Інна Лісняк, яка пережила 14 днів в підвалах частково окупованого Гостомеля, розповіла Евакуація.City, як потрапила звідти до курортного естонського Пярну.
24 лютого, початок
Інна Лісняк – наукова співробітниця інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського у Національній академії наук. Жінка одружена та має троє дітей.
Інна Лісняк зі своїм інструментом - бандурою
У Гостомелі родина Лісняк живе в районі аеропорту Антонова. Інна була зайнята станом власного здоров’я та турботами про родину, тож не надто слідкувала за новинами. Однак кілька тривожних валізок для великої сім’ї все ж приготували завчасно. О пів на шосту ранку 24 лютого Інна вийшла вигуляти собаку. Під будинком зустріла сусіда, який сповістив: почалася війна. За кілька годин аеропорт Гостомеля уже обстрілювали росіяни – готували собі місце під висадку десанту.
"Ми лежали на підлозі. Вкриті, біля стіни – все, як треба по інструкції. Переписувались із сусідами, думали – день два і закінчиться, стихне", – гірко згадує Інна.
Не стихло. На ніч родина Лісняк – двоє дорослих і троє дітей – пішла в сховище сусідньої багатоповерхівки. Власний земляний підвал у приватному секторі під роль сховку не підходив.
У підвалі багатоповерхівки скупчилось до двадцяти гостомельчан. Буквально за день людей, як і обстрілів, побільшало: у сховищі тіснилось уже сорок сусідів.
14 підземних днів
Спершу чоловік Інни не хотів евакуюватись – вірив, що треба потерпіти кілька днів, а потім все налагодиться. Пізніше уже не було такої можливості.
Родина опинилась у заклятому трикутнику. Та частина Гостомеля, де вони жили, упиралась в ліс та окуповану Бучу, з іншого боку був розташований аеропорт Антонова, де бої точились з першого дня війни. Центр Гостомеля, 4 кілометри від підвалів, де ховались люди, був також окупований росіянами. Міст через Бучу окупанти замінували, тому евакуювати людей було нереально.
Лісняки провели у підвалах тринадцять днів, виходячи на поверхню тільки для того, щоб на свій страх і ризик перебігти до іншого сховища. Гостомель, який в перші дні війни став епіцентром боїв за Київ, був окупований на 80 відсотків: ні зв’язку, ні води, ні світла у місті вже не було.
За цей час у підвалах сформувалась своєрідна підземна логістика. У земляному сховку під власним будинком Лісняки мали газовий балон, туди всі новоспечені підвальні жителі позносили продукти та посуд. У великих каструлях гостомельчани варили тут супи. Потім переносили готову їжу назад до підвалу. Воду економили, тому посуд протирали сіллю та туалетним папером.
Евакуація перша. Невдала. Зустріч з російським танком
9 березня підвали гуділи надією: на сайті Бучанської міської ради виклали інформацію про зелений коридор. У Гостомелі евакуація мала початись біля виправної колонії.
"На 11-у годину ранку зібралося десь тисяча людей: старі, молоді, діти, хворі, з милицями, з собаками, з котами. Ми також були зі своєю кішкою. Було дуже холодно, ми простояли близько п'яти годин. Всюди лежав сніг. Зненацька на дорогу вилетів російський танк, ми почали ховатися. Вирішили, що все – буде нас розстрілювати", – згадує Інна.
Але сталось інакше. На очах у гостомелян танк попхався вздовж дороги – прямо на замінований міст.
Після того, як танк підірвався, зірвалась і евакуація: Україна приготувала 60 автобусів, а окупанти не пропустили до гостомельчан жодного. Тож люди повернулися знову в підвал.
Люди, які прийшли на точку збору з центру Гостомеля, повертатися туди не хотіли, тому шукали прихистку ближче. Серед них була жінка на 9-му місяці своєї третьої вагітності. Її будинок в центрі Гостомеля тричі грабували росіяни, тож повертатись було в будь-якому разі нікуди. Лісняки запросили всю сім’ю у своє "житлове" сховище.
"Хоч ми і дуже переживали, чи їй не доведеться народжувати з нами в підвалі. Там для цього не було жодних умов", – згадує Інна.
Друга евакуація: важливо, щоб провідники прийшли вчасно
Ніч на 10 березня пройшла тривожно – зв’язок, який постійно зникав через відсутність світла, встиг видати новину про другу спробу евакуювати людей.
Планували такий маршрут: Буча-Бородянка-Ірпінь-Гостомель-Київ. До місця зустрічі потрібно були йти 2 години в Ірпінь. Після попереднього фіаско далеко не всі були до цього готові.
Вивести сім’ю й інших охочих погодився чоловік з Ірпеня, він допомагав евакуйовуватися Гостомеля пішки. Домовилися, що він прийде по них вранці. Йти зважилось 8 дорослих і 8 дітей: родина Лісняк у повному складі та сім’я вагітної жінки.
