Редакція Евакуація.Сity поспілкувалася з Оксаною Бігус про життя в Італії з чотирма дітьми і допомогу місцевих.
Діти плачуть, бо хочуть додому: рішення їхати
У мене троє дітей: Максимові 9 років, Ромі буде 12, Насті буде 16. Крім того, з нами до Італії поїхала донька мого брата, Маргарита, їй 12 років. Її мама не змогла поїхати через роботу, тому попросила мене взяти з собою дівчинку за кордон.
Коли ми виїжджали з України, то навіть не знали, де будемо жити. Було дуже багато сумнівів: їхати чи не їхати? І совість мучить, бо може ти тут чимось допоможеш, і хочеш виїхати, бо за дітей боїшся. Речей практично не взяли, а їхати не хотіли взагалі.
Ми зараз в Італії у місті Єзі, що біля Анкони. Поїхали сюди, тому що тут живе і працює моя мама, а також бабуся Маргарити, яка їхала з нами. Приїхали автобусом, за дорогу платили самі. У той час перевізники знизили ціни приблизно на вполовину – за дитину ми платили по 60 євро, за дорослих 100, хоча до того дорога коштувала 150. Ми їхали трохи більше доби, але діти добре перенесли дорогу.
Ми приїхали до Італії ввечері 8 березня. Нами почала опікуватись християнська організація "Карітас", вони у той же вечір дали нам великий будинок. Потім ми дізналися, що це будинок священника, який живе в сусідньому селі. У будинку два роки ніхто не жив, ми приїхали до нього вже вночі. Опалення виключене, холодно, будинок неприбраний, бо ніхто не сподівався, що там хтось буде жити. Нас поселили туди спонтанно, адже більше не було куди.
Усі пішли, ми лишилися одні в тому будинку, холодно, темно. Діти плачуть, бо хочуть додому, будинок великий, я перелякана, думаю: куди я приїхала? Але якось пережили ту важку ніч, а зранку я подивилася на все по-іншому: діти заспокоїлись, ми поприбирали, побачили, що це гарний будинок, в нас є своє подвір'я.
Найбільше Маргарита скучає за мамою, каже: всі з мамою, а я без мами. Зараз так не плаче, раніше дуже плакала. Її бабуся працює в нашому місті, тому часто приходить до нас, але все одно з мамою було б по-іншому, а її мама не змогла поїхати через роботу, тому доручили мені вивезти дитину.
Я б не впоралась без допомоги "Карітасу"
Я приїхала одна з чотирма дітьми, і якби не "Карітас", не справилась би. Тут все далеко, машини в нас нема, пішки ходити було б дуже важко. Від "Карітасу" нас за потреби возять машиною, наприклад, щоб оформлювати документи.
Сім'ї допомагає організація "Карітас"
Ми оформили тимчасовий захист на рік, отримали медичну страховку на пів року, і її можна продовжити. Соціальну допомогу ще не отримали, але ходили на співбесіду щодо цього.
Як тільки ми приїхали, нам одразу дали продукти, зубну пасту, мило, ковдри, подушки, каву, абсолютно все необхідне. У будинку живемо безплатно.
Ще тут на "Карітасі" є типу супермаркет, там є продукти, побутова хімія, зошити, розраховуватись за них треба не грошима, а пунктами. Ми маємо 600 пунктів, це залежить від кількості людей в сім'ї.
Ми беремо собі все необхідне безплатно, товари просто рахують за цими пунктами. Наприклад, велика пачка печива коштує 20 пунктів. Окремо нам в "Карітасі" дають карточки в супермаркет на м'ясо, по 20 євро на людину.
Вдома найкраща школа: діти хочуть в Україну
Спочатку діти вчилися онлайн, але я сама не справлялася з онлайн-навчанням, тому через 5 тижнів пішли до італійської школи. Моя найстарша донька вже навчається в коледжі, вона продовжила дистанційне навчання в Україні.
Мені дуже треба було морального відпочинку, я його маю зараз з 8 до 13, коли діти в школі. Цілодобово бути з дітьми і вчити з трьома одночасно уроки – емоційно дуже важко.
Дітей одразу запитали за гуртки, хлопці ходили в Україні на футбол, тому їх туди записали. Дівчата пішли на ролики, для нас це безплатно. З "Карітасу" дітям дали рюкзаки, пенали, зошити, талони на харчування.
Діти Оксани в італійській школі з однокласниками
Вчителі в школі стараються, видруковують дітям окремо все. Наприклад кольори італійською, англійською і українською мовами. Завдань як таких нема, хіба математику можемо робити. На футболі треба мати окреме взуття для залу, окреме для трави. Тренер побачив, що Максим не має взуття для вулиці і на наступне заняття купив йому дуже класні футбольні кросівки.
