Соня розповіла редакції Евакуація.city дві паралельні історії: як вона сама опинилась за майже три тисячі кілометрів від України, відчуваючи сором за попереднє місце навчання, та як її батьки-кінематографісти рятувались від "русского міра" під Києвом.
Ми не використовуємо справжнього прізвища героїні за її проханням.
Передчуття
23 лютого по одному з київських академмістечок йде дівчина. Її легко помітити навіть у натовпі – вона крокує вулицею з оберемком величезних рожевих тюльпанів. Це найдорожчі квіти у її житті: по-перше, дівчина купила їх мамі; а по-друге – тюльпани коштували 500 гривень, рівно половина з тих заощаджень, які залишились. Не те щоб вона любить розкидатись грошима, просто передчуває, що наступні квіти доведеться подарувати нескоро.
Тюльпани для мами
Дівчину звати Соня Рушник, вона з Ірпеня, проте живе у Києві з хлопцем. Вдома її чекає велика сім’я – батьки-кінематографісти, три брати й три німецькі вівчарки. 23 лютого Соня зі своїм хлопцем Мишком приїхала до них у гості. Мама зробила чай, а один з братів цілком буденно заявив, що завтра стовідсотково почнуть бомбити Київ. До чаю були шоколадні гранати. Їх зі Львова привіз Мишко, як презент майбутнім свекрам. Тоді здавалось, що це смішний подарунок.
Перед тим, як поїхати знову до Києва, Соня сфотографує свій будинок. Напам’ять.
Війна
"24 лютого я підійшла до вікна. Шибки тремтіли, кричали сирени. Але я була спокійна, бо очікувала подібного. Всі навкруги говорили, що буде війна. Я була готова", – розповідає дівчина.
Зараз Соня ніде не вчиться, зі свого ВНЗ вона відрахувалась. До війни дівчина 3 роки навчалась у москві на драматургії, останні 2 роки – дистанційно. В 17, коли дівчина вступала до університету, вона не думала про те, що подається на навчання до держави-агресорки.
1 березня Соня розмістила у себе на фб-сторінці лист всім російським друзям і знайомим. Тези тоді перекликались з однієї української сторінки на іншу – ми не фашисти, не нацисти, не бомбили Донбас і вже кілька ночей сидимо у підвалах.
"Цей лист я розіслала всім студентам і викладачам, навіть у деканат. З людей, з якими я дружила, мені не написала жодна. Написали тільки ті, з ким ледве віталась", – згадує дівчина.
Літературний інститут дівчини зненацька показав себе не з найгіршого боку. В той час, як пафосні московські внз мгімо й мгу ганьбились у соцмережах, вимагаючи від українців та Зеленського скласти зброю, навчальний заклад Соні випустив антивоєнну петицію. Браві росіяни у коментарях були готові зжерти за це керівництво ВНЗ й підпалити будівлю.
Водночас майже чужі люди щодня питали Соню про її самопочуття, перепрошували за психічну хворобу своєї країни та пів року рухали російський деканат, щоб той віддав Сонині документи. Дівчина й так збиралась відраховуватись – до війни вона працювала журналісткою на місцевому ірпінському телеканалі.
24 лютого
Мишко, хлопець Соні, працює флейтистом в президентському військовому оркестрі. Коли Київ почали бомбардувати, в робочому чаті йому спершу сказали виходити на роботу. Музиканти попередили, що прийдуть, але візьмуть з собою своїх дівчат – а десь за годину після цього повідомлення всіх попросили залишатись вдома.
"У нас біля дому була тільки теплобаза, а у нашого друга Данила, в сусідньому кварталі, підвал більше нагадував безпечний бункер. Щоправда, коли заволала сирена, Даня не побіг туди відразу, а почав інтенсивно мести підлогу та мити посуд. На наші заперечення відповів залізним аргументом: війна, як я можу залишити дім неприбраним?", – згадує дівчина.
Обстріл Києва
Мама Соні кликала всю компанію в Ірпінь, бо вважала, що містечко точно обійде біда. Проте молоді люди не поїхали – Мишкові, як військовозобов’язаному флейтисту президентського оркестру, було заборонено покидати Київ.
Дані й Мишку взагалі довелось непереливки: вони не засинали майже три доби, даючи Соні можливість відпочити – дівчина спала у них на колінах. За кілька днів такого життя всі були виснажені, ноги судомило. Коли через три дні вся компанія повернулась додому до Данила, Соня зрозуміла, що це тактика росіян – мучити всіх нічними сиренами, і змушувати боятись нападу.
"На четвертий день спільний друг запросив нас у Рівне, яке було спокійнішим. Ми поїхали", – згадує дівчина.
В той час в Ірпені батьки Соні намагались вибратись з міста – буквально за кілька годин після виїзду у дворі їхнього дому вже стояли російські танки. Цього Соня ще не знала – мама встигла відправити їй фото з автівкою, і пропала з мережі на кілька днів.
