Редакція Евакуація.City до Дня матері розповідає історії українських жінок, які виїжджали за кордон, щоб врятувати свої родини.
Більші можливості
"Моєю першою думкою було їхати за кордон, ховатися", – згадує Ірина Онищенко.
У родині Онищенків троє неповнолітніх дітей, зокрема донька на кріслі колісному. До повномасштабної війни сім'я жила у Києві, на 14 поверсі багатоповерхівки. Коли почалися обстріли родині не було де сховатися, тож рішення про виїзд за кордон не вікладали. Через тиждень розмірковувань – вирушили у дорогу.
"Об'їжджали Київ тоді дві доби, ночували у Вінницькій області та ще два тижні провели в Луцьку, а потім поїхали до Польщі. Обтяжувалося все ще й тим, що я тоді була на шостому місяці вагітності".
За перші пів року в Польщі вони декілька разів змінювали житло, обпікалися об різницю в менталітеті поляків та українців, а ще переборювали величезну кількість бюрократичних питань, пов’язаних із великою родиною. Та однією з найскладніших проблем стала освіта.
Родина Ірини Онищенко
"Перший етап нашої адаптації — той дім в селищі. Ми знайшли гарний садочок, школу для старшого сина та спеціалізовану школу для старшої дочки. Соня має проблеми з ментальним розвитком та й пересувається частіше за все на кріслі колісному, тож і підхід до неї потрібен особливий. Тут її сприйняли просто чудово. Школа яскрава, викладачі молоді та комунікабельні. Заняття там були спрямовані на підвищення навичок для повсякденного життя і дуже Соні сподобались", – каже Ірина.
Крім того, школа оформила для Соні спеціальний транспорт, який підвозив її на заняття і додому. У салон машини можна ставати одразу кріслом колісним, пояснює Ірина.
Втім, через деякий час родині довелося переїхати до нової квартири в Катовіце. Ірина змушена була починати все з нуля. У старшого сина Онищенків почалися труднощі з навчанням в новій школі, а для Соні довелося шукати новий навчальний заклад та деякий час їздити туди самотужки.
"Це було дійсно тяжко. Довго збирати дочку, потім крісло колісне, довго їхати та загалом щодня дуже рано вставати. Але якщо чесно, це було того варте. Я ніколи не думала, що моя настільки залежна від всіх дочка знайде собі друзів та зможе сама, без родичів, поїхати зі школою в подорож", — згадує Ірина.
Тож попри всі труднощі Ірина розглядає переїзд, як можливість для своїх дітей.
"Ми всі потроху звикаємо, і з кожним днем залишитися тут все легше... До речі, це ще й питання більших можливостей. Наприклад для Соні, яка вдома жила на 14 поверсі (уявіть спуск чи підйом з візком під час блекауту), та яка тут вже їздила на пікніки та в подорожі зі школою, знайшла друзів та можливість жити більш повноцінним життям. Молодша дочка знайшла собі польських друзів, і вже легше сприймає вимушений переїзд", – зазначає Ірина.
Родина Ірини залишається за кордоном заради безпеки дітей. Тему війни обговорюють хіба що зі старшим сином. Батько, який до того два роки воював в АТО, показує фото та відео, пояснює деталі, вчить сина цінувати спокійне небо та допомагати тим, кому це необхідно.
"Для мене бути мамою означає бути готовою до випробувань, якими б вони не були. Сім’я – це головне, і неважливо де ви і скільки часу мусите там залишатися".
За кордоном сформувала ідентичність для дітей
Дар’я Мащенко виїжджала з країни з двохлітньою дочкою. Через знайомих родина знайшла можливість проживання у Словаччині. Перетинати кордон, їхати до місця призначення і проживати в одній квартирі довелось із майже чужими людьми, колегами чоловіка Дар'ї.
Це було дуже важко, оскільки спочатку Дар’я думала лише про фізичний порятунок і лише пізніше почала помічати усі труднощі спільного життя із мало знайомими людьми, пригадує жінка.
За кордоном жінка зрозуміла цінність української ідентичності.