Наші діти трохи симулювали, не хотіли ходити до школи, їм важко, бо вони не розуміють мову, чуже середовище, але виходу в мене не було. Для них і для мене краще буде, щоб ми відпочили одні від одних.
Перший тиждень все було добре, на другий вже одного голова болить, іншого живіт, треба прийти забрати. Я дала їм по одній таблетці білого вугілля, щоб перевірити, чи дійсно погано почуваються (цієї дози замало для ефективності). Через 5 хвилин дітей вже не нічого не болить, кажуть, що таблетка допомогла.
Я бачу, що коли мої діти йдуть, всі вітаються, такі емоційні. А наші без емоцій, просто кажуть "чао". Один з моїх синів дуже емоційний хлопець, а тут я порівнюю його поведінку, він навіть на футболі себе стримує.
Все одно всі хочуть додому, вдома найкраща їжа, найкраща школа, найкращі стадіони, друзі і футбол. Діти завжди питають, коли їдемо додому, навіть не хочуть слухати про те, щоб залишатися в Італії. Дуже хочеться, щоб Україна перемогла і всі нарешті спокійно повернулися.
Діти Оксани в італійській школі
Не встигаю ходити на курси італійської
До нас приїжджав священник, в домі якого ми живемо. Він сказав, що щасливий, що тут хтось живе і мені стало спокійніше. Спілкувалися трохи через перекладач, трохи я говорила українською.
Тут є курси мови для українців двічі на тиждень. Ми ходили кілька разів, зараз не ходимо. Мені трохи важкувато. Йти далеко, заняття триває 2 години, все разом з дорогою і заняттям забирає 4 години в день. Діти і без того в школі вчать італійську, а я, можливо, якби планувала залишатися в Італії, то вчила би, але я не планую.
Хочемо додому. Там чоловік, робота, церква, спілкування. Я співаю в церковному хорі, в нас є спільнота Галілея. Тут є церква, ми ходимо на месу, а греко-католицький священник приїжджає раз на два-три тижні. Мені бракує того життя, ловлю себе на думці: навіть якщо жити і працювати тут, ти просто заролятимеш гроші. Все буде зводитися до грошей, але це не дає задоволення і щастя. Тим більше мої друзі в Україні, друзі дітей також. Я тому і мову не вчу.
Спочатку відпочивала від роботи, а зараз сумую
З тимчасовим захистом в мене є право на працевлаштування, але я лікарка, мій диплом тут не дійсний, я не зможу працювати в Італії і знайти тут роботу за спеціальністю.
До 2017 року я працювала в державній клініці. Але мене не влаштовувала зарплата і система, тож зробила ліцензію і відкрила приватний кабінет.
Якби працювала на державній роботі, можливо, не поїхала б. З приватним кабінетом простіше, закрила і поїхала.
Коли приїхала сюди, спочатку для мене це був відпочинок від роботи. В мене дуже давно такого не було, щоб я на місяць поїхала у відпустку і не працювала. Перший час відпочивала від постійних дзвінків, але зараз вже починаю сумувати. Хоч і не дуже є коли: спочатку була онлайн-школа, уроки, зі мною чужа дитина, це теж постійна напруга. Зараз вони в школі з 8 до 13 години, в понеділок, середу, четвер в хлопців футбол, в понеділок, середу, п’ятницю в дівчат ролики, не дуже є коли сумувати. Чоловік хоче, щоб ми вже їхали додому, але я ще боюся.
Ми в Україні думаємо, що за кордоном є ідеал
Тут інша країна, нам постійно українці, які довго живуть в Італії, кажуть: дивіться, щоб діти не кричали, хай не бігають, хай велосипедом туди не їдуть. Може, тут і нема таких обмежень, це наші українці так кажуть і ти постійно в напрузі. Зараз я дивлюся, що і італійські мами кричать на своїх дітей, вони такі самі, як ми.
Ми колись багато нарікали: в нас в Україні і те не так, і те не так. А коли я приїхала сюди, то побачила ті самі проблеми. Напевно, треба деколи простіше все сприймати. От сьогодні йду, десь трава не скошена, десь сміття розкидане. Ми би вже напевно в Україні ходили, говорили, вже був би осуд, критика влади. В школу діти йдуть, звичайна школа, така як в нас, є десь і стіна обідрана, і обмальована дітьми, це нормально сприймається. Ми собі часом в Україні малюємо ідеал, і часто думаємо що ідеал за кордоном. Насправді тут так само як в нас.
Напевно, треба було, щоб ми поїхали за кордон, побачили це і почали менше нарікати на те, що маємо. В нас нічим не гірше, в нас навіть краще, просто ми не вміємо того цінувати.
3020
