Редакція Евакуація.Сity розповідає історії українок, які стали свідками війни в Ізраїлі.
Олена Цема, Харків (Україна) – Ейлат (Ізраїль)
"У ці дні я реально піймала флешбек. Це було точно так, як 24-го лютого. Мене розбудила подружка, сказала, що почалася війна. І знову була страшна паніка – я наче повернулася у лютий минулого року, тому що ніхто не розумів, що відбувається. Але там, вдома, знайомий уклад життя, все знайоме. Тут – не знаєш нічого, навіть не можеш нормально дивитися новини, тому що нічого не розумієш".
Олена з родиною
Олена з родиною евакуювалася з Харкова після початку широкомасштабного російського вторгнення. Її чоловік, громадянин Ізраїлю, якраз приїхав в Україну у відпустку, сім’я готувалася відсвяткувати день народження старшої доньки. Тоді ніхто не вірив, що прийде війна:
"Ми не вірили до останнього, по телевізору всі говорили, але я кажу, ми у ХХІ столітті, це неможливо! Я прокинулася о п'ятій ранку від того, що мені подруга подзвонила: швидко збирай валізи – війна почалася! – я навіть не зрозуміла, що відбувається. І, звісно, ніхто з нас спочатку нікуди не поїхав, ми стали просто закуповувати продукти, набирати воду, готувати підвали – і все. Але ми вже чули вибухи, жахливо панікували…"
Десять днів сім’я Олени разом із сусідами просиділа у підвалі будинку, в якому тільки нещодавно придбала й облаштувала нову, давно омріяну квартиру. Молодшій доньці на той момент було два роки. Жінка згадує, вирішили виїжджати через страх за дітей:
"Ми жили біля аеропорту, поруч із нами проспект і залізнична розв'язка. Я зрозуміла, що треба виїжджати, бо все ближче і ближче йшли бої. Пам’ятаю, як думала, якщо, не дай Боже, зайдуть російські війська, вони каменя на камені не залишать. Ми ще не чули про Бучу, але я вже тоді вважала, що вони не будуть лояльними до населення – ні до кого".
Виїхали 4 березня машиною всі разом – Олена з чоловіком, дітьми, двома мамами й двома котами. Її тато залишився вдома, сказав, охоронятиме дім, щоб було куди повертатися. Ніхто не знав, куди виїжджати, не знали ситуацію на дорогах, ніхто не хотів їхати. За словами жінки, остаточне рішення прийняли, коли зовсім поруч почули кулеметні черги і діти самі повибігали ховатися в коридор:
"Я зрозуміла, вони не повинні цього чути і бачити, і я теж. Тоді й було прийняте рішення. Я такого Харкова ніколи в житті не бачила, і сподіваюсь не побачу, бо така була тиша, просто мертвинна, такого ніколи не було. Завжди це гучне місто, навіть вночі десь якісь шуми є, а то лише темрява і тиша. Такого жалю, такого болю страшного, як тоді, я в житті ще не відчувала".
Дорога в Румунію
Загалом були в дорозі 3 тижні. Спочатку поїхали до друзів у Дніпро, потім в Олександрію, тривалий час стояли у пробках на дорогах, і інколи за день проїжджали всього 15 кілометрів.
Потім родина поїхала на Чернівці, через Карпати – до Хусту, де їх приймали незнайомі сім'ї. Далі – через Румунію потрапили в Придністров'я. Однак у Придністров'ї українка зрозуміла, що не може там перебувати через атмосферу, яка панувала:
"Там теж стояли російські військові, я просто до нудоти не могла там залишатися, кажу, їдьмо звідси куди завгодно. І ми виїхали до Кишинева. Нам треба було пройти консульську перевірку, щоб отримати дозвіл на виліт до Ізраїлю, чоловіка вже чекала робота. Це все не так просто, тому що людей в консульстві було дуже багато, люди там тижнями жили".
Вона пригадує евакуаційний авіарейс:
"Не перевіряли ні сумки, ні кількість багажу, нічого. Ми з тваринами їхали, не заплатили ні копійки. 20 березня прилетіли до Ізраїля, нас пропустили, і всі дуже співчували. Ми тут вже 1,5 року, і всі знайомі ізраїльтяни за нас переживали. Проросійські тут теж є, але мало. В основному, всі підтримували. Наша сусідка каже, Боже, я плачу кожен день за вас".
