Редакція Евакуація.City поговорила з трьома українськими мамами, які мусили евакуювати дітей на початку вторгнення, про те, як діти пережили порятунок, і як він впливає на них до сьогодні.
Вікторія та Оленка Хізниченки
Вікторія Хізниченко з донькою застала 24 лютого вдома, в Миколаєві.
"Оленці було 14, зараз 16. Якраз напередодні ввечері говорили з нею про можливе вторгнення, що треба буде взяти з собою при необхідності евакуації і як поводитися при обстрілах. Коли ми її розбудили о 5 ранку, вона зібралась швидше, ніж усі", – розповідає Вікторія.
Оленка поводилась мужньо і спокійно впродовж всієї евакуації
Спочатку родина виїхала до батьків у село в Миколаївській області. Але коли постала загроза окупації і захоплення АЕС, Вікторія вирішила забрати дітей і їхати далі.
"Зупинилися у Чернівцях, разом з родиною брата. Ми тоді всі жили в одному помешканні, представники трьох сімей, загалом 7 дорослих і дітей. З нами також був Оленчині двоюрідні брат і сестра, тому їй було з ким поговорити. Але діти, як і ми, дорослі, переважно стежили за новинами в інтернеті. Дочка сумувала за друзями і дуже скучала за домом, своєю кімнатою, часто плакала", – розповідає Вікторія.
Оленка доволі швидко відновилась після евакуації
Хізниченки знали – поруч з їхнім домом у Миколаєві уже розривалися касетні снаряди. Дах і двір були пошкоджені.
"Попри всі ці переживання, Олена завзято вчилася. Вона відмінниця і зуміла втримати високий академічний рівень, туга за домом та друзями привела її до волонтерської діяльності і участі у міжнародних проєктах. Вона вступила в EUROPEAN YOUTH PARLIAMENT UKRAINE, взяла участь в проєкті від фонду Кличка School Of Resilience, пройшла відбір в програму UKRAINIAN GLOBAL SCHOLARS. Продовжила дистанційне навчання у своїй школі, зараз староста класу і віцемерка ліцею", – пишається донькою Вікторія.
За кілька місяців від початку вторгнення Хізниченки повернулися до Миколаєва.
Оленчина успішність в школі від евакуації не постраждала
"Дочка зараз бачиться зі своїми друзями, повністю перейшла на українську мову у спілкуванні, змінила ім'я зі зросійщеного "Лена" на "Олена", а також мріє повернутись до офлайн навчання", – розповідає Вікторія.
Анастасія та Ілля Артюшенко
Анастасія Артюшенко – з Сіверодонецька, Луганської області. Страх, що в її місто зайдуть "асвабадители", холод в підвалі, страх за своє життя та сина Іллі змусили жінку замислитись про евакуацію дуже швидко.
"Ми чекали зелений коридор на евакуацію, його не давали до 4 березня 2022 року. Рано-вранці вирушили на свій страх та ризик на машині. Я їхала та плакала, читала молитви, щоб ми виїхали з міста. Дитині було 3 рочки та 4 місяці. Зараз сину 5 років та 4 місяці", – розповідає Анастасія.
Дитина в сховищі
Родина їхала більше 4 діб. Спочатку приїхали в Тернопіль.
"Було дуже важко в дорозі, малий плакав. Йому було важко зрозуміти, куди ми їдемо так далеко, чого ми ночуємо у людей які нас годують, обігрівають, дають переночувати. Був дуже великий затор, в якому ми їхали шість годин. Зате на новому місті йому було цікаво і весело, тому що в гуртожитку було багато діточок", – згадує мама хлопчика.
Дитина в сховищі
Ілля увесь час плакав, казав, що хоче додому – у своє ліжко, до своїх іграшок та своїх друзів.
