Коли "сьогодні" не настало
У мене стільки планів на сьогодні!
Сьогодні я маю зустрітися зі своєю командою, щоб обговорити запуск нового продукту. Окрім моєї основної діяльності – досліджень та активізму – я керую невеликою локальною туристичною агенцією. Попри всі виклики, пов’язані з пандемією COVID-19, вона дуже добре працює в останні два роки.
Сьогодні я маю відвідати свою офтальмологиню. Настав час перевірити, чи є зміни та прогрес після лікування, яке вона призначила (сподіваюся, що так, оскільки я дуже нетерпляча!). Знаєте, я ненавиджу носити окуляри й чекаю моменту, коли лікарка знову дозволить мені користуватися контактними лінзами.
Сьогодні в мене довгоочікувана вечеря з подругою в одному з нових модних закладів, який вона обрала. Останнім часом життя стало таким насиченим, що знайти час для зустрічі зі старими друзями – справжня проблема, і це дуже прикро.
Але "сьогодні" не настало, тому що сьогодні – 24 лютого 2022 року.
Насправді "сьогодні" мене розбудила мама зі словами: "Лілю, почалася війна. Треба йти до Світлани". Світлана – моя двоюрідна сестра. І в її будинку, на відміну від нашого, є підвал.
Фото: istockphoto
За кордон за 24 години
Мене звуть Лілія. Мені було 28, коли я була змушена покинути свій дім, своє місто, свою країну, свого батька, своїх родичів, своїх друзів, своїх колег, свою роботу та багато іншого, що я називала "своїм".
Це сталося за 24 години. Рано-вранці 24 лютого 2022 року мене розбудила мама… Ні, насправді мене розбудила війна, яка постукала в наші двері. Хаос і паніка, літаки, що літають над головами, численні бомбардування й ракетні обстріли, божевільні затори. І люди. Люди, які намагаються врятувати своє життя й покинути місто, яке колись вважалося одним з найбезпечніших місць в околиці. Нерозуміння, куди прямувати і що робити далі, виснаження… Саме такими словами я б описала той день. Уже 25 лютого 2022 року я разом з мамою та бабусею перетнула український кордон – з порожньою машиною та порожньою душею.
Нас було троє – три жінки, які представляють різні покоління, мають різний життєвий досвід і різні уявлення про те, як має виглядати життя та як потрібно поводитися. Але насправді нас було значно більше – українок різного віку, соціального та сімейного статусу, професій і занять. Жінок, які після 24 лютого 2022 року були змушені шукати захисту за кордоном.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на 11 жовтня 2022 року в Європі зафіксовано понад 7 мільйонів переселенців з України; з них більш як 4 мільйони зареєструвалися для тимчасового захисту або за аналогічними національними програмами захисту в Європі. Попри те, що отримати дезагреговані дані досить важко, цифри свідчать про те, що більшість переміщених осіб в Україні та поза її межами становлять жінки та діти (близько 90%).
70% людей покинули країну в супроводі інших осіб, переважно найближчих родичів:
- 18 % виїжджали з немовлятами (0–4 роки);
- 53 % – з дітьми (5–17 років);
- 21 % – з літніми людьми (60+ років);
- 23 % – принаймні з однією людиною з особливими потребами.
Я працюю у сфері захисту та забезпечення прав жінок з 2015 року. Тому я знала про деякі проблеми, з якими стикаються жінки-переселенки. Але мати теоретичні знання та проживати такий досвід – це різні речі. Роздумуючи про свій досвід вимушеного переселення, перше, що я згадую, – постійне відчуття тривоги. Бути жінкою-переселенкою означає завжди бути пильною до своєї безпеки – фізичної, економічної та емоційної.
Фото: Укрінформ
Виклики фізичної безпеки та захисту
Вивчаючи питання жінок-біженок, можемо знайти багато інформації про насильство та дискримінацію щодо них. Причому зазнати його вони можуть на різних етапах своєї подорожі: як у рідній країні, яку вони покидають у пошуках притулку, так і в місці, де знаходять його. За даними УВКБ ООН, кожна п’ята жінка-біженка або переселенка в кризовій ситуації зазнає сексуального насильства. Вони стають об’єктами зґвалтувань, торгівлі людьми та сексуального насильства. Часто жертвами цих злочинів стають жінки, які не розмовляють жодною мовою, окрім рідної, рідко їздили за кордон і не мають друзів чи зв’язків, які могли б дати пораду – що робити та де знайти допомогу.
Тікаючи від війни в Україні, багато людей залишили вдома все своє майно і втратили все, що мали. Відповідно вони були змушені шукати безкоштовне житло й харчування та довіряти порядності тих, хто надає допомогу. Як я зазначала, я покинула дім 24 лютого 2022 року, а вже 25 лютого 2022 року разом з мамою та бабусею була за кордоном. Ми довго не вірили в загрозу повномасштабної війни й покладалися на дипломатію та міжнародне право. Тому, на жаль, не були готові до евакуації та виїхали поспішно – із собою майже нічого не взяли. Коли ми перетинали кордон, прикордонниця дуже здивувалася, побачивши трьох жінок узагалі без багажу.
