Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Наталею і розповідає, як це – розпочати свій проєкт з історії України в Польщі і бути готовою за годину зібрати дітей, аби поїхати до чоловіка в Україну.
Євген і Наталя з синами біля ялинки на Софійській площі, грудень 2021
Як ми евакуювалися: росіяни використали колону як "живий щит"
Наталя має педагогічну освіту і викладає історію України, незадовго до 24 лютого вона розробила авторський проєкт уроків-екскурсій київськими музеями. Також жінка працювала у Шелтері Святої Ольги – притулку для жінок, які потерпіли від домашнього насилля. Євген – науковець-біотехнолог, викладав у Національному харчовому університеті, працював в лабораторії і любить варити сири. Тепер він захищає Україну у лавах ЗСУ.
Наталя евакуюватися не хотіла – одного разу вже залишила рідний Молодогвардійськ у Луганській області "на кілька тижнів", які тривають досі. Цього разу жінка навіть і не думала, що Ворзель та Київщина опиняться в окупації буквально за дві доби, і сім’я буде відрізана від всіх трас та виїздів.
Вже другого березня вулицями Ворзеля ходили російські солдати. Не було зв’язку, світла та розуміння, що відбувається. Сім’я розуміла, що навіть якщо вдасться виїхати, то довго стояти в колоні вони не зможуть – машина була незаправлена.
"Ти живеш у вакуумі: в окупації весь твій світ звужується до площі твого двора. Так і було, ми жили нашим будинком дуже дружно. Намагалися підтримувати один одного хто як міг", – згадує Наталя.
Під час обстрілів у ванній. Ворзель
Сьомого березня тітка чоловіка, яка живе в іншій частині Ворзеля, написала повідомлення: частині сусідів вдалося виїхати. Наталя з чоловіком мали зібрати дітей і пробратися туди.
Чоловік набрав на заправці пального: там дозволили брати усім, кому було треба, і сім’я восьмого березня почала їхати до тітки за колоною росіян, що за "графіком" вже провела ранковий обстріл і рухалася від міста. На дев’яте березня призначили виїзд: сім’я приєдналася до колони, на Житомирській трасі вже було близько 100 цивільних машин. Їх росіяни використали як "живий щит":
"Нас зупинили, перед нами проїхала російська техніка. Відбувся бій, і як тільки вони повернулися – відкрили нам дорогу, по суті, прикриваючись нами. Вони розуміли, що українська армія не буде стріляти", – згадує Наталя і додає, що страх підкочувався до горла і від того нудило.
Сім’я зробила зупинку у Житомирській області і продовжила шлях до Хмельницької – в село до батьків чоловіка. Сидіти там можна було, але не було ні роботи, ні садків: старшому синові Богдану потрібна спеціальна освіта, логопед та корекційний педагог. Сім’я порадилася і вирішила їхати за кордон. Наталя зателефонувала своїй знайомій у Польщі та домовилася про переїзд.
Туди від Хмельницького Наталя їхала за кермом два дні, останні 100 кілометрів були найскладнішими: з’їхати з дороги неможливо, а зі сном боротися було вже несила. Разом з двома синами з Наталею їхала мама і подруга з дитиною. До березня, каже жінка, вона їздила максимум від Ворзеля до Києва – близько 40 кілометрів, а тепер – 3 000. Страх водіння тепер – жарт, посміхається жінка, порівняно зі страхом втратити чоловіка чи країну.
Дві окупації
Наталя згадує окупацію її рідного Молодогвардійська у 2014 і Ворзеля, каже – зовсім різні окупації.
"Вже в квітні, коли захопили будівлю СБУ, у нас в Сорокіно з’явилося озброєне ополчєніє. Це були місцеві – люди взагалі не військові. Коли вони почали ходити зі зброєю, то це здавалося якимось сюром. Ми не вірили, дивилися на все це і чекали ЗСУ: коли вони прийдуть, наведуть порядок", – згадує Наталя.
