Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з кількома родичами, які виїхали за кордон та не змогли похоронити близьких. Вони поділилися спогадами, розповіли про втрату, життя та плани на майбутнє, які так і не здійснилися.
Моє красиве життя, в якому я став героєм: історія офіцера-розвідника з Харкова
Олександр і Катерина Безуглі та їхні діти
Офіцер-розвідник, один із засновників Харківської територіальної оборони Олександр Безуглий загинув 3 березня у Харкові. Його довго шукали і лише 19 березня стало відомо про смерть захисника.
Дружина Катерина, син Олексій і дочка Анна дізналися про це у Польщі. Вони не змогли попрощатися із загиблим чоловіком та батьком. У пам'яті жінки Олександр залишився назавжди живим і усміхненим.
Довоєнне життя родини Безуглих
Подружжя Безуглих до 24 лютого жили щасливим, активним життям у Харкові.
Олександр – офіцер групи розвідки, майор, мав багато талантів. Крім військової справи, яка прийшла до нього в останні роки життя, працював викладачем на кафедрі регіонального управління та місцевого самоврядування Каразінського університету. Займався громадською діяльністю, організатор Харківської Студреспубліки. Про проєкти та активності Олександра можна говорити годинами.
З дружиною Катериною зустрівся ще у студентські роки на фестивалі авторської пісні і поезії.
"Ми випадково познайомилися і з того часу були нерозлучні. 19 років одружені. Він був для мене всім: коханий, друг, чудовий батько",– пригадує Катерина Безугла.
Катерина – викладачка вокалу, щоб допомогти їй, чоловік вивчив тонкощі музичної апаратури, сам зробив ремонт у вокальній студії. Допомагав також з магістерською в консерваторії.
Олександр Безуглий та його сім'я
"Він завжди мені повторював, що жити потрібно зараз, не відкладаючи нічого на потім. Багато часу проводив з дітьми, возив їх на різні додаткові заняття. Змайстрував донечці будиночок на дереві за 1 день, бо вона так про нього мріяла. Цієї зими здійснив свою і нашу мрію – відвіз нас у Карпати", – розповідає Катерина.
Для мене найголовніше, щоб ви були у безпеці: початок війни та евакуація у Польщу
Коли почалася війна, Олександр посадив дружину, доньку, сина в машину та відвіз до батьків у Харківську область. Далі поїхав по військових справах і сказав, що їм потрібно їхати далі.
"Для нього найголовніше, щоб ми були у безпеці", – каже Катерина.
Жінка з дітьми евакуювалась спочатку до друзів Олександра у центральну Україну. Потім їх запросила до себе учениця Катерини в Польщу.
З другого на третє березня Олександр Безуглий заступив на чергування. Десь о 22:15 росіяни нанесли потужний ракетний удар по штабу місцевої тероборони. Коли почалося бомбардування, товаришів Олександра поранило, а він загинув, бо опинився в епіцентрі вибуху.
Ще за декілька днів до смерті, Олександр Безуглий перестав виходити на зв'язок. Чоловік попередив Катерину, що так може бути, тому залишив їй телефони людей, яким потрібно телефонувати, якщо не відповідатиме.
Похороном загиблого бійця займалися його батьки – Тетяна та Володимир, допомагав з цим також військкомат. Вони вмовили Катерину не приїжджати з Польщі, в її пам'яті Олександр залишиться живим та усміхненим.
"Складний вибір зробила головою, серце вказувало, звісно, по-іншому. Тому біль, що не змогла попрощатися, назавжди зі мною", – з сумом розповідає жінка.
Олександра Безуглого похоронили на Алеї Слави, кладовища №18 у Харкові. Катерина має намір повернутися в Україну у серпні, зустрітися з рідними та попрощатися з коханим чоловіком, батьком її дітей.
"Я не приховувала правду від дітей, коли дізналася про загибель чоловіка, сказала дітям, що тато став янголом і тепер буде допомагати та опікуватись нами з небес", – каже Катерина.
В Олександра був ще один талант, він вмів цікаво розповідати, діти обожнювали слухати його історії і спогади з дитинства. Одного разу, вкладаючи дітей спати, він придумав свою власну казку про пригоди харківського паровозика. Він дорослішав разом з дітьми: мав випробування, успіхи й невдачі, аж поки історію не зупинила війна.