Спочатку ми думали, що "це скоро скінчиться – сьогодні, завтра, післязавтра", тож винайняли квартиру за кордоном, як і багато інших українців. Ми вважали, що маємо привілей, адже в нас була машина й гроші – тоді як були українці, які не мали нічого. Відповідно вони "потребували більшої допомоги". Проте минали дні, ситуація погіршувалася, а разом з тим наближалося розуміння, що наші ресурси вичерпуються. Тоді ми ухвалили рішення звернутися по допомогу та шукати безкоштовне житло. І це був найперший момент, коли я зіткнулася з незручним відчуттям незахищеності: нам довелося просити про допомогу та залишатися з людьми, яких ми не знали.
Фото: istockphoto
У перші місяці після 24 лютого 2022 року з’явилося багато платформ та окремих ініціатив, які пропонували прийняти українських переселенців. Це було дивовижно, я відчуваю щиру вдячність до всіх людей, готових підставити своє плече, щоб підтримати українців. Але тоді ще не існувало системи, яка б гарантувала безпеку під час такого досвіду. Люди могли легко зареєструватися на цих платформах або опублікувати свою власну ініціативу в якомусь чаті чи групі в соціальних мережах. Були оголошення, де люди пропонували допомогу та житло тільки для молодих жінок без дітей та інших родичів. Я справді вірю, що такі пропозиції були щирими, і люди хотіли зробити як краще. Хоча ніхто не міг гарантувати, що в цих випадках не було загроз зґвалтування, торгівлі людьми та сексуального насильства.
Мене, мою маму та бабусю прийняли п'ять сімей у різних містах і країнах, і ми завжди будемо вдячні за їхню доброту та підтримку. Водночас я відчуваю, що нам дуже пощастило. По-перше, я розмовляю англійською і досить уважно перевіряла пропозиції. По-друге, ми – сім'я з трьох осіб, саме тому, на мою думку, у нас було менше загроз. Але деякі жінки менш привілейовані. Вони не розмовляють англійською чи будь-якою іншою іноземною мовою, тому не можуть чітко пояснити співрозмовникам-іноземцям свої потреби та розуміти їхні. Таким жінкам нема з ким поділитися своїм досвідом, тому доводиться долати всі труднощі самостійно. Чи почуваються вони в безпеці, коли погоджуються на пропозицію залишитися з людьми, яких вони не знають? І чи почуваються вони в безпеці, гуляючи незнайомим містом, де з кожного кутка чують незрозумілу їм мову й бачать незнайомих людей?
Економічні та фінансові виклики
Наявність роботи або іншого джерела доходу допомагає жінкам-переселенкам подолати труднощі переміщення, захистити себе та покращити свій добробут. Таким чином, питання економічної та фінансової безпеки постає перед переселенцями відразу після прибуття в іншу країну – під час спроби влаштуватися на новому місці. Це тісно пов’язано з фізичною безпекою. Якщо людина не має доходу або заощаджень, щоб утримувати себе та свою сім’ю, вона може стати жертвою примусової праці, сексуальної експлуатації та інших видів торгівлі людьми.
За даними УВКБ ООН, 77% українських переселенців пройшли технічне, робітниче чи академічне навчання. Більшість з них мають професійний / трудовий досвід у сферах, пов’язаних з послугами: у сферах основних послуг – зокрема освіті, медицині та державній службі, а також у сфері ринкових послуг – особливо в гуртовій / роздрібній торгівлі.
Унаслідок розділення сімей через війну значна частина українських жінок-переселенок стала самостійно опікуватися своїми сім’ями. Водночас багато з них мали мовний бар’єр, що перешкоджає доступу до ринку праці та здобуттю освіти в європейських країнах.
Фото: Укрінформ
Моїй мамі 50 років. Вона розмовляє українською та російською мовами й працювала у сфері нерухомості, надаючи послуги людям. До 24 лютого 2022 року вона жодного разу не відвідувала будь-яку з країн Європейського Союзу. Відповідно їй довелося дуже швидко адаптуватися до нового середовища. Погодитися з тим, що вона має залежати від когось іншого і більше не бути годувальницею, бо втратила роботу і не могла легко вийти на ринок праці в жодній з європейських країн. Моїй бабусі 72 роки. Так само, як і моя мама, вона володіє українською та російською мовами і ніколи не виїжджала з України за все своє життя. Таким чином, з трьох дорослих людей, які виїхали з країни, я була єдиною, хто розмовляє англійською і має певний міжнародний досвід. За 24 години я стала єдиною годувальницею для сім’ї, яка з того моменту повністю поглинула мене як фінансово, так і в повсякденному житті. Але все одно ми мали привілей, оскільки я могла забезпечити свою сім’ю.
Водночас було багато українських сімей, яким нікому було допомогти. Багато жінок втекли з України з немовлятами, дітьми чи людьми з особливими потребами. Тож, окрім усіх труднощів інтеграції, вони також були обтяжені батьківством чи обов'язками з догляду. У звіті "Українські переселенці на утриманні: хто вони та які мають наміри" зазначено, що траплялися випадки, коли переселенці поверталися в Україну через те, що в них закінчилися заощадження і вони не змогли знайти фінансову підтримку. Відповідно основною нагальною потребою, про яку вони повідомляли, була готівка.