Проте на домовлену годину чоловік не прийшов, але за кілька годин таки з'явився! Інна каже, що йти під обстрілами було менш страшно, аніж сидіти у підвалі.
"Цей чоловік нас вивів. Спершу ми йшли через Бучанський парк, а потім перейшли через Варшавську трасу. Бачили російський блокпост, бачили танки. Далі йшли через лісову Бучу, через колії на Ірпінь. Нас вели якимись такими дорогами, що я ніколи їх не знала. Під якимись мостами та лісами ми йшли 2 години, аж поки не вийшли на не окуповану українську територію Ірпеня", – згадує Інна.
Ірпінь-Новобіличі-Рівне-Львів
Провідник довів людей через Романівський насипний міст, який тимчасово об’єднував Ірпінь з Києвом. Офіційно його відкрили тільки через місяць, проте звідти уже можна було дістатись до ірпінського залізничного вокзалу. Там Лісняки сіли в безкоштовний автобус на Новобіличі.
Евакуація з Ірпеня під Романівським мостом
"Ми не думали про гроші чи будь-що інше матеріальне. Нас привезли в Київ до якоїсь християнської організації. Ми там вперше від 24 лютого поїли нормально – за столом", – згадує Інна.
З Києва Лісняки поїхали безкоштовним автобусом до Рівного. З Рівного сіли на електричку до Львова, а там залишились на вокзалі – шукати шляхи виїзду на Польщу.
"Ми не знали, куди ми будемо їхати. Уже нічого не знали. Просто розуміли, що мусимо виїхати з країни, а куди – неясно", – згадує Анна.
Польський табір
Родина зайняла чергу на потяг до Польщі, не розуміючи, куди поїде. Виявилось, що це останній рейс на сьогодні, і Інна з сім’єю об’єктивно в нього не потрапили б.
"До нас підійшли поляки з маленького бусика. Вони запропонували довезти нас до кордону з Польщею, і ми поїхали з ними. Ми були як кульбабки: коли вони розцвітають, вітер дує і вони летять. Так летіли й ми: самі не знали, куди," – згадує Інна.
Кордон перетнули спокійно – пропустили й Інниного чоловіка як багатодітного батька, і кішку Лісняків без ветеринарного паспорта.
Далі знову був калейдоскоп: табір біженців, безплатний потяг на Варшаву, де хтось поміняв стару котячу переноску на нову, варшавський вокзал з горами їжі та одягу. Знову великий табір для переселенців, де було 5 тисяч ліжок.
Табір для українців, що врятувались від війни, на варшавському вокзалі
"Там ми переночували. Було складно. Діти захворіли, величезне скупчення людей, ми після двох тижнів життя у підвалі. Я вже відчувала, що не можу: хочеться якоїсь кімнати, де можна не бачити людей. І душу, де можна нормально помитись", – згадує Інна.
У родини були родичі та знайомі в Канаді – проте туди потрібна була віза, а чекати її в таборі біженців у Лісняків вже не було сил.
"Так ми вибрали Естонію, де я була кілька разів з концертом як бандуристка і мала знайому естонку пані Анну. Вона кожного дня з початку війни питала, як ми. Напевно, мене так вразила її підтримка, що ми в тому розпорошеному стані вирішили туди поїхати. По суті, в нікуди", – згадує жінка.
Втомлені від невизначеності, Лісняки по знайомствах знайшли рейс на Таллінн і своїм ходом дістались на автовокзал.
На пів дороги українцям сказали, що в Таллінні вже немає місць, можуть відвезти хіба в Пярну. Інна в паніці подзвонила своїй подрузі Анні.
"Вона каже – ну добре, їдьте туди. Це хороше місце, курортне, на березі лиману і Пярнської затоки. 10 березня ми вийшли з Гостомеля, і тільки 14-го приїхали до Естонії", – розповідає Інна.
Пярну: перший приїзд та ціни на оренду
Пярну – портове місто на південному заході Естонії, її головний курорт на березі Балтійського моря. Біля Пярну є рибацьке селище, а в ньому – красивий причал, на якому проводять рибні фестивалі. Для українців, звиклих до поняття курорт у його більш одеському чи херсонському розумінні, погода у Пярну радше ранньовесняна. Проте для фінів і шведів тут спекотний Південь.
Курортний Пярну
Українців естонці чекали. Відразу по приїзду Лісняків поселили у чотиризірковий готель з харчуванням тричі на день. Там їм дозволили безкоштовно лишатись до середини червня.
Після цього періоду родина Інни збирається переселятись на квартиру, яку їм допомогли знайти знайомі. Оренда для українців у Пярну спершу була практично безкоштовною: деякі власники здавали квартиру тільки за оплату комунальних, деякі – навіть були готові самі їх оплачувати до трьох місяців. Тільки б люди почували себе комфортно.