Перед смертю Олександр дав доступ Катерині до своєї книги "Моє красиве життя", у якій писав про найщасливіші моменти життя, наприкінці там були такі слова: "Я хочу стати героєм".
Три втрати за один день: історія родини Плохих-Ростовських з Маріуполя
Сім'я Плохих
Тетяна Плохих, її донька Варвара та матір Жанна Ростовська загинули 14 березня у Маріуполі під час чергового бомбардування житлових будинків російськими військовими. З усієї родини залишилися живими чоловік Тетяни – Ілля, їх старша донька Каріна та рідна сестра жінки – Олена Ростовська з донькою. Про життя та смерть близьких людей нам розповіла сестра загиблої Олена, яка евакуювалася у Грецію.
Життя сестер до війни
До 24 лютого родина Плохих-Ростовських жила звичайним життям, як і мільйони українців. 38-річна Тетяна Плохих працювала адміністраторкою і продавчинею в магазині нижньої білизни Anabel Arto. Разом з чоловіком Іллею виховували двох доньок: 9-ти річну Варвару та 13-річну Каріну. Були одружені близько 12 років.
"Таню всі любили. Вона працювала у маленькому магазині, але люди часто заходили. У тому числі через її вміння допомогти клієнтам. Вона була життєрадісна, не любила сидіти на місці, часто подорожувала. Сім'я – головний пріоритет у житті, працювала для них", – зі сльозами на очах розповідає Олена.
Сестри часто зустрічалися та ходили в гості одна до одної. Олена та її матір – Жанна мешкали окремо, в одному з центральних районів Маріуполя.
Про війну дізналася від подруги з Греції
Олена Ростовська – мама в декреті. 24 лютого, збиралася відвести доньку у дитячий садочок. У них мав бути святковий ранок:
"Зранку мені подзвонила подруга з Греції і сказала, що почалися бойові дії. Я заперечувала, на вулиці було все спокійно. Але десь за годину подзвонила виховальтека і сказала не приводити дитину, бо війна".
Через деякий час Олена та її матір Жанна почули вибухи. Зідзвонилися з сестрою, вирішили не панікувати, сподівалися, що постріляють і все обійдеться. Жінка каже, що за 2-3 дні у Маріуполі спорожніли магазини, купити щось було неможливо. Коли вимкнули світло, закрилися і маленькі крамниці. Їжі у місті не стало. Разом зі світлом відключили воду, газ, опалення. Люди почали масово зливали воду з труб, бойлерів. Недалеко від дому Олени був дитячий садочок, до нього стояла черга, щоб запастися технічною водою з труб. Її брали для пиття і приготування їжі.
Олена і Жанна Ростовські та Тетяна Плохих
Відразу після початку війни Олена разом з мамою переїхали до сватів, батьків Іллі. Подумали, що у їхній 9-ти поверхівці залишатися небезпечно. Квартира розташована на 2 поверсі, у разі обвалу їх рятувати було б нікому.
Олена розповідає, що Маріуполь впав в темряву дуже швидко: був без зв'язку, його щодня бомбардували. Люди виходили на вулиці, топили сніг, розпалювали вогнища і так готували їсти. Олена мало не загинула біля вогнища, коли смажила на ньому хліб.
День, який пам'ятаєш і не пам'ятаєш водночас
14 березня жінка пам'ятає погано. Їй розповів про все чоловік сестри Тетяни – Ілля. В обід у їхньому будинку загорівся дах:
"Ми вибігли з дому, я з дітьми стояла окремо біля паркану, чекала поки винесуть наші речі. Мої племінниці забули взуття. Ілля повернувся в дім. До мене підійшла моя мама і сестра. Ілля почув, що летить бомбардувальник і закричав, дівчата ховайтеся. І все…"
Ударною хвилею, знесло будинок поруч і квартиру Іллі. Чоловік вижив та вибіг на вулицю, кинувся до дівчат, він побіг шукати свою дружину, але не знайшов. Натомість побачив тещу – Жанну, яка вмирала та свого батька, ледь живого з осколковими пораненнями.