Боїв у містечку не було, молодогвардійськ став тиловим містом, через нього ходили російські війська, велика техніка, адже тут пролягала траса з Гуково в Луганськ.
"У квітні-травні ми ходили на роботу. Але почали з’являтися купи російських військових на вулицях, люди поступово почали виїжджати. Хто розумів, активно продавали квартири. Хто не розумів – купували швиденько, поки "дьошево". В мене частина знайомих так купила квартиру в Донецьку", – каже Наталя.
Фотографії, які передали Наталі з рідної школи у 2015 разом з подарунком на весілля
Жінка, тоді абітураєнтка-магістерка, поїхала у Кропивницький до подруги – на три тижні із сумкою літніх речей. Але додому вона не повернулася – подалася в Київ, адже було зрозуміло, що вдома просто перечекати не вийде.
З серпня 2014 року Наталя не була вдома. "Мені не вистачало цього сонця, сухого повітря, було важко звикнути до високої вологості, до лісів навколо. Тебе ніби переселяють в інший вимір, але це більше сприймалося як така пригода, і я не несла відповідальності ще за когось".
У Ворзелі окупація відбувалася агресивніше. Вона була одразу військова: озброєні люди, чужа армія, яка прийшла з метою захопити цю територію.
"Їх тут ніхто не зустрічав, всі дивилися вороже. Я дивилася на свій Ворзель, мені було моторошно від тиші і порожніх вулиць, коли з’являлись російські військові. Я думала, невже вони не відчувають цієї ненависті, що ми їх тут не чекали? Ми виходили в двір погуляти з дітьми, і як тільки чули гуркіт техніки – через хвилину на вулицях нікого не було. Тиша. І порожнеча. Ми розуміли, що вони приїхали вбивати нас: розстрілювали цивільні машини, людей, які просто якось не так ідуть", – каже Наталя.
Цей страх був геть інший, ніж у 2014, як і сама окупація. До того ж, іншим був і виїзд. Наталя з Євгеном вже мала двоє маленьких синів:
"Знову вирвали коріння, яке тільки приросло. І дорога з окупації була геть інша. Тут ми їхали і розуміли, що можемо потрапити під обстріл, можемо не доїхати. Втім ми їхали, бо не бачили іншого шляху і сенсу там залишатись. Коли виїжджали я ридала і не могла зупинитися: знову їду і розумію, що не скоро сюди повернуся".
Щастям був момент деокупації, згадує Наталя, вона чекала можливості потрапити на Київщину, і розібрати свої речі – спокійно, без поспіху і не під кулями.
Чоловік пішов на фронт, щоб не воювали потім наші сини
Євген пішов до військкомату, як тільки Наталя з дітьми поїхали. Йому сказали чекати – багато охочих. І вже після деокупації Бучі, наприкінці квітня, він поїхав від батьків додому та оформив документи.
Наталі чоловік спочатку сказав, що прийшла повістка, але потім виявилося – що це його ініціатива. Зараз він на "нулі", у добробаті "Карпатська Січ".
Ідея піти воювати була з Євгеном ще від 2014 – але тоді він допомагав фінансово, тепер вже не бачив для себе можливості не піти на фронт. Наталі було важко. Каже, що плакала, одночасно і розуміла рішення чоловіка, і не могла змиритися з постійною небезпекою, що тепер над ним. Євген сказав, що не хоче, аби його сини воювали, тому має піти, аби докластися до остаточної перемоги.
"Якби ми були там разом, мені було би важче його відпустити – це були б скандали, сльози, істерики. А так він сказав: завтра йду. Змирилась, поплакала, поїхала до подружки, попили вина", – каже Наталя.
До повномасштабного вторгнення Євген працював в науково–розробному відділі в лабораторії – за фахом він кандидат технічних наук за напрямком біотехнології. Справжня пристрасть Євгена – сироваріння, а мрією було створити власний сир з блакитною пліснявою, тож він відкрив сироварню.
