Журналістка Евакуація.City відвідала зустріч для дітей і поспілкувалася з Мартою Більською про допомогу найменшим.
Марта Більська – це журналістка, ведуча, медіаекспертка, арт-директорка, координаторка напрямку освіти в Інституті стратегії культури, яка неймовірно любить дітей і робить так, аби навіть у скрутні часи вони мали добрі спогади про дитинство.
Робота з дітьми
Тема дітей для Марти Більської завжди була особливою, адже вона сама – донька емігрантів. Батьки жінки виїхали з України, коли їй було лише чотири. Зараз родина живе в Німеччині. Хоча сама двічі мама й уже стала бабусею, усе, пов’язане з дітьми, не залишає її байдужою досі.
"Наприкінці 90-их, коли я працювала тележурналісткою, то знімала кілька фільмів про сиротинці Львова та Львівщини, зокрема у співпраці з Мальтійською службою. Також брала участь у проєкті "Мама недільного дня": можна було взяти до себе на вихідні дитину з дитячого будинку. Діти розуміли, що ти їм не родич, не будеш їх всиновлювати, але вони адаптовувалися до життя в реальних умовах, вчилися елементарних речей".
Під час волонтерства у модульному містечку в Стрийському парку
З темою дітей Марта працювала і на своїй основній роботі: "На той час я працювала на радіо "Люкс FM", яке транслювало вечірні казки й випускало окремі дитячі CD-диски. Вісім років я читала казки для дітей, а ще записали "Давню історію України у міфах і легендах для дітей та їхніх батьків". Цей проєкт спрацював також як інклюзивний, бо розійшовся серед різних шкіл для дітей з порушенням зору".
Окрім таких проєктів, у пані Марти багаторічний досвід роботи з дітьми на різних заходах, участь у лекціях "Школи вільних і небайдужих", у таборі при Українському Католицькому Університеті "УКУ Kids". Вона зізнається, що з дітьми працювати любить більше, ніж з дорослими:
Не можу забути їхні очі: заняття з дітьми з Маріуполя
На початку повномасштабної війни пані Марта зрозуміла, що її ніша допомоги – діти. Було чимало людей та фондів, які хотіли допомогти саме дітям. Однак вони чітко артикулювали образ: сирота, яка втратила батьків на війні. За словами пані Марти, кожен хотів зробити щось добре, бути хорошим. Однак уявлення були хибними: сиріт уявляли десь такими, як у часи Першої світової – заплакана добра дитина, яка залишилась сама посеред вулиці й буде дуже вдячною за допомогу.
Заняття з дітьми в інтернаті
"Це свідчило, про те, що цим людям раніше не доводилося працювати з дітьми. Дуже легко любити "хороших, тихеньких, зручних" дітей, але важко всіх інших – активних, з непростим характером, чи просто чужих. Окрім того, сироти вже під опікою держави. Якщо дитина опинилася без батьків, то вона не стоїть одна посеред вулиці. І зненацька державний заклад не буде пускати будь-кого, щоб працювали з вихованцями чи забирали їх. Це людські життя і так просто з ними бавитися не можна".
Друга проблема, за словами жінки – подарунки. Дітей завалювали іграшками. Часто вживаними й такими, що до гри вже не годилися. Коробки з ними стояли всюди – на складах, у домівках волонтерів, в Інституті стратегії культури. Однак вони не роблять дітей щасливішими. Це лише бонус, але не та турбота й увага, якої потребують найменші.
У перший тиждень війни Марта дізналася, що до Львова привезли майже 100 дітей з дитбудинку у Маріуполі та попросила колег, щоб порекомендували її до роботи з ними. Так почалося волонтерство у школі-інтернаті "Марії Покрови". Спільно з колегами з Управління спорту, Управління культури, психологами вдалося розробити розклад, за яким жили діти.