"За кордоном достатньо різко та рішуче відбулась наша з дочкою мовна трансформація. Ні, ми не вивчили словацьку мову, як ви могли подумати... Ми зробили один із найважливіших ідентифікаційних кроків — перейшли у своєму спілкуванні з російської на українську мову, адже в Україні проживали в російськомовному регіоні, і між собою завжди розмовляли російською. Отак, за іронією долі саме за кордоном ми почали спілкуватись рідною мовою…", – каже Дар'я.
Там, у Словаччині, дочка Дар’ї майже не ставила питань про війну в Україні. Можливо, через вік, а можливо, тому, що відчувала безпеку та спокій, у яких вони перебували за кордоном. Втім, коли родина приїжджала до України, щоб побачитися з батьком, дівчинка ставила безліч різних питань про ракети і те, чому росіяни напали на Україну.
Дар'я Мащенко з дочкою
Дар’я з чоловіком завжди намагались відповісти на всі ці запитання, не приховуючи суті. Втім, завжди намагалися дібрати слова, які були б зрозумілі дитині.
Чужа країна, чуже життя, відчуття, ніби вони перебувають в режимі очікування, остаточно виснажили Дар'ю, каже жінка. Навесні цього року Мащенки повернулися в Україну.
"Хоч тут і буває страшно, ми відчуваємо себе ближчими до родини.Тут все щемливо-рідне, сповнене життям, хоча і таким тривожним, невизначеним, незрозумілим. Мені невідомо, що буде далі, я ще тільки звикаю тут жити, і не знаю, в чиє вікно летить наступна російська ракета. Але тут і зараз я можу жити", – каже Дар'я.
Тепер маю ще й синів подруги
Про те, що буде війна, Ірина Погорєлова здогадувалась вже давно. Хіба що не очікувала, що це станеться так швидко.
"Ще перед Новим роком, до початку вторгнення, ми з подругою домовились, що якщо щось станеться, я вивезу їхніх хлопців", — каже Ірина. Хлопці були тоді неповнолітні, а дочці самої Ірини було лише півтора роки. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, друзі Ірини вступили до лав ЗСУ, а Погорєлови вирішили виїжджати.
З першого разу виїхати не вдалося через обстріли, наступного разу — ледь вистачило палива. На три тижні родині довелося зупинитися в літньому будинку, що майже не опалювався.
"У цьому будинку залишалися десять людей: ми з дочкою та чоловіком, сини подруги, мати чоловіка та дружина його брата з дітьми. Це було більше, ніж важко".
Через кілька днів чоловік Ірини повернувся до Києва та пішов у військкомат. А жінка поїхала до кордону, а далі – в Іспанію. Деякий час Ірина з дітьми жила в будинку двоюрідної сестри, однак потім довелося шукати нове житло.
"Нам тоді допомогла організація Червоного Хреста. На деякий час нас заселили в дуже хороший готель. Я змогла відпочити від прибирання та постійного готування на шість людей та нарешті почати вчити мову", — розказує Ірина.
Ірина з родиною
Однак далі виникли складнощі з оформленням "додаткових" дітей.
"Нас почали розпитувати, де батьки хлопців. Коли ми пояснили ситуацію, виявилося, що неповнолітні діти не можуть перебувати в Іспанії без батьків. Ми не змогли оформити опікунство, тож через деякий час до нас прийшла поліція з соціальними працівниками та забрали хлопців в дитячий будинок", — жаліється Ірина.
Зараз вона відвідує їх декілька разів на тиждень і за можливості забирає до себе. У родині часто обговорюють тему війни.
"Для хлопців це хоч і боляче, але дуже важливо, — каже Ірина, — З дочкою ми також про це говоримо, щоправда через її вік я не можу чітко зрозуміти її реакцію".
В Іспанії багато людей, які приїхали з росії, і там це толерується, каже жінка. У садках, в школі, на вулиці — російськомовних можна часто зустріти, однак як пізніше на це реагуватиме дочка, Ірина не знає.
"Тепер маю ще й синів подруги. Це величезна відповідальність, але також це й мій вклад у перемогу. Адже їхні батьки можуть спокійно виконувати свою роботу, знаючи, що діти в безпеці. Під час війни зникають межі "свої" та "чужі" діти, цього розподілу просто немає. І бути мамою в такі моменти означає давати дітям все що можеш і навіть більше".
3020
