Матеріал Der Spiegel "Ukrainian Rail to the Rescue The Trains Keep Running Despite the War" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Люди у синій формі, які рятують життя
Війна забрала життя десятків тисяч людей, змусила покинути домівки, знелюднила села, зруйнувала дороги, мости, кафе та театри, зробила поля непридатними для посіву та знищила урожай. Але є дещо майже недоторкане – українська залізниця.
Залізнична мережа Укрзалізниці дуже розгалужена. На кожній ділянці люди охоче діляться історіями. Наприклад, Олена Французова – начальниця маріупольської станції, яку зруйнувала війна. Або кондуктор Сергій, в якого погіршується зір від роботи. Або працівник Олександр Пирошков, який відповідає за евакуацію десятків тисяч людей.
Після вторгнення Росії більшість працівників Укрзалізниці залишилися на службі. Чоловіки та жінки в синій формі перевозять поранених і волонтерів, західних політиків і військову техніку. Вони рятують життя та оплакують колег, які загинули за час війни.
Перший день війни: жінка з рюкзаком чекає на евакуацію з Києва
24 лютого: евакуація з Центрального залізничного вокзалу Києва
Цього дня в Олександра Пирошкова мав бути вихідний. Але рано-вранці 24 лютого Росія вторглася в Україну. Чоловік поспішив на роботу.
33-річний чоловік почав працювати на залізниці ще підлітком. До війни провідник, а за нових умов був підвищений до машиніста. Вже наступного дня він керував потягом, що перевозив людей із Києва до Львова.
Чоловік вважав, що кожен повинен виконувати свою роботу. Бійцям потрібно було захищати країну, медикам – надавати допомогу постраждалим, волонтерам – стежити за блокпостами. "Наше ж завдання – евакуювати людей", – каже він.
Олександр Пирошков у потязі на центральному залізничному вокзалі Києва
Втомлений і виснажений він продовжує виконувати свої обов’язки й досі: "Неможливо забути моменти, коли над твоєю головою летять ракети та винищувачі, коли руйнуються мости".
Лише за перші два тижні війни машиніст і його колеги з Укрзалізниці вивезли 2,4 мільйона людей. Були дні, коли Олександр нараховував 250 пасажирів у купе, розрахованому на 36.
27-28 лютого: паніка на Центральному вокзалі Львова
Наприкінці лютого тисячі українців прибувають на центральний вокзал Львова. Вони хочуть виїхати до Польщі, Угорщини чи Словаччини.
Багато хто марно очікує на вільні місця в поїзді, що прямує до кордону. Інші вирішили залишитися у Львові. Одна з них – Олександра Маркевич, яка поїхала з Харкова в четвертий день війни разом із сином. У Львові вони жили у театрі, переобладнаному під притулок для переселенців.
Укрзалізниця врятувала мільйони українців
29-річна Олександра евакуювалася поїздом. Вона взяла з собою бабусин годинник, фотографії, документи, теплу ковдру і одяг, їжу для сина, який у потязі відсвяткував своє 11-річчя. Дорогою ворожі снаряди влучили близько до залізничної колії. "Так боляче, – каже жінка, – що твоя дитина святкує день народження в потязі, який обстрілюють".
13-14 березня: рейси Одеса-Київ
У дверях вагона № 5 горить маленька лампочка. Інакше вночі поїзд і колію зовсім не видно. Кондуктор Сергій чує кроки та шум валіз задовго до того, як побачить пасажирів. З міркувань безпеки світло на станціях і коліях не вмикають. Превентивний захід, щоб залізниця не стала ціллю авіаударів. Сергій і його колеги перевіряють квитки пасажирів у світлі мобільних телефонів.
Навіть під час поїздки світло не горить. Потяг гуркоче вночі, подорож триває довше, ніж зазвичай. З початком війни на залізницях ввели обмеження швидкості: 80 кілометрів на годину, 60 – на особливо складних ділянках. Наступного ранку потяг Сергія приїжджає до Києва із запізненням на півтори години.
Провідник Сергій перед відправленням поїзда з Одеси до Києва
18-19 березня: начальник станції у поїзді Київ-Запоріжжя
Поїзд майже підстрибує. Скриплять стіни, хрустять сидіння, оббиті червоною шкірою. Те, що під час 10-годинної нічної подорожі від української столиці до Запоріжжя вагони не злітають з рейок деяким пасажирам, мабуть, здається дивом.
У вагонах їдуть волонтери, вони допомагатимуть людям у Запоріжжі. Це місто стало прихистком для людей із Маріуполя – міста, яке ворог в ці дні перетворює на руїни.