Волонтери з Ізраїлю
Хоча країна офіційно не надавала тимчасового прихистку, родині Олени допомогли прості жителі, волонтери:
"Ми приїхали без нічого взагалі. Нам збирали навіть ложки, виделки. Чоловік працював у готелі, звідти нам видали й матраци, і подушки, і ковдри. Хтось привозив якісь речі, посуд. Але офіційно держава ніякої допомоги не давала – ні фінансово, нічого".
Спочатку сім’я не була разом, всі проживали у різних містах. Згодом знайшли квартиру і вдалося об’єднати родину.
"Мови я не знала, це зараз вже трошки розумію. Але я знаю англійську і користуюся більше нею. Де можна, там і підробляємо, бо тут нереально вижити, якщо працює лише чоловік. Коли є можливість, то так, за будь-яку роботу – і вперед. У консульстві я познайомилась з двома дівчатами, з ними дружу дотепер, вони опинилися в Ейлаті. Зараз у мене вже є багато знайомих, більш-менш я тут адаптувалася, але дуже хочу додому".
Олена каже, коли відбулося вторгнення в Ізраїль, вона ніби знову прокинулася від дзвінка подруги 24 лютого:
"І знову було дуже страшно, просто жахливо страшно. Ми в Ейлаті, у відносно безпечній зоні, але тут поруч Єгипет, Йорданія. Я кажу, що треба виїжджати, але розумію, що виїхати неможливо – нікуди. Єдиний аеропорт – це Бен-Гуріон, який розташований у центрі, в зоні бойових дій. Я слухала про розстріляні автобуси з ізраїльтянами в Єгипті, і зрозуміла, що тут ситуація для нас гірша, бо нікуди бігти далі. Якщо в Україні головне – виїхати із зони бойових дій і далі можна поїхати у декілька країн, то тут взагалі нікуди виїхати. Ось так ми і залишилися поки на місці".
В Ізраїлі та Україні багато схожого
За спостереженнями жінки, в Ізраїлі багато схожого з Україною:
"Я вже трохи знаю ізраїльтян, тут все, як у нас. Наші українці писали у фейсбуці, ніби тут волонтерів немає, тому що все забезпечує держава. Але тут все місто збирало на потреби армії. Ми теж з чоловіком допомагали. Тому що хлопці, дівчата теж виходили з дому в чому були і йшли воювати, не брали з собою навіть якісь засоби гігієни. Тому все це збирали волонтери – люди теж віддавали мало не останнє. Але тут все це трохи швидше організовувалося".
Олена розказала, що, як і в Україні, жителям її будинку довелося самим приводити до ладу бомбосховище:
"Такого не було 50 років. Однак тут всі нові будинки мають кімнату, яка називається мамад. Вона є захищеною і в ній більш спокійно. А ми живемо в старому будинку, такої кімнати у нас немає. Але укриття є в кожному подвір'ї. І зараз їх впорядковують, бо вони були закриті дуже довго. Самі люди організовують це. Вони чистять, проводять електрику, воду, все самотужки теж".
Олена серйозно розглядає можливість евакуації, водночас вражена вірою ізраїльтян у свою країну:
"Планую, бо не витримую. Але скільки я тут з місцевими спілкувалася, мене вражає, що ніхто не думає нікуди виїжджати. Вони мені відповідають, мовляв, ми всіх переможемо, все буде добре. Настільки у них патріотизм на високому рівні, вони всі як одне ціле. Я дуже хочу додому. Коли у Харкові ми сиділи в підвалі, ми теж всі подружились, хоча до того майже не знали один одного. І всі сказали, як чудово, що ми нарешті познайомилися. І я зрозуміла, що у цієї країни є майбутнє, є надія. Коли закінчиться війна, мрію виставити широчезний стіл і за ним знову зібрати усіх. Хочу, щоб це здійснилося. Це найголовніша мрія, мабуть, не тільки моя".
Світлана Мілованова, Київ (Україна) – Нешер (Ізраїль)
"Я українка, приїхала в Ізраїль до дочки. Зараз зверталася до посольства України стосовно допомоги в евакуації, заповнювала евакуаційну форму – тиша. Я пенсіонерка, онкохвора, – починає свою історію киянка Світлана Мілованова. – Моя дочка проживає в Ізраїлі, одружена з ізраїльтянином, має двох дітей, посвідку на постійне проживання. Вона запросила мене до себе, МВС Ізраїлю дало дозвіл на прибуття сюди. Мій син залишився в Україні".
