машині, не знаю, як вигулювати чи годувати. А вони мені кажуть – відкрий двері, хай в поле біжать. І це я нормальними словами кажу. А говорилось все російською національною мовою – трьохповерховою лайкою", – розповідає Ірина.
Трофименко обклали російським матом з ніг до голови. "Доблесні" росіяни з почуттям ображеної справедливості почали розповідати жінці, що тут в черзі діти з контузією і обгорілі 3-річки, а вона тут бачте преться зі своїми собаками.
"А я стою і дивлюсь на них – а ми вас, хлопці, звали? Чого люди їдуть з контуженими дітьми? Ми вас кликали сюди? Я просила приїжджати сюди і від чогось мене рятувати? Стою і думаю це. А сказати не можу – пристрелять", – з гидливістю в голосі розповідає Ірина.
Раптом до жінки підійшов якийсь командир.
"У російському стилі запитав: що ти хочеш? Кажу – я вас прошу. Хочете, на коліна стану. Христом Богу молю. Стою без верхнього одягу, мороз. У мене нічого нема. Машина повна собак. Подруга, син. Як мені бути? Він помовчав і сказав – добре, їдь за бердянськими машинами".
І таки проїхали.
Бердянськ-Запоріжжя-Дніпро
У Бердянську Ірина змогла перепочити, поїсти, виспатись, а головне – вигуляти і нормально нагодувати собак. Але стикнулась з іншою проблемою – неможливо було ніде взяти бензину.
"4 дня ми їздили по місту. Такі черги були – кошмар. З однієї заправки на іншу. А видавати його почали згодом лише по спискам", – згадує жінка.
Ірина лише на четвертий день змогла заправитись бензином. А їхати було дуже потрібно – собаки потребують вільного простору, і в Україні вони не могли на нього ніде розраховувати.
"Всім привіт! Все ще чекаємо на бензин". Ірина на заправці в Бердянську. Зберігся лише скрін
У групах собачників на клич про допомогу відгукнулась жінка із Чехії – обіцяла пів будинку і пів ділянки землі для цвергів "Хвостатої забави". На свій страх і ризик жінка знову запхала усіх тварин до машини, і поїхала до наступного перевалочного пункту – Запоріжжя. Колон з машинами не було, всі знайомі напучували, що їхати самій – самогубство. Ну але як вже їдеш, хоч на край дороги не з’їжджай – підірвешся, "асвабадітєлі" все замінували.
"Я везуча людина. Коли відкривала вікно, а з нього висовувались морди шнацуерів, росіяни на блокпостах казали – проїжджай, проїжджай! Кольку витягували, мене ні. Речей же нема. Собаки, корм, і двомісячні щенята. Все", – резюмує жінка.
Так Трофименко доїхала до Васильєвки під Запоріжжям. Блокпостів не було, але причину цього негаданого щастя можна було дуже швидко побачити на власні очі – підірваний міст і російські обстріли. Чудом машина, наповнена людьми і цвергами, прорвалась до Запоріжжя.
Там у Ірини була ще одна передишка – зустріли друзі, обігріли і пустили додому. Але з’явилась нова проблема: вагітній цвергині Мері підходив термін народжувати, і з Запоріжжя Ірина мусила робити ще один переїзд, до Дніпра – щоправда, уже по неокупованій українській території.
"Кинули клич. Допомогла мені Заріна Обіс, яка зараз в Іспанії, працює у розпліднику. Знайшли в Дніпрі дім з колишнім розплідником – хазяйка виїхала з собаками до Словаччини", – розповідає жінка.
Два тижні Ірина чекала, доки Мері народить, щоб зрештою доїхати до Чехії. Молода мама привела у світ ще трьох щенят, доки її господиня мучилась, як залишить в Україні сина – той за кілька днів після виїзду мами з Маріуполя пішки виходив з міста. В домі Трофименків обвалилась стеля, вилетіли всі двері і з’явилась величезна тріщина на кухні. Поранений від російського арт-обстрілу, і з власною собакою на плечах – тварина зомліла і не могла прийти в себе, аж поки рашистські "гради" не лишились позаду. Але вийшов з пекла живим. Чоловік наразі проходить лікування у Кам'янці під Дніпром.
"Мікроавтобусом виїхала в Чехію. Сина не випустять з країни, а я хоч з-за кордону чимось допоможу. Стою, дивлюсь, як волонтери пакують моїх собак у легковушку і мікроавтобус, і не можу зрозуміти – як у мене всі вони поміщались в одну машину?" – коментує Ірина.
На цьому пригоди не закінчились – на польському кордоні жінку довго не пропускали з собаками. У той же день Трофименко згубила телефон зі всіма даними і екстренно відновлювала старий, щоб хоч якось прив’язати до нього банківські карти і дати знати знайомим, що вона жива й здорова.
"Дві доби ми сиділи на кордоні, були проблеми з перевозкою собак. Стали казати, що треба за щось заплатити 500 євро штрафу на карту, а таких грошей у мене нема. Всі мої собаки сидять закриті, голодні, не вигуляні. Я не могла їсти сама. Пішла просити особисто начальника зміни і втратила свідомість. Після цього сказали – проїжджай", – згадує жінка.