"Потім ми переїхали в Івано-Франківськ. Знову гуртожиток, тільки повна відсутність маленьких дітей. Дитині було сумно. Ми почали ходити по різних секціях, майстеркласах. Він просився у садочок – ми пішли у приватний. А з лютого 2023 уже знайшли місце у державному садку", – розповіла Анастасія.
Мама говорить – евакуація дуже вплинула на сина.
Ілля уже встиг відновитись після всього пережитого
"Він почувався спочатку дуже самотнім. Ми шукали спілкування га майданчиках. Намагалися частіше відвідувати різні гуртки. Ілля став дуже роздратованим, почав бити мене, плакати без причини, кидав іграшки. В приватному садочку не чула від вихователів, що він ображає чи б'є когось.
Навчання в приватному садочку йому давалося легко", – говорить мама.
З часом Ілля перестав лякатись сирен, а в садочку знайшов друзів. Фонд "Голоси дітей" допоміг родині навчитись давати раду з емоціями та різними, іноді найгіршими, емоційними станами.
"Тепер любить ходити в фонд на різні казкотерапії, мастеркласи. І вже називає Івано-Франківськ своїм домом", – радіє мама.
Вікторія та Тимур Меркулови. Двічі евакуація
Вікторія Меркулова з сином виїхала з Краматорська відразу, 24 числа. Маючи попередній досвід евакуації з Луганська, жінка уже знала, що за зволікання можна дорого заплатити – тоді їй було 17 років, і рішення про евакуацію ухвалили батьки. Тому дівчина застала окупаційну владу, і добре розуміла – вдруге вона переживати це не хоче.
"Я була готова. Попередньо зібрала речі і документи. Перед евакуацією снились сни, що я гуляю по місту, ніби прощаюсь з ним", – згадує жінка.
Тимур Меркулов
Зі звуком перших сирен жінка вже зносила з чоловіком речі на вулицю, паралельно обговорюючи, куди вони з сином могли би звернутись за порятунком.
Зрештою вирішили їхати до родичів у Дніпро – Вікторія пам’ятає, які нескінченні черги були на заправках, та як люди реагували на усе, що відбувалось навкруги. Дитина не розуміла, що відбувається навколо, проте не дуже стресувала – адже поруч були батьки.
У родичів родину прийняли тепло – Вікторія досі пам’ятає величезний торт, який родичі подарували на день народження дитини, 26 лютого.
Тимур з евакуаційним льодяником
"Ніхто не купував ніяких подарунків, усі були достатньо для цього налякані. Вирішили економити кошти. Але родичі, навіть не дуже близькі, хотіли допомогти та підтримати – досі пам’ятаю, як весь дитячий майданчик святкував день народження мого сина з кульками", – згадує Вікторія.
Меркулових дуже налякала окупація частини Запорізької області, тому побувши в сусідньому до регіону Дніпрі 10 днів, поїхали далі, до родичів чоловіка на західну Україну.
Всю дорогу дорослі були нервовими і сварились між собою – новини були страшними, деякі траси прострілювали росіяни, тому нерви не витримували в усіх. Проте дитина, якій не було і п’яти рочків, поводилась на диво спокійно – ніби відчувала, що зараз це дуже потрібно.
В одному з придорожніх хостелів містечка Гайсин Меркулови наштовхнулись на ще один вияв доброти – місцеві господині приносили домашню їжу та каву кожного ранку, щоб переселенці з дороги могли поїсти та їхати далі.
"Досі пам’ятаю, як плакала над цими варениками", – згадує Вікторія.
Коли Меркулови доїхали на Закарпаття до родичів, дитина довго не розуміла, що відбувається. Дорослі і самі не могли до кінця переварити окупацію Маріуполя, а для дитини це було ще складніше.
Проте коли батьки знайшли можливість оселитись у Івано-Франківську, садочок малому дуже сподобався – дитина з часом перестала тужити за домом у Краматорську.
Як і мама – Вікторія говорить, що відчуття дому втратила у 2014 році, коли росіяни окупували Луганськ.
3020