Коли дим розвіявся, побачив Тетяну під руїнами дому. Вона була мертва. Молодша донька Варвара ще жила, але мала сильні осколкові поранення. Ілля взяв дочку на руки і побіг з нею в Академію поліції, де перебували українські військові. Вони не змогли відкрити двері. Поруч було бомбосховище, його з закривавленою Варею побачили волонтери і пустили. Намагались надати першу медичну допомогу, але без втручання лікарів, шанси вижити були мінімальні. Олену також перенесли у бомбосховище, знайшовся волонтер, який погодився її разом з Варею відвезти в лікарню.
Вони довго їздили містом і шукали, хто б їх прийняв. Врешті, завезли у міську лікарню №3, там не було нейрохірурга і Варвара померла у Іллі на руках. 14 березня не стало Тетяни, Варвари Плохих та Жанни Ростовської.
Коли Олена Ростовська прокинулася наступного дня, вона втратила пам’ять. Два тижні не знала, як її звати і хто вона.
З контузією жінка пролежала в лікарні декілька тижнів. Поки Олена лежала в лікарні, про її доньку піклувався Ілля і племінниця Каріна.
Евакуація з Маріуполя
Першим з дітьми у Краснодар з Маріуполя евакуювався Ілля. Пізніше туди ж волонтери вивезли Олену Ростовську. Коли жінка виїжджала з Маріуполя, закривала очі, щоб не бачити руїни улюбленого Кіровського району. Навколо стояли зруйновані будинки, у яких могли залишитися люди, їх життя раптово обірвалися.
Спочатку Олену привезли в днр, а звідти в Краснодар. Виїжджали з Маріуполя без перешкод. Фільтрацію пройшли швидко. Олена каже, що їй пощастило: потрапили на обід, тому там не було багато людей. І вони виїхали.
Ілля Плохих з донькою Каріною чекали у Росії на Олену Ростовську. Жінка каже, що у Краснодарі перебували близько двох тижнів, щоб їй полегшало. Звідти, на початку квітня, Ілля і Каріна поїхали в Чехію, а вона з донькою спочатку дісталися Грузії, а потім попрямували у Грецію.
Зараз родина, якій довелось так багато пережити, у двох різних країнах: Чехії та Греції. Чоловік загиблої сестри та його донька не хочуть говорити про смерть близьких: намагаються жити далі.
Олена ж хоче повернутися в Маріуполь, навіть під бомбардування, щоб перезахоронити рідних і нормально з ними попрощатися.
Про те де похована рідна сестра Тетяна, молодша племінниця Варвара та їх матір Жанна, Олена Ростовська дізналася від Іллі після евакуації з Маріуполя:
"Варю поховали біля лікарні №3, а маму і сестру – у дворі будинку, де ми ховалися, біля дороги. Ілля на 4-й день сам рив могилу. Ніхто не допомагав. Перетягував їх, закопував. Я не уявляю, чи витримала б, якби була поруч".
Олена Ростовська
"Я морально–порожня, живу лише заради дитини. Всередині немає нічого, жодних емоцій. З того моменту, як прокинулася після 14 березня, жодного разу не відчувала радість. Мені погано через те, що мої близькі так рано померли, що сталося з рідним містом. Буває нахлинуть емоції, починає зносити від болю дах. Закриваюся у кімнаті і годинами плачу, не виходжу з дому", – плаче Олена.
Сестра Олени – Тетяна померла за місяць до свого народження, їй 14 квітня мало б виповнитися 39 років. Жінка каже, що молилася Богу, щоб Маріуполь пронесло і його мешканці обійшлися малою кров'ю.
"Може смерть моїх рідних, багатьох маріупольців і є тією платою кров'ю".
Жінка з ім'ям і прізвищем у кишені: історія журналістки, письменниці Наталії Харакоз
Наталя Харакоз
Журналістка і письменниця, членкиня багатьох професійних творчих спілок, керівниця літературного клубу "Азов'є" Наталія Харакоз загинула 29 березня у Маріуполі. ЇЇ онука Ганна Прокопенко довго шукала місце поховання бабусі, перебуваючи в евакуації за кордоном. Вона і розповіла нам свою історію.