Вихованці з Маріуполя розмовляли російською, не дуже розуміли, що взагалі відбувається, адже не мали доступу до інформації. У Львові вони почали відвідувати заняття з дзюдо, сучасних танців. Дітей знайомили зі спортсменами й тренерами, з ними дивилися фільми й розмовляли про все, що завгодно. Лише тепла щира комунікація й справжня турбота виявилися ефективними:
"Я працювала лише з одним класом (близько 20-ти дітей). Викладачки з Палацу культури ім. Гната Хоткевича організовували уроки театрального мистецтва. Це класно, бо ці діти в театрі грають те, чого не можуть сказати, тих, ким не можуть бути. Та й життя їх часто змушує грати ролі. І потім ми щокілька днів ходили до Шевченківського гаю. Працівники робили заняття з малювання на склі, з плетіння ляльок-мотанок, учили робити писанки, співати веснянки. Діти обожнювали ці походи, бо це була подорож".
Марта Більська з вихованцями інтернату
Пані Марта розповідала дітям легенди про Азовське море – вони називали його "наше море" й просили розповідати ще. Вмикали шум хвиль і кожен згадував щось своє. Особливо Марті Більській запам’яталися двоє хлопчаків – Іван і Максим. Вони настільки любили спільні зустрічі, що навіть захищали свою нову "виховательку", просили її поважати. Боялися, що вона образиться й більше не прийде.
"Я не можу забути їхні очі. У мене вдома малюнки від них, аплікації. Я їм подарувала маленькі колоночки, у яких можна слухати радіо. Іван, коли їхав, підбіг до мене й сказав: "Марто, хай ця колонка буде в тебе вдома, бо в мене її старші хлопці відберуть. Я знаю, що ти її збережеш".
Зараз усі ці діти в Іспанії. Пані Марта тримає з ними контакт, однак боїться, що за кордоном з ними не працюватимуть так, як це робили тут. Діти забувають українську, знову живуть звичним життям. Їхнє перебування у Львові може залишитися лише спогадом про щось гарне. Однак для жінки це був безцінний досвід.
"Я працювала там сім днів на тиждень без перерв. Але це був спосіб психологічно втриматися. Я була сконцентрована на конкретній роботі, де усвідомлювала, що роблю це для дітей-переселенців з Маріуполя під час війни, тобто я свідома громадянка, роблю те, що вмію, а не влізаю туди, де не розуміюся і не приношу користі".
Подарунки від дітей
Французька туш – про віру у життя
Перед Великоднем Марта Більська разом з художником Сергієм Савченком вирішили закупити й порозвозити паски й інші частування в домівки, у яких знайшли прихисток матері з дітьми з територій, де тривають бойові дії.
"Ми нарешті познайомилися з людьми особисто, а не в соцмережах. Вони в чужому місті, серед незнайомців, у чужому житлі, яке винаймають одразу по три сім`ї. А приїзд з паскою був чимось особливим. Майже всі плакали сльозами полегшення й говорили-говорили-говорили.
Це був доторк біль до болю. Мій біль: тоді втратили всі проєкти, усі плани й мрії зруйновані, син – призовного віку, похресник – на передовій. Їхній біль: втрата дому, міста, перспектив. Різні жінки з різними освітами, фахами, захопленнями. Вони втратили все в одну мить і ніколи не думали, що їм доведеться просити гроші на елементарні речі. Я їм казала: ви не просите, ми ділимося. Не хотіла, щоб такі ситуації ламали їхні особистості. Ми так здружилися, що мали свою групу. Я назвала її "Прекрасні матері", бо все, що ми робили, – заради дітей".
Усі ці жінки вже повернулися додому: на Київщину, Чернігівщину, Харківщину. Пані Марта досі з ними спілкується й навіть отримує подарунки – вияв вдячності за підтримку в часі кризи. Хтось уже заїжджав у гості, а хтось чекає на неї в різних містах України.
Екскурсія Львовом для переселенців
Одним з найбільш особливих для Марти Більської є спогад про Яну з Київщини. З маленькою донькою вона приїхала до Львова. Чоловік – на передовій. Дорогою дівчинка отруїлася – довелося звертатися до лікарні.
"Яна в чужому місті. У лікарні з дитиною. Ми привезли ліки, якусь іграшку. І ще були потрібні домашні капці. Я не встигла їх купити – прийшла на роботу, а моя колега Ліда вже принесла для дівчинки капці потрібного розміру. І Яна взяла це все, стоїть і плаче. Нарешті дитина могла побігати по лікарні, а не лише сидіти на ліжку. І з лялькою лягла спати. Вони вже повернулися додому. І ця жінка передала мені цукерки і… французьку туш! Вона казала: "Навіть під час війни ви завжди приходили до нас гарною". А я хотіла асоціюватися з життям. Коли працюєш з дітьми, то не маєш права виглядати погано. І коли мені під час війни жінка з-під Києва передала туш для очей, я зрозуміла, що перемога дуже близька. Ми віримо в життя".