З рідного Києва жінка виїхала 27 березня 2022 року. Спочатку до Австрії, разом з невісткою, її мамою та дітьми. А через місяць, 27 квітня, прилетіла в Ізраїль. Проживає на півночі, в місті Нешер.
До великої війни в Україні Світлана працювала медсестрою в ковідній реанімації Олександрівської клінічної лікарні, за віком вийшла на пенсію.
До всіх випробувань, пов’язаних із війною, додалося ще одне – особисте. На новому місці перебування у жінки діагностували онкологічне захворювання, за страхуванням, яке забезпечила держава Ізраїль, її прооперували. Нині триває процес лікування. Термін дії Світланиного страхового поліса закінчується 31 жовтня, жінка не впевнена, що зможе його продовжити.
Світлана Мілованова
Вдруге війна застала Світлану в Ізраїлі:
"Так, про небезпеку сповістили. У бомбосховище не ходила, бо сирена застала мене на вулиці. Вимушена була лягти на землю, прикривши голову руками. У нашому домі є бомбосховище, але у більшості будинків немає. Кімнати-сховища "мамад" є тільки в нових будинках, а Нешер і Хайфа забудовувалися давно. Тоді такої загрози не було".
Про все дізнавалася з теленовин, каже Світлана.
"Про цю різню стало відомо трохи пізніше, коли армія Ізраїлю туди потрапила. Кажуть, що всі чоловіки резервісти, як тільки дізнались про напад, бігом, в капцях на босу ногу, хто в чому був, бігли на свої бази. Наразі йдеться про існування Ізраїлю. Людям похилого віку держава запропонувала перевезти їх у своєрідні "санаторії", щоб там їх доглядали централізовано, оскільки в багатьох родинах молоді пішли воювати".
У Ізраїлі воюють усі: і жінки, і чоловіки, каже Світлана. Багато жінок залишили немовлят на старших родичів і пішли в армію. По всьому Ізраїлю здають грудне молоко для таких діток:
"Дуже багато ізраїльтян розмістили у себе родини з півдня безплатно. У нас, в Україні, багато людей також розміщували переселенців у своєму помешканні. Але моя подруга у Львові платила за квартиру 20 тисяч гривень. А тут ніхто гроші не бере взагалі, вважається, що у такий час не можна цього робити".
Попри те, що Світлана подала заявку на евакуаційний рейс, на момент написання цього матеріалу вилетіти з країни їй не вдалося. Говорить, що зараз почувається нормально, але далеких планів не будує, діятиме по ситуації:
"Буду виїжджати, якщо буде змога. А як ні, то буду гинути разом з дочкою та онуками. Це, як на мене, краще, ніж залишитись без них, але живою, – це не життя".
Тетяна Назарова, Запоріжжя (Україна) – Ноф-га-Галіль (Ізраїль)
До широкомасштабного російського вторгнення Тетяна Назарова проживала у місті Запоріжжя. Приїхала до доньки в Ізраїль 19 березня 2022 року, коли у Запоріжжі вже було дуже небезпечно через російські обстріли.
"Ми на півночі, в Ноф-га-Галіль, ближче до Лівану. До війни в Україні я працювала керівницею навчального центру на Запорізькому автомобільному заводі, – розповідає жінка. – У мене, крім доньки, тут немає нікого, більше не було приводу їхати. Та й не збиралася, але донька наполягала. Довго чекала рішення Ізраїлю про дозвіл в’їхати до країни. Чоловік доньки вилетів до Праги і забрав мене там. У мене немає права на репатріацію. Було дуже складно, дуже… "
Тетяна розказала, що відразу після прибуття до країни у неї виникла проблема з працевлаштуванням, а також вивченням івриту – для таких, як вона, не репатріантів – немає ульпану (курсу з вивчення івриту – ред.):
Тетяна Назарова
"Потрібно працювати цілий день, ульпан тільки вранці і тільки по ваучерах. Для таких біженців, як я, безплатних курсів немає.Тільки за гроші, дуже дорого і далеко. Знайшла мовні курси онлайн, коли вже зрозуміла, що війна в Україні надовго, а без івриту складно. Працювати дали змогу через 9 місяців, тоді й медична страховка з’явилась. До цього всі страхові компанії відмовляли".