Виїзд батьків дівчини з Ірпеня
Виїхати з Ірпеня під кінець лютого для Рушників було складно – в родини лишалось критично мало бензину. Найстарша собака сім’ї, товстенька вівчарка Умка, злякалась пострілів, звуки яких розлітались по всьому місту, і зникла з двору.
"Брати, бабуся, тато, мама і дві собаки завантажились в машину. Ще попросився сусідній хлопець, його якось вмостили в багажник. У батьків було два варіанти: виїжджати через Романівський зруйнований міст, чи через село Стоянку, хоча наші солдати на блокпості цього не рекомендували – якщо міст можна було перейти вбрід, біля села починалась абсолютна невідомість. Але саме цей варіант батьки й обрали, бо не хотіли кидати машину", – говорить дівчина.
Розбомблені будинки Ірпеня
Рушники довго кружляли по Бучанському району, шукаючи шлях, і тричі повертались на блокпост перепитати дорогу. Соня розповідає, що на третій раз солдати уже дуже косо дивились на її батьків.
"Питають мого тата – що в багажнику? Тато відповідає: а, та там чувак лежить. Треба було бачити вирази обличчя солдатів. Відкривають – а в багажнику правда наш сусід Роман в позі ембріона", – переповідає цю історію дівчина.
Врешті Рушники виїхали до Моршина. Соня називає це чудом, бо щоб батьки туди дістались, у кількох місцях друзі родини якось ловили зв’язок та підвозили їм бензин.
"Тато з мамою місяць пробули в Моршині. Зрештою зібралась компанія з восьми людей, і на всіх було 4 тисячі гривень на 4 тижні. Якось вижили. Зараз працюють над фільмом про війну – вони в мене знімають кіно. Через місяць, після звільнення міста поїхали фільмувати Ірпінь і працювати над благодійними роликами на підтримку ЗСУ", – згадує дівчина.
"У тата був хороший макбук для роботи. Росіяни його розбили й лишили уламки, навіть не забрали з собою. Якщо не моє, то нічиє", – розповідає дівчина.
Була в той день і радість для родини: у двір повернулась старенька Умка. Де вона була, і що робила, ніхто не знає – але додому вівчарка прийшла якимось дивом ще товстішою, ніж була до того.
Від Рівного до Варшави
Соня має бабусю, яка 20 років тому вийшла заміж за норвежця. Від початку війни жінка просила внучку теж приїхати до неї – у Норвегію майже відразу подався молодший брат дівчини. Соня дуже не хотіла лишати свого хлопця, і залишилась у Рівному.
"Коли відкрився колективний захист (так у Норвегії називають тимчасовий прихисток), стало зрозуміло, що з часом можна буде вступати до норвезьких ВНЗ. Бабуся і Мишко переконали мене, що треба їхати", – розповідає дівчина.
Соня дуже сильно переймалась, що не має хорошої освіти – бо всі три роки в москві вважає такими, що варто викинути до смітника.
"Всі радили мені вибрати ВНЗ, а потім їхати. Але я не могла ні на чому зосередитись. Ніби я дивилась у своє майбутнє, а замість нього бачила тільки чорну штору", – розповідає дівчина.
Врешті Мишко взяв Соні квиток до Варшави, і 23 березня дівчина сіла на автобус до Польщі. Поруч було безліч інших людей, які проводжали рідних – в основному чоловіки.
Рівненський автовокзал
"Переді мною в автобусі сиділа жінка із дворічною дитиною. Хлопчик кричав на весь салон і бив по склу маленькою ручкою: "Тато, я скоро приїду! Тату, я скоро приїду! Приїду!" Батько дитини був за вікном, і я бачила, як у нього в бороді блищать сльози", – згадує дівчина.
У Варшаві дівчині було дивно. На вулиці тихо, не лунають сирени. Бабуся знайшла їй дешевий квиток до Осло на 25 березня, а ніч у Польщі вона могла заночувати у знайомої. Від аеропорту Осло Gardemoen дівчині слід було дістатися поїздом до центру міста, а потім ще кількома автобусами та потягами до Льодінгена, де живе її бабуся. Весь транспорт, крім квитка на літак, був для українки безкоштовним, потрібно було просто показати паспорт.
Норвегія: як отримати колективний захист
Перший місяць дівчина прожила в Льодінгені, в бабусиному домі. Брат Соні відразу почав реєстрацію на норвезький тимчасовий захист, а дівчина зволікала – вона все більше хотіла повернутись додому.
"Бабуся потайки зареєструвала мене через інтернет. Я дізналась про це тільки тоді, коли сідала в машину, бо думала, що ми робимо документи тільки молодшому брату.