Вільні діти модульних містечок
Інститут стратегії культури вже проходив різні етапи трансформацій. Коли почалася пандемія, започаткували проєкт "Театр іде до тебе". Актори грали просто неба. Вистави відбувалися не в центрі Львова, а в різних районах міста. У часі війни цей досвід став у пригоді: театри знову вийшли "в люди", бо погодилися грати для мешканців модульних містечок. Згодом з нього виросла ще одна ініціатива "Кіно йде до тебе" – Марта Більська знову повертається до роботи з дітьми. Тепер у її машині постійно возяться проектор, подовжувачі й інша апаратура – виїзний кінотеатр.
Кінозал у модульному містечку
"Я живу поблизу Стрийського парку, тому вирішила зупинитися на модульному містечку в ньому. У кожному містечку 85-115 дітей. Там я не можу вибудувати методику роботи, як в інтернаті, бо діти постійно змінюються. До того ж вони з мамами, це не сироти. Це люди, які живуть, попросту кажучи, у вагончиках. Дитина боїться вийти за межі містечка, миється в загальній душовій, у них три плитки на 300 людей.
Наші люди звикли одразу повчати. Вижили – слухайте лекції. Воно так не робиться! Звісно, неможливо всіх дітей зібрати. Але є активна групка, яка захотіла дивитися мультики. І я вирішила, що будемо дивитися такі, що створені на основі книжок. Тоді я можу розповісти ще про книжку, про письменника. Це вдається тільки в їдальні, що дуже складно: хтось смажить котлети, хтось свариться, хтось займається йогою. Діти не концентруються, там же ж пральня працює. Але я не проводжу урок – діти вільні й можуть робити що захочуть!"
Знаковим став фільм "Чарлі і шоколадна фабрика". Він про сімейні цінності, про жадібність і пихатість, про труднощі, які можна подолати. Тоді пані Марта пообіцяла відвести дітей у Львівську Майстерню Шоколаду.
Майстер-клас з виготовлення цукерок
"Для дітей зробили майстер-клас з виготовлення цукерок. Вони бавилися, самі робили солодощі та отримали грамоти й подарунки. Ми вже поверталися назад. Дівчинка із Запоріжжя їхала з мамою. Зморена, тримала ту грамоту й цукерки і раптом сказала: "Це було найкраще 1 вересня у моєму житті". А вона у 6-ому чи 7-ому класі, тобто є з чим порівнювати. От так треба пізнавати Львів – приємними й актуальними речами".
Діти у Львівській Майстерні Шоколаду
Пані Марта каже, що її волонтерство трохи специфічне, бо документація, постійна відправка фур з допомогою – це не її. Але жінка вміє віддавати найцінніше – час. Родичі й друзі з Німеччини та Британії передавали дуже багато речей, які ведуча потім скеровувала за потребами. Ніхто не вимагав звітів чи інших документів. Одна фірма з Нідерландів передала пані Марті фуру дороговартісних дитячих візочків і спальних мішків. Тепер у них їздять маленькі українці в Запоріжжі, на Дніпропетровщині, Одещині, Київщині. Мартідопомагають волонтерити син та чоловік. Це переросло в сімейну справу.
Передача гуманітарної допомоги
"Волонтерство має один недолік: волонтери часом так захоплюються своєю роботою, входять у роль благодійників, що перегинають палку. Їм здається, що вони прекрасні ангели, які всім допомагають, забуваючи, що їм це теж хтось приніс, що вони теж можуть опинитися у скруті.
Волонтерство – це не вау, це нормально. Не треба самозахоплення. Якщо все гарно організувати, то є час і піти на роботу, і поволонтерити, і вигуляти собаку, і зайнятися своїми справами. У Львові життя ввійшло у свій ритм. Ідеш у сховище – читай книжку, а не кажи, що між тривогами не встигаєш жити", – каже жінка.
3020