Окрім того, дослідження Жіночого світового банку показує, що українські жінки-переселенки не є фінансово стійкими. Вони відчувають, що можуть не мати доступу до своїх грошей в інших країнах, тому знімають кошти та пересуваються з великими сумами готівки. Страх залишитися без грошей обмежував їхній вибір готівкою, що пізніше спричиняло проблеми. Наприклад, подорож з готівкою може загрожувати особистій безпеці переселенців. Також інколи важко обміняти гривню на євро через занепокоєння банківського сектору щодо нестабільності гривні.
Багато українських жінок-переселенок стали єдиними годувальниками, відповідальними за фінансову та економічну безпеку сім'ї. Вони починають усе з нуля, вивчають іноземні мови та набувають нових навичок, яких вимагає ринок праці країн, які їх прийняли. Водночас вони мають піклуватися про добробут і повсякденне життя членів своєї родини та утриманців. При цьому більшість з них реалізувалися в Україні до повномасштабного вторгнення Росії, що ще більше ускладнювало адаптацію до нової реальності (у європейських країнах обмежена кількість видів офісної роботи).
Фото: Black Shirts
Емоційні виклики
Тікаючи від війни, люди набувають психологічну травму й борються з численними емоційними та психічними проблемами – такими як тривога, страх, відчай і депресія. Як правило, звуки сигналів повітряної тривоги, вибухів, пострілів і криків супроводжують усюди протягом тривалого часу після виїзду із зони бойових дій. Нам, українським переселенкам, довелося не лише тікати від війни, рятуючи свої життя та життя людей, яких ми любимо, – дітей, батьків чи інших родичів. Ми повинні були прийняти той факт, що залишаємо наших чоловіків у країні, де точиться повномасштабна війна, і що ми майже нічим не можемо їм допомогти.
Відповідно до постанови, яка набула чинності 25 лютого 2022 року, чоловікам заборонили виїзд за межі України. Після цього 82% українських переселенців були змушені розділитися з одним чи кількома найближчими членами родини. Ми розділилися з батьком: він залишився в Україні, а я разом з мамою та бабусею виїхала з країни.
Іноді доводиться ухвалювати важкі рішення. У той момент, коли я сказала "до побачення" своєму батькові, мала прийняти той факт, що можу більше його не побачити. І цей момент прийняття відбувається щодня, коли я кажу йому "до побачення" телефоном, бо Київ знову і знову зазнає масованих ракетних атак Росії. Тільки уявіть собі це відчуття від розмови з рідною людиною і прийняття того факту, що це може бути ваша остання розмова.
Водночас я часто чую, як іноземці захоплюються силою українського народу. Зазвичай кажуть, що українці сміливі та стійкі, особливо жінки. Але правда в тому, що ми не вибирали бути сильними, не вибирали бути сміливими, не вибирали бути переселенцями, волонтерами чи воїнами. Це був не наш вибір – це ситуація, у якій ми опинилися. І ми її прийняли, оскільки іншого вибору просто не мали.
Фото: istockphoto
Однак бувають моменти, коли ми почуваємося слабкими, і нам потрібно, щоб люди визнали цей факт і дозволили нам бути слабкими. Коли ти представляєш націю борців за свободу, тобі не дозволено виявляти жодних ознак слабкості. Особливо якщо перебуваєш у відносно безпечному місці, далеко від ракетних обстрілів і дронів-камікадзе, чи не так? Ні, це ви забороняєте собі бути слабкими. Необхідність постійно бути сильними збільшує наявну психологічну травму, яку ви намагаєтеся приховати десь глибоко в душі – щоб не підвести свою націю та очікування, які на вас покладають. Але чи може це тривати вічно?
Розв’язувати ці психологічні проблеми українським переселенкам досить складно. На жаль, культура турботи про психічне здоров'я в Україні не дуже розвинена, і в людей досі існують певні стереотипи щодо цього. Навіть коли в центрах для переселенців існує можливість відвідати професійного психолога, ми вагаємося, чи варто це робити. Тож мало хто звертається за психологічною підтримкою, але на практиці всі українці мають психологічну травму, спричинену війною.
Висновок
Кілька місяців тому, переглядаючи новини, я натрапила в ютубі на репортаж BBC News про українських жінок і дітей. Наприкінці відео журналістка згадала фразу, яка завжди спадає мені на думку, коли мене просять описати досвід українських переселенок, і якою я хочу завершити цей блог: "Those who have left are safe, but their burden is no lighter. And those cities will stand again, but the task of rebuilding yourself new is harder" ("Ті, хто виїхав, перебувають у безпеці, але їхня ноша не легша. І ті міста знову постануть, але відбудувати себе нового важче").
Авторка: Лілія Антонюк
***
Матеріал створено в рамках проєкту She Media School, який реалізується за підтримки ООН Жінки.
3024