Чехія-Іспанія
У Чехії виявилось, що дім – це масандра з крутими сходами. Частинка землі для вигулу собак є, але навколо багатоповерхові доми і їздять машини – змучені собаки радісно і безсовісно обгавкували все, до чого теоретично можна було догавкатись.
"Довелось шукати інше житло. Там мені нічого не знайшлось, ясно – 30 собак, ще й щенята. Допоміг нам Альваро Космо – волонтер, який возив гуманітарку в Київ. Заплатив за оренду машини, і ми всі разом виїхали до Іспанії, мене погодилась прийняти одна добра жінка", – каже героїня.
Собаки потребують постійного ветеринарного догляду: 8 з них – пенсіонери, яким від 11ти до 13 ти років; у одної з цвергинь серйозні гінекологічні проблеми – її не можна взяти на руки чи погладити, відразу жаліється на біль; і абсолютно всі в спекотниих умовах Іспанії стикнулись з неочікуваним ворогом – тигровими комарами. Мала і надокучлива гидота переносить купу різних болячок: від жовтої лихоманки до вірусу Західного Нілу. У сміливих цвергів Ірини, які перенесли блокаду Маріуполя, нема ніякої можливості захиститись від комахи. Якщо отрута потрапить до собачого серця, лік піде буквально на секунди.
Рішенням проблеми можуть бути прививки – проте доза лише для однієї собаки коштує від 60 до 100 євро, а власних собак у Трофименко зараз 19, плюс щенята. Ветеринарного супроводу, який коштує досить великих коштів, так чи інакше потребує кожен з підопічних Ірини. Якщо жінці вдасться знайти стабільний дім, де розплідник зможе спокійно розвиватись далі, Трофименко зможе відновити діяльність "Хвостатої забави" та знову повернути собі джерело доходу.
"Наприкінці минулого року я була в Угорщині на чемпіонаті Європи. Мій перцевий пес Яша – юний віце-чемпіон Європи, чемпіон піонер-шнауцер клубу Угорщини та найкращий юніор на Гран Прікс Угорщина", – пояснює жінка.
Ірина і її чемпіон. Чи чемпіон і його Ірина
Проте все знову упирається у ціну питання – породисті виставочні собаки потребують специфічного грумерського догляду, кормів та умов розмноження. Інакше вони не зможуть конкурувати з іншими тваринами у своїй категорії. У Маріуполі Трофименко мала усе необхідне для своєї роботи, та закордоном вона мусить усе організувати та закупити з нуля – крім собак та машини, вивезти нічого не вдалось.
Ще день тому Ірина зі своїми собаками все ще була в Іспанії. Жінка, яка прихистила "Хвостату забаву", купила усім цвергам бокси і клітки. Дуже недовгий час великий розплідник мав все необхідне для критичної життєдіяльності шнауцерів. Проте знову мусив екстренно переїжджати – "Хвостата забава" мусить постійно шукати собі окреме місце, щоб залишитись там уже на довше. Після нового екстренного переїзду Ірина уже день не виходить знову на зв'язок.
Жінка виснажена фізично і морально, дуже сумує за сином, і потребує допомоги.
"Якби там не було, ні одна моя собака не буде в іншому домі. Собаки не роздаються. Мої собаки чемпіони. І вони виїхали з Маріуполя. Коли ми вигулювались ще там, вони чули, як летить літак. І вже знали – через кілька хвилин будуть бомби. Я кричала їм – діти, додому! Вони тікали в дім, тісно притиснувшись одне до одного, з низько опущеними головами, як на страті.
Завжди віриться в краще. Досі не можу до кінця усвідомити. Я живу ніби в якомусь іншому світі, паралельна реальність. Здається, ніби це якийсь кошмарний сон – прокинешся, і будеш вдома, в Маріуполі. І все буде нормально", – втомленим голосом розповідає Ірина, і кладе слухавку.
Допомогти Ірині та її хоробрим цвейгам можна за реквізитами:
BENEFICIARY
Отримувач (ПІБ отримувача рахунку латинкою)
TROFIMENKO IRINA 87501, Ukraine, region Donetska,city Mariupol,street Druga Slobodka,building 139
IBAN:
UA473052990000026202691127966
ACCOUNT
Рахунок в банку отримувача (номер карти або поточний рахунок в ПриватБанку)
5168 7450 3123 3098
4149629388251811
BANK OF BENEFICIARY
Банк отримувача
JSC CB PRIVATBANK, 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE
SWIFT CODE/BIC: PBANUA2X
CORRESPONDENT ACCOUNT
Рахунок банку-отримувача в банку-кориспонденті
623-160-5145
PayPal
[email protected]
INTERMEDIARY BANK
Банк-кореспондент
J.P.MORGAN AG, FRANKFURT AM MAIN, GERMANY
SWIFT CODE/BIC: CHASDEFX
Валюта карти: EUR
3020