"Він багато варив: вдома, у батьків. Ми купували молоко у сусідів, годували сирним супом собаку, – сміється Наталя, – моцарела тоді не вийшла, і в нас залишилося 5 літрів того сирного супу".
У сироварні
Згодом сироварню довелося закрити, але навіть неробоча вона прислужилася родині під час війни:
"В сироварні ми побудували піч: звичайну грубку, і коли у Ворзелі не було світла і опалення, на ній готували їсти, грілися біля неї", – згадує Наталя і додає, що Євген мріє після перемоги запустити сироварню знову.
Діти щодня чекають на тата
Наталя іноді телефонує чоловікові, але частіше – спілкується голосовими, дуже рідко зідзвонюються з відео: хлопці просять побачити тата, але як тільки його бачать – кілька наступних днів сумні. Євген надсилає свої фотографії, Наталя йому – світлини хлопців. Спілкуватися важко: чоловік може довго не виходити на зв’язок.
Діти дуже чекають на тата. Розуміють, що він далеко, захищає їх та Україну, але кожен вечір питають, чи ми вже перемогли. Наталя відповідає, що поки що ні, але – обов’язково. Хлопці завжди мають надію, що скоро побачать тата, відкладають йому то шматочок пирога, то печиво.
Найменшому Святославу особливо важко без тата: до війни він часто засинав з ним, коли Наталя була на роботі.
В серпні жінка з синами приїжджала до України, але відпустку чоловікові не дали. Хлопці про це знали, але обшукали усі місця, де він міг би бути – дитяча надія, що вони прийдуть, а тато тут, їх не полишала.
У відпустці
"Так виглядає щастя. 8 місяців розлуки. 10 днів відпустки. 1000 км. 2 дні в дорозі. 15 годин за кермом. Для дітей приїзд тата став сюрпризом. Як і для мене. Тому все, що планували раніше, перенесли або скасували. Наступні 10 днів належатимуть нам", – написала згодом Наталя у фейсбуці. Тато вдома. Всі вдома.
Я щодня кажу, що тут нема війни. А він щодня питає: життя у Польщі
Знайома допомагала сім’ї знайти житло та оформити дітей в садок у Польщі. Орендодавці, каже Наталя, дозволили жити безоплатно дуже довго – до листопада. Грошей родині вистачає: чоловік із зарплати оплачує проживання, Наталя проводить онлайн уроки і розробляє свій курс екскурсій з історії України.
"Зараз я часто їжджу до Варшави, спілкуюся з музеями, організаціями, намагаюся це зробити роботою. Є різні ідеї: приєднатися до освітнього центру, зробити окремими екскурсіями і для дорослих, і для дітей", – розповідає Наталя.
Наталя час від часу працює у Варшаві
Діти здобувають освіту і щасливі, наскільки це можливо. Деякий час вони просто мовчали про події вдома, але десь через місяці два Богдан почав говорити про війну, вона йому ввижалася всюди.
"У нас в Сувалках під сходами в будинку є звичайний підвал-комора. Такий, де ставлять ровери, коробки чи ще якийсь потрібно непотрібний крам. Зранку спускаємось йти в садочок, сусідка зайшла туди за ровером, а Богдан питає: "мамо, це підвал, щоб ховатись від війни", – згадує Наталя і додає, що Богдан усім розповідає про війну, тата, і те, що після перемоги повернеться додому.
Наталя з Богданом
Богдан та Святослав дуже чітко розділяють поняття дому та прихистку. Дім – це Ворзель, а Сувалки – місце, де вони ходять в садочок. В серпні сім’я їздила додому, Богдан дорогою радісно вигукував "ми ж тут живемо, тут мені так добре". Вже у самому місті хлопчик із сумом дивився на розбитий гіпермаркет, куди вони ходили майже не кожні вихідні – і не впізнавав його у купі бетону.
3025