До 24 лютого Ганна Прокопенко разом з батьками та бабусею Наталією жили у Маріуполі. Жінка працювала в медіа, писала прозу. У професію її привела саме бабуся.
"Наталія Харакоз – талановита журналістка та письменниця, членкиня багатьох професійних творчих спілок, керівниця літературного клубу, стильна, витончена, мудра жінка, натхненниця сотень, неймовірна оптимістка, турботлива бабуся. Я стала собою завдяки бабусі", – розповідає Ганна.
Ганна Прокопенко
Ганна згадує її як чуйну, мудру людину. У них не було конфлікту поколінь. Наталя приймала точку зору, рішення онуки, хоча і не розуміла їх. Як вчитель, Наталя Харакоз привела багато людей у літературу і журналістику. Вона писала російською і грецькою. Вела у газеті "Приазовський робочий" літературну сторінку. Публікувала там літературні огляди, твори місцевих письменників. Коли закрили її колонку в газеті, перейшла в інтернет і вела свій блог.
Родина мешкала неподалік центру Маріуполя. 1 березня у двір Ганни прилетіла ракета. До цього обстрілювали околиці, тому вирішила евакуюватися своїм авто, 5 березня виїхали з міста. Тоді вивезли з собою лише сусідів з дитиною.
Родичі, у тому числі бабуся, їхати не захотіли. На той час жінці здавалося, що вони важко евакуйовувалися: постійні обстріли, обшуки, але тепер Ганна каже, ще легко обійшлося.
2 березня жінка востаннє говорила з бабусею. Розмова була коротка, вона сказала, що все гаразд. Потім тримала зв'язок з нею через батьків. Вони до неї приходили, в квартирі вже не було вікон, жила у сусідів. Потім контакт зник взагалі.
"Я довгий час намагалася себе втішати, що вона не може мені подзвонити, бо немає грошей на рахунку. Кілька разів поповнювала їй телефон, думала, що вона мені позвонить. Але це був такий самообман, бо український зв'язок не працює в Маріуполі",– ділиться Ганна.
Поховали, бо знайшли папірець з ім'ям і прізвищем у кишені
Коли зник зв'язок з бабусею, Ганна Прокопенко шукала багатьох родичів у групах пошуку її будинку. Люди, які переміщалися вцілілими будівлями або виїжджали з міста, писали, що з людьми і майном.
Кілька разів у такому чаті їй відписали, що бабуся жива і переховується в підвалі. Потім один з сусідів написав, що вона померла у повідомленні. Але деталей не було. Згодом батьки змогли поспілкуватися наживо з її сусідкою, головою ОСББ, які розповіли деякі подробиці про загибель Наталі Харакоз. Але інформації досі дуже мало.
Вони повідомили, що вона померла у підвалі, ймовірно, не витримало серце після чергового бомбардування. Спочатку її поховали разом з іншими сусідами у братській могилі, на подвір'ї багатоповерхівки. Пізніше цю могилу розкопали, тіла забрали і Наталю Харакоз перепоховали на Старокримському цвинтарі. Це єдине діюче кладовище у Маріуполі.
Ганна Прокопенко каже, що вони довго не могли знайти інформацію: чи справді загинула бабуся, чи її поховали, шукали це місце.
"Я зараз за кордоном і мені досі болить те, що не можу з нею нормально попрощатися, провести її, поховати. Хочеться хоча б щось зробити на згадку про неї, опублікувати її книжки. Але поки збираю сили і ресурси, в першу чергу, моральні".
Зараз Ганна намагається відновити доступ до блогу Наталії Харакоз. Хоче вшанувати пам’ять бабусі, щоб її справа жила далі.
Загубили тисячі життів заради табличок російською
Ганна Прокопенко не знає, чи повернеться в Маріуполь і чи взагалі хоче повертатися. Має пройти час. Зі зв'язком в Маріуполі досі погано, працює лише оператор днр "Фенікс". Та в місті життя – попри смерть. Зараз зносять цілі квартали, у тому числі, з тілами померлих маріупольців. Ніхто не знає насправді, скільки загиблих. У деяких районах запустили воду, але її якість жахлива через розклад тіл. Величезні черги за продуктами, мало вцілілого житла. Єдине, що зробила зараз росія до кінця – замінила українські таблички з назвами на російські.
3025