Наразі середня вартість оренди для українців – 200-300 євро (6200-9400 гривень) за місяць, разом з комунальними – 400-450 (12 500-14 тисяч гривень). Проте на курортний сезон ціни підіймаються – приїжджають шведи та фіни.
Кішку безкоштовно чіпували і вакцинували, ще й дали ветеринарний паспорт. Стерилізація тут – 100 євро (3100 гривень). Цього Лісняки не встигли зробити в Україні, а в Пярну уже не спішать – бо на естонських вулицях немає безхатніх котів чи собак.
"Естонці – прекрасні люди. Принаймні, я зустрічала тільки таких. Плачуть разом з нами, сприймають цю війну як власну. Ніби наше горе – їхнє горе. Нам тут дуже спокійно – таке чисте повітря. Ми перший місяць тільки відходили від шоку – в голові все ще лунали вибухи. Постійно здавалось, що он щось летить. Знадобилось 4 тижні, щоб ми перестали реагувати на кожен звук", – згадує Інна.
Естонська шкільна освіта
Українців відразу зарахували до естонської школи – для цього Інні просто потрібно було звернутись до директора. До того ж не тільки до звичайної, а ще й музичної – що не могло не потішити маму-музикантку. Дітям Інни естонська школа навіть подарувала новий ноутбук для навчання.
Діти Інни з подарованим естонцями ноутбуком
"Для українських школярів тут безкоштовний басейн, безкоштовна музична школа, безкоштовне навчання. Естонці все зробили, для того, щоб нашим дітям було добре. Ми опинилися нібито в якійсь казці, де здійснилось навіть те, що було неможливо було в Україні – мені, як багатодітній мамі, було дуже складно водити в басейн трьох дітей, а тут це просто – басейн уже входить до шкільної програми", – розповідає Інна.
Естонці сформували для українців позмінне навчання для школярів, об’єднавши дітей з четвертого по шостий клас та підлітків з сьомого по дев'ятий. Вчаться, щоправда, російською – естонські школи потихеньку позбуваються російськомовних програм, але наразі вони все ще працюють. Наступного року Інна рішуче налаштована забрати дітей з російськомовної школи і перевести в естономовну – до того часу вони якраз підучать естонську.
Зараз діти мають 2 уроки естонської на день. У школу також влаштували двох вчительок української мови та літератури, вчительку природознавства та психолога з України.
Молодші діти вчаться в першу зміну, старші – в другу, тому що дистанційно мають уроки з України. Старший син Інни має регулярну математику, українську мову, історію та англійську.
Тимчасовий захист, проїзд та фінансова допомога
"В Естонії людина має значення. Не папірець. Влаштуватися в школу? Без проблем. Перевестися в іншу школу? Без проблем. Не треба заповнювати якусь заяву мільйон разів в різних інстанціях – раз заповнив десь, прийшов в інше місце – службовці все бачать", – розповідає Інна.
Естонська біржа по безробіттю називається Töötukassa. Стати туди на облік можна лише за умови, якщо людина отримала право на тимчасовий захист та естонську ID карту.
Зробити її можна у місцевій міській раді: прийти з українським закордонним паспортом (якщо немає, просто з українським) або ж свідоцтвом про народження дитини, і податись на тимчасовий захист. В результаті, в межах двох тижнів вам видадуть естонську пластикову ID-карту і для дорослих, і для дітей. Вона надає право на проживання на один рік, право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті Пярну (якщо потрібно за межі міста, там потрібно уже платити). А також – право на фінансову допомогу.
Естонські вчителі на заході, присвяченому підтримці українських дітей
Щомісячна допомога дорослому з біржі по безробіттю – 269 євро (8 470 гривень). Отримувати її можна 9 місяців.
Естонська допомога на одну дитину складає 60 (1800 гривень) євро на місяць. По багатодітності Лісняки отримують на дітей 520 євро (16 300 гривень) на місяць. У березні, коли гостомеляни тільки приїхали, вони отримали одноразову допомогу – 150 євро (4 700 гривень) на дорослого, і по 180 (5 600) на дитину. Прожитковий естонський мінімум на сім’ю з 5-ьох осіб складає 810 євро на місяць (25 тисяч 500 гривень).
"Це не є дуже багато, але можна отримувати безкоштовні продукти раз на тиждень. І у великій кількості – можна затаритися, щось заморозити з м’ясного. Ми не отримуємо, тому що живемо в готелі і нас годують, але українці, з якими ми спілкуємося, так роблять", – розповідає Інна.