53-річна Олена також зупиняється в Запоріжжі. 18 березня вона втекла з Маріуполя і наразі живе в Ужгороді.
27 років свого життя жінка працює на державній залізниці – майже стільки, скільки існує сьогоднішня Україна. Починала продавчинею квитків і пройшла шлях до начальниці Маріупольського вокзалу. Вона пишається своєю роботою, але станції, якою вона керувала майже десять років, уже не існує.
руйнований вокзал Маріуполя
"Я була вдома, коли почалася війна, – розповідає жінка в телефонному інтерв’ю. – Ми чули, що обстрілювали східну частину міста".
Російські війська накрили місто ракетами та артилерією. Попри це Олена з колегами вийшли на роботу в перший день війни. Анонсовані евакуаційні поїзди не прибули. Жінка вирішила пускати на поїзд усіх пасажирів: з квитками та без них.
Останній регулярний поїзд відправився зі станції Маріуполь через кілька днів. Російські бомби вдарили по коліях Волновахи, куди проходило єдине сполучення з Маріуполем. "Наша рятувальна місія закінчилася", – каже жінка.
Начальниця маріупольської залізничної станції Олена
На початку березня росіяни вдарили по привокзальній території Маріуполя. "Ми до останнього намагалися врятувати станцію, – каже вона. – Я працюю там із 25 років. Серце кров’ю обливається".
Олена каже, що деяких її колег не вдалося знайти. Інші загинули: у бухгалтера станції влучив осколок бомби. Також загинув начальник станції у Волновасі.
27 березня: постріл у серце на станції Тростянець
Вперше за місяць люди ходять містом без страху. Росіяни майже на чотири тижні окупували Тростянець. Але напередодні їх витіснили українські бійці.
Розстріляні уламки танків, подерті фасади… Коли мешканці бачать вокзал і привокзальну площу, одні стоять непохитно, в інших навертаються сльози. Загарбники використовували будівлю квиткової каси як штаб. Тут і досі валяються порожні пляшки від алкоголю, купи екскрементів і розбиті меблі.
Залізничники продовжують працювати, не зважаючи на загрозу обстрілів
У підвалі росіяни влаштували приміщення для допитів і тортур. Тут лежить великий рулон пластику з логотипом місцевої фабрики крекерів і шоколаду. Пластикову стрічку, ймовірно, використовували для зв'язування.
Валентин стоїть на Тростянецькому кладовищі біля могили свого сина Саші – 31-річного залізничника, який стежив за росіянами і передавав інформацію українській армії. Усередині березня куля снайпера влучила йому в серце.
Валентин біля могили свого сина. Куля влучила йому в серце
8 квітня: обстріл на Краматорській станції
Між нашвидкоруч накритими понівечиними трупами стоїть міський чиновник: "Ми сказали, що вони повинні почекати, поки не полагодять колії. Зачекати, так, вони повинні були зачекати".
Вранці на станції скупчилося більше людей, ніж зазвичай, бо напередодні російські війська знищили колії поряд із містом. О 10:30 ранку боєголовка шестиметрової ракети "Точка" вибухнула над натовпом, розпорошивши тисячі шматочків сталі. Майже 60 людей загинули відразу або в наступні дні після поранень.
Тим часом Покровськ, розташований за годину їзди від Краматорська, є останньою станцією, де зупиняються потяги. У містах з загрозами обстрілів пасажири відтепер повинні чекати поїзд під землею.
Люди у Краматорську
І все ж значна частина залізничної мережі країни залишається недоторканою – вона просто занадто велика, щоб її можна було знищити повністю.
2-3 червня: життя з війною у поїзді Перемишль (Польща)-Одеса
Майже всі місця у поїзді зайняті. Незважаючи на війну, люди повертаються залізницею в Україну.
Олена Французова працює у відділі договорів Ужгородського вокзалу. Якби могла, каже, повернулася би завтра до Маріуполя. Готова допомогти відбудувати стару станцію не дивлячись на те, що міста вже немає.
Олександр Пирошков незабаром повернеться до роботи кондуктором. Деяким машиністам вдалося виїхати з окупованих Росією територій і повернутися на службу. Але робота залишається небезпечною і для нього. Російські ракети досі б’ють по залізничних коліях, продовжують підривати залізничні мости та руйнувати депо.
У наступні роки залізничникам доведеться мати справу з наслідками війни. Пирошков каже, що образ війни назавжди врізався в його пам’ять. "Мої нерви на межі", – говорить він. Вночі чоловік відпочиває лише три-чотири години. "Я більше ніколи не буду спати спокійно", – зізнається.
3025
