Матеріал The Washington Post "A train ride back to Ukraine: Fear, tears and a romance" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
"Ніколи не знаєш, що станеться, це лотерея"
Даніела їде у вагоні № 264. Вона повертається до Кременчука зі своєю 18-річною донькою Уляною Міхєєвою вперше після евакуації з України на початку березня. Тоді вони виїжджали лише з трьома маленькими сумками. Пакуючи їх перед від’їздом із Берліна, Уляна відчула себе знову переселенкою.
"Я хвилююся", – каже 45-річна жінка, вчителька за фахом, про їхнє рішення повернутися до рідного міста. Під час попереднього короткотермінового візиту до відносно безпечного Львова вона нервувала.
Сирени повітряної тривоги лунали регулярно. "Я відчувала страх кожною клітинкою свого тіла", – каже вона. У Кременчуці ризиків більше. Наприкінці червня російська крилата ракета уразила місцевий торговий центр, загинула щонайменше 21 людина.
"Ніколи не знаєш, що станеться, це лотерея", – розповідає Даніела. Її літня та хвора мати не може виїхати з міста. Вони хочуть трошки побути з нею.
Уляна намагається не думати про небезпеку. "Я просто хочу побачити свою родину, своїх друзів", – каже дівчина.
Поки невідомо, коли вони зможуть повернутися назавжди.
Поїздом із Берліна вони доїдуть до Перемишля. А звідти на них чекає 20-годинна дорога потягом до рідного міста.
"Ми просто хочемо додому"
У вагоні № 268 – Валентина та Геннадій. Вони разом зі школи. Зараз обом по 75 років, і вони повертаються в Україну якраз до 50-ї річниці свого весілля. "Ми дуже раді, що повертаємось додому, але хвилюємося, – каже Валентина. – Ми не знаємо, що нас очікує".
Їхня київська квартира постраждала від вибуху, але їм сказали, що її можна відремонтувати. Вони зупиняться у двох старших онуків, фотографіями яких з гордістю діляться. У Польщі подружжя поселили в будинку для відпочинку в сільській місцевості.
"Ми просто хочемо додому", – зізнається Валентина зі сльозами на очах.
"Не плач; ми вже не такі молоді", – звертається до неї Геннадій.
Незабаром вони знову сміються, згадуючи свої шкільні роки.
"Насправді ми росіяни, – розповідає пенсіонерка, яка виросла на Кубані за радянських часів. – Але наша Батьківщина – Україна. Тут народилися наші діти та онуки".
"Я нервую більше, ніж вона", – додає чоловік. Але він більше хвилюється за інших членів родини, які також повертаються.
Їх дочка з чотирма маленькими онуками приїде з Чорногорії за кілька днів пізніше, якраз до початку нового навчального року. Вона більше не хоче розлучатися з чоловіком, який залишився в Києві і якому заборонений виїзд.
"Коли ми читали про війну, ми цього не розуміли, – каже Валентина. – Тепер знаємо, що це найжахливіша річ у світі".
"Хочу жити поряд з батьками"
Далі у вагоні – Катерина Добровольська. Разом із 5-річною донечкою Лілією вона їде до Одеси. До війни родина жила в Харкові, але повертатися туди наразі небезпечно.
Тож жінка залишиться з батьками, хоча її чоловік, який досі живе на сході та працює айтішником, не дуже хоче, щоб вона їхала.
"Він хвилюється, – додає вона. – За логікою все має бути добре, але емоційно йому важко". Її батьки живуть у сільській місцевості та дізналися про війну завдяки телебаченню.
Катерина думала про повернення "мільйон разів". У німецькому Ессені вона живе в гуртожитку для біженців.
"Якби був будинок, який я могла би орендувати в регіоні батьків, я би це зробила", – каже жінка.
"Я зрозуміла, що скучила за Україною"
24-річна Аня сидить у вагоні-ресторані. Того ранку вона загубила квиток і не забронювала місце. Перед тим як сісти на потяг у польському місті Вроцлав, вона цілується з молодим чоловіком.
"Новий хлопець", – пояснює вона, сміючись. Познайомились у Tinder.
Дівчина думає, що погладшала на кілька кілограмів, бо часто ходила в McDonald’s, який закрився в Україні на початку війни.
Аня весь час моніторить мобільний додаток, який попереджає про повітряні тривоги в Україні. Її батьки живуть у Вінниці, де внаслідок ракетного обстрілу цивільної території загинуло 23 людини. "Місто вважалося безпечним місцем", – розповідає вона.
Наразі її дім у Києві. Місто повертається до нормального життя, але сирени все ще лунають. І завжди ймовірне загострення ситуації. Дівчина хвилюється, що втрата квитка передвіщала щось погане.
З кожною хвилиною вона все більше переконана, що залишиться на Батьківщині. "Я зрозуміла, що скучила за Україною", – каже Аня.
Українська родина в потязі Берлін-Перемишль
3025