Ціни на продукти в Естонії:
- Десяток яєць – 1,29 євро(40 гривень);
- Соняшникова олія – 4 євро за літр(124 гривні);
- Кілограм свиної вирізки – 4,99 євро(155 гривень);
- Курячі крильця або гомілки – до 1 євро за кіло(30 гривень);
- Хліб – від 60 центів до 1 євро(18.7 – 30 гривень).
Також, щоб зекономити, можна оформити компенсацію від держави за житло.
"Якщо від 810 євро прожиткового мінімуму 200-300 треба віддати за оренду, то держава компенсує цю різницю та повертає гроші – щоб сім’я все одно жила не менш ніж на 810 євро", – коментує науковиця.
Курси естонської та ринок праці
Після реєстрації на біржі по безробіттю, обов’язково пройти тримісячні мовні курси естонської. За них тут виплачують стипендію – 5 євро за урок (150 гривень). Курси тривають по 3 години тричі на тиждень.
Естонія потребує робочих рук. Хоч країна і маленька за розміром, у ній добре розвинена національна промисловість. Естонці заготовляють ліс, виробляють дерев’яні будиночки для Фінляндії, консервують рибу та дичину. А ще працюють з електронікою – в країні досить багато заводів, з нею пов’язаних.
На ознйомлювальній прогулянці в лісі
"Знаю, що наші працюють на лакофарбових заводах. Ще тут купа всього пов’язаного з рибальством. Мій чоловік придивляється до виготовлення фінської черепиці – словом, є де працювати. Робота є, але саме на заводах, і на промисловості. Не офісна", – пояснює жінка.
Україна, бандура, естонці, канель
Вдома, у 2003 році, Інна закінчувала Донецьку консерваторію по класу бандури. Виступала епізодично – весь час поглинала наукова діяльність і родина.
В Естонії музикантам пропонують безкоштовні музичні інструменти. Для цього лише треба було зателефонувати за номером з оголошення, так Інна налогодила контакт з місцевими музикантами.
Інна Лісняк на виступі в Естонії
"Зараз я інколи граю з відомою естонською флейтисткою, Леонорою Палу – вона на флейті, я на бандурі. Грала на творчому вечорі композитора Андруса Калуста. З канелісткою Крісті Мюллер – мали вже кілька репетицій, постійно вона мій інструмент вивчає, а я її", – розповідає Інна.
Канель – це інструмент, схожий на нашу бандуру, проте естонські музиканти тримають його горизонтально.
Бандура у Інни з’явилась не відразу. Спершу жінка просто співала під фонограму українські "Чорнобривці" для естонців на літературно-музичних вечорах. На них естонці читали твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Ліни Костенко, навіть казки про Кирила Кожум’яка в перекладі естонською мовою.
"Мене туди запросили, я заспівала. А потім вони кажуть – ну як же ж так, що немає бандури? Давайте зробимо благодійний концерт, зберемо гроші та купимо Інні бандуру", – тепло згадує Інна.
Це не зовсім подарунок – наразі це безкоштовна оренда, на яку Інна підписала договір. У разі пошкодження за неї потрібно буде віддати до тисячі євро.
В Естонії є інтерпретаторські стипендії для творчих особистостей: для музикантів і художників. Дає їх Естонський культурний фонд – частина грошей на його функціонування йде з державних податків на алкогольну продукцію. Інні також запропонували спробувати подати заявку.
"Я можу зіграти мінімум 2-3 концерти на 50 хвилин, і запросити туди інших музикантів. Частина музики на бандурі має бути естонською – але головне, вона має бути для мене новою. Ці гроші даються на розвиток виконавця – грати треба те, чого ти раніше ніколи не грав. В Естонії є фрілансери, які працюють виключно через цей фонд. Це не дуже великі гроші – практично те саме, що дається, якщо працювати прибиральницею", – розповідає музикантка.
Плани на життя
Наразі Інна з чоловіком активно вчать естонську та англійську на додаткових курсах.
"В Естонії в банках є тяжкі двері, які водночас самі відкриваються перед тобою. От це настільки символічно для українців – так Естонія відкриває свої двері для нас зараз. Є можливість: і для вчителів, і для медиків. Хочеш? Починай з робочого – нехай це невелика зарплата, але з чогось треба починати. Естонці хочуть брати наших людей, дають можливість професійно рости. Вдома у мене стільки можливостей не було", – говорить жінка.
Інна з естонцями на концерті в підтримку України
Протягом року Лісняки не планують повертатись до України. Проте хочуть приїхати додому і забрати Іннин інструмент.
"Домівка сниться. Я в своїх снах часто ходжу по ній, бачу кожну деталь: хочу забрати дорогі речі, вишитий бісером тризуб, який зробив мій син. Якщо би орки зайшли в наш будинок, вони би напевно його спалили, тому що там дуже багато українського. Але слава Богу – в наш вони не зайшли", – говорить жінка з полегшенням в голосі.
3017