Взагалі всі процеси в Норвегії дуже автоматизовані. Тут класно отримувати колективний захист в якихось селах чи містечках, де майже немає людей. Всі їдуть в столицю. І там це дуже складно і довго, бо людей селять в табори для біженців, де може бути 40, 50, 90 людей в одній кімнаті. Стоять двоповерхові ліжечка, та й все", – розповідає дівчина.
Норвезькі види
Перший етап подачі на колективний захист – загальна реєстрація у країні. Це ще не отримання тимчасового прихистку, а просто легалізація перебування в Норвегії. Для цього потрібно звернутись у відділок поліції – інструкції до комунікації в кожному окремому регіоні можна знайти тут.
Корисно буде їхати з кимось, хто знає норвезьку – Соня розповідає, що на місці є велика кількість бюрократичних нюансів, в яких без бабусі вона б не розібралась, перекладача для українців там не було. У відділенні поліції українку направили у відділок іншого міста для оформлення колективного захисту.
"Документ прийшов поштою через десять днів, мене попередили про час очікування. Тут всі дуже пунктуальні – якщо норвежці сказали, що 10 днів, то не буде ні пізніше, ні раніше", – розповідає дівчина.
Взаємодія з Nav: соціальне житло та допомога
Соня з братом вирішили жити окремо від бабусі, тож поїхали до Сорплану – маленького містечка біля Льодінгену. Там українці уже могли відвідувати мовні курси, які мали початись у серпні, та напряму комунікувати з Nav – норвезькою соціальною службою.
"Нас з братом заселили в дуже гарну квартиру з двома спальнями та видали тимчасову карту, якою не можна розплатитись ніде, крім Норвегії. Щотижня туди нараховували 1200 крон (4 590 гривень). По суті, ця сума – як 1200 гривень в Україні, бо в Норвегії дуже високі ціни. Якщо не підробляти, прожити досить важко. Тільки транспорт тут коштує 100 крон (380 гривень) за одну поїздку в автобусі", – пояснює дівчина.
Типові норвезькі будиночки
До того, як людина починає ходити на мовні курси норвезької, всі рахунки переселенця сплачує Nav. Насправді українці мають 15 тисяч крон (57 375 гривень) допомоги щомісяця, але спершу служба вилучає кошти на оренду квартири та оплати комунальних рахунків. Коли курси закінчуються, людина отримує всі 15 тисяч, та повинна сама розпоряджатись своїми фінансами і розбиратись у квитанціях.
Робота, мова та навчання
"Мовні курси починаються з першого серпня. Спершу на них мали ходити всі, а тепер вийшов закон, що це необов’язково. Також, якщо переселенець/ка тільки приїхав/ла, навіть до реєстрації в поліції, можна прийти в Nav і отримати талон на їжу. Він підв'язаний під один магазин, всього можна отримати 3 тисячі крон в місяць (11 470 гривень), зняти готівку не можна.
Але врахуйте, що обов’язково треба працювати, інакше вижити складно, хоч і можливо – у мене виходило. Якщо треба купити якийсь одяг чи, скажімо, фен для волосся, то придбати це на допомогу буде проблематично. Без норвезької й англійської робота можлива тільки у сфері обслуговування. Наприклад, нянею не вийде, бо норвежці не пустять в дім чужу людину. Вони досить закриті та інтровертні. Також, коли починаєте працювати й сплачувати податки, соціальну допомогу можуть забрати", – розповідає Соня.
Норвегія
Щоб працювати за спеціальністю, за умови знання англійської й норвезької, тут потрібно підтвердити диплом, а також всі необхідні документи перекласти й апостилювати. І бути готовим до того, що Норвегія повільна країна – це, за словами Соні, визнають і самі норвежці.
До того дівчина ходила до старшої норвезької школи, просто слухати мову та напрацьовувати розуміння. Коли нові приятелі дівчини поїхали відпочивати за кордон, Соня займалась мовою по підручнику, щоб з часом претендувати на вступ до місцевих ВНЗ.
"Я не хочу більше навчатись на драматургії, але хочу залишатись на творчій спеціальності. Тільки от проблема – всі творчі професії тут коштують дуже багато грошей. В той час, як медицина, вчителювання, соціальні професії – безплатні. Творчість дорога і ніяких пільг на навчання як переселенці ми поки не маємо.
Норвегія
Норвежці кажуть, що вони не очікували війни. Може з часом для нас придумають якісь програми, але зараз поки ні. Тому я маю рік чи два, щоб вчити англійську і норвезьку. Потім здати TOEFL або IELTS, а також В2 норвезької, і вступати як іноземка. В Норвегії знати норвезьку треба, навіть якщо ти вчитимешся англійською. Хіба музикантам простіше – друзі вступили до консерваторій онлайн, у них не просили ніяких сертифікатів", – розповідає дівчина.
Зараз у північній країні офіційні канікули та сезон відпусток. Соня поки що повернулась в Україну, щоб провідати батьків та хлопця, та думає, чи буде повертатись до Норвегії.
3020