Місцеві жителі допомогли українці долати труднощі, з якими їй довелося зіштовхнутися на новому місці:
"Люди, скрізь люди! Допомогли, але дуже складно було, без ізраїльського паспорта мені не хотіли відкривати рахунок.Тільки поштовий банк з третього дубля відкрив. А без цього на роботу не беруть. І тільки на конкретну роботу. Як і без мови, тільки некваліфікована праця".
У спогадах Тетяни про 7 жовтня – шок та розгубленість, знову руйнувалися всі плани:
"У мене взагалі була істерика! Я збирала валізу, з 8 жовтня у мене мала початися моя перша відпустка… Ми з новою подругою з Одеси збиралися в Ейлат".
З дочкою та онуком
Жінка пригадує, як після сирени спустилися до сховища у сусідньому будинку:
"Була сирена, і ми усі швиденько були там. У нас не новий будинок, спеціальних кімнат у квартирі немає. Але усе поруч, одна хвилина – і на місці. Укриття нормальне, з оповіщенням все гаразд. Сусіди разом вимили, вичистили сховище, навіть килим для діточок поклали".
Після вдруге пережитого шоку, жінка ще не вирішила, що робитиме далі:
"Не знаю навіть, як відповісти… Якщо відкинути всі емоції, то ніби дивлюся другий сезон фільму жахів і молю Бога, щоб не знімали третій. Ми тримаємося. Діти допомагають, рідні залишаються в Україні. Мої діти тут і будуть тут, це їхній вибір. Поки буду поруч з родиною. Якщо Ізраїль вирішить, поїду додому".
Інна Животкова, Вінниця (Україна) – Нетанія (Ізраїль)
Лікарка-терапевтка за освітою Інна Животкова після інтернатури працювала у Вінниці косметологинею. Залишити рідне місто була змушена через війну. Прилетіла з донечкою до Ізраїлю у березні 2022 року.
"У перші дні було страшно, але виїжджати не планували, потім дитина почала боятися, плюс була велика паніка у всіх людей, тож подумали – всі їдуть, і ми поїдемо, щоб дитина жила в спокої та без нервів. Бо вона дуже важко все переносила".
Спочатку потрапили до Будапешта, тиждень побули там, а потім вилетіли в Ізраїль. Дочка тут ходить до школи, у 2-й клас. Сама Інна зараз підтверджує документи, щоб мати право працювати за спеціальністю. Каже, адаптувалися довго:
"Тут все по-іншому, від менталітету і законів до їжі. Зараз вже звикли майже до всього, єдине, до чого, мабуть, ніколи не звикнемо – довго очікувати на лікаря".
Інна Животкова
Сьомого жовтня родина Інни прокинулися від "знаків тривоги", про які сповістив застосунок у телефоні. Спочатку не хвилювалися, почувалися безпечно:
"Зазвичай тривоги й обстріли – на півдні Ізраїлю, їх було дуже багато, одна за одною. Тоді ми почали читати новини та зрозуміли, що ця війна не схожа на попередні. Ми були вдома, нікуди не виходили. У місті, в якому ми проживаємо, раніше не було жодної сирени, можна було б сказати, що ми в безпеці, хоча за досвідом в Україні, безпечних міст та місць під час війни не буває. Після обіду вже написали, що закривають всі школи та дитсадки. Звичайно, ми чули вибухи, як "Залізний купол" боронить країну, постійно літають над головою вертольоти, винищувачі, але це, сподіваюся, до перемоги".
Українка говорить, що вона та її знайомі не знали про те, що наближається війна, ніякої підготовки чи завчасної евакуації не було. Однак у кожному місті є бомбосховища. Альтернативою для тих, у кого поруч бомбосховища немає, є паркінги нових будинків, торговельних центрів, підземні станції потягів.
Інна вважає, що їй не можна жалітися, бо "ракети над головою не літають, в порівнянні з тими, хто майже весь час сидить у бомбосховищі". Але жінка ще не має чіткої відповіді на питання щодо евакуації:
"Якщо буде все критично, то будемо думати про евакуацію, але ми сподіваємося на перемогу як Ізраїлю, так і України, щоб наші люди вже не переїжджали туди-сюди. Я згадую цей досвід, як українцям все доводилося починати з нового аркуша, бороти в собі тривожність після того, що вони пережили вдома, і будувати нове життя. І тут дістало знову те саме, і зараз знову евакуація… Це страшно взагалі, а особливо для тих, хто виїхав з України з гарячих точок, тут знову потрапили в гарячі".
3020
