Дівчина розповіла редакції Evacuation.Сity про те, чому вирішила їхати, які небезпеки можуть чекати на дівчат в евакуаційних потягах, як шукала тимчасове житло і що планує робити зараз. Далі пряма мова Олі.
Життя до війни
Останні 7 років я живу у Києві. Сподіваюся, не треба казати це слово в минулому часі і що я туди повернуся. Перед війною займалася копірайтингом і брендингом, до того працювала журналісткою.
Перед тим, як переїхати до Києва, я жила в місті Рубіжне Луганської області, туди приїхала з Луганська через війну Росії з Україною, яка почалась у 2014 році. Зараз я у Львові і сподіваюся що це ненадовго, не хочу більше ні від чого втікати.
Оля вже другий раз залишає дім через війну, вперше їхала з Луганська, тепер з Києва
Всі мої рідні, крім тата, залишилися в Рубіжному, зараз там тривають запеклі бої. Тато живе також в Києві. Коли почалася війна, він приїхав за мною і забрав до себе на квартиру. Їхати з Києва я не планувала, це запропонував тато. Я взагалі не розуміла, як краще і не знала що робити, а до тата дослухаюся, тому поїхала.
Це було 2 березня, на наступний день після того, як підірвали телевежу в Києві. В мене на той момент не було відчуття, що відбувається щось критичне. Я розуміла ще до того, що вежу захочуть підірвати. Думала про це ще до того, коли знімала готівку в банкоматі біля тої вежі.
Крім того, в перші дні війни снаряд влучив в будинок, в якому розташований мій офіс. З моєю квартирою з того, що бачу в чаті будинку, все добре. Сподіваюсь, так і залишиться.
Дорога з Києва до Львова
В мене був один варіант, як їхати – потяг. Інформацію шукала на офіційному сайті Укрзалізниці. Щоб було спокійніше, вирішила купити квиток на потяг до Львова, але в результаті сіла зовсім не на той потяг. Думаю, ті гроші, які ми витратили на квиток, знадобляться Укрзалізниці, тому не жалію що купила його.
Чекала потяга приблизно 2 години, побачила на табло, біля якого стояла, евакуаційний потяг Київ-Львів і одразу пішла туди, зайшла одна з перших. Це була електричка з сидячими місцями, згодом прийшло багато людей і всі вагони були забиті. Я їхала одна.
В дорозі ми були 9 годин, зупинялися 2 рази зовсім ненадовго, їхали без світла, нас просили не вмикати телефони. Були моменти, коли ми чули вибухи, ніхто не знав, коли ми приїдемо, не було ніяких оголошень.
Безпека в евакуаційному потязі
В електричці я сіла біля вікна, поряд сіли двоє чоловіків приблизно по 50 років, і ще одна молода дівчина, їхали також мами з малими дітьми і літні люди.
Ці мужики почали активно з нами двома спілкуватися, знайомитися. Почалися питання, чи ти їдеш сама, хто тебе зустріне. Я відповідала, що не сама і що мене зустріне чоловік, який працює в теробороні. Звичайно, це не правда, але небезпека може чекати всюди, тому треба було бути обережною.
Через якийсь час вони намагалися торкатися, ставили руки на коліна, чоловік, який сидів поряд, намагався приобняти однією рукою. Я відразу казала, щоб більше так не робили і чітко давала зрозуміти, що мені це не подобається. Відповідь була дуже злобною, він тихо, майже на вухо сказав: "це тебе ще не чіпали".
Я розуміла, що чуваки агресивно налаштовані, розгубилась і не знала, як краще зробити: не хотіла підіймати кіпіш в вагоні, там було багато жінок, дітей, і без того паніка. Тим більше не знала, що було в головах у тих чоловіків.
Один з них дістав ліхтарик, на іншій стороні якого був шокер, вони сміялись і підставляли шокер біля колін, пригрозили що дістануть ствол з сумки. Я не знала, чи реально в них є пістолет, злякалися вже і мами з дітьми, і бабусі. Думала, що якщо настане критичний момент, буду або кликати когось з чоловіків, найближчий з яких був далеко і по суті не мав доступу сюди, або звертатись до директора потяга.
Після приїзду вони одразу вийшли і зникли. Я їх нікому не здала. Не знаю, чи зробила правильно, але організувати те, щоб начальник поїзда пройшов в цей завалений людьми вагон, набагато складніше, ніж в мирний час.
Моя порада – в таких ситуаціях не казати, що їдете самі. Казати, що в іншому вагоні твій батько, брат, дідусь, що вас є кому зустріти. Дівчині, яка сказала що їде одна, вони дуже активно цілу дорогу пропонували поїхати з ними, говорили, що в них є де жити і нічим хорошим це не закінчилося б.
В мене був з собою балончик, але це не те що я могла використати в потязі, повному людей. Вийти на іншу сторону вагона було практично нереально, поміж нами спала дитинка, ще була собака, бабусі. Коли розповіла про це в соцмережах, мені писали: чому ти не пересіла на інше місце? Чому не викликала когось і їх не висадили з потяга? Я відповіла, що якби ви їхали в потязі в воєнний час, то зрозуміли б, чому.
Зараз Оля зупинилась у Львові
Пошук житла у Львові і робота
Я шукала житло через друзів, одна знайома живе у Львові і поїхала зараз в Словаччину, тому запропонувала пожити у її орендованій квартирі. Ключі були у її знайомих у Франківську, їх мені відправили Новою Поштою, вони йшли майже тиждень. Тим часом жила в одному з прихистків в центрі Львова, до якого мене привела подруга.
Робота не знаю як буде, зарплату за лютий нам виплатили і дати бонусом кілька тисяч. Далі сказали, що не знають чи зможуть платити, і я це розумію, адже працювати фізично ми не можемо. Шукаю зараз нову роботу, в ідеалі це дистанційна робота, я з ноутбуком, у безпечному місці.
Також може поїду до Польщі, в мене є там подруга, вона мене кличе до себе, і шукає роботу. Розглядаю зараз різні варіанти, але з країни їхати не хочу.
Думки про рідних і мрії
Зараз я дуже хвилююся за рідних, вони в Рубіжному, там зараз дуже напружена ситуація, місто знищують, там постійно обстріли, вибухи, продуктів нема, ліків нема, нічого нема. Я розумію що приїду і там вже не буде міста. Мама з сестрою постійно в укритті, бабуся з дідусем у своєму домі, їм нема де сховатись, дідусь не ходить вже. В їхній будинок потрапив снаряд, частина будинку з дахом і стіною валиться. Їх зараз навіть ніхто не може забрати, тому що там постійні обстріли. Дуже сподіваюся, що хоча б сестра до мене зможе виїхати.
Емоційно мені буває складно, намагаюсь триматися в тонусі. Мені допомагає складати план на день, незалежно від того, які часи і що я там пишу. Ми волонтеримо з друзями, розбираємо на складах "гуманітарку", купуємо ліки, продукти і передаємо на Київ, Харків. Я грошима не допомагаю, бо в самої обмежений бюджет і не знаю коли знайду роботу, але допомагаю фізичною роботою.
Волонтерство допомагає відволіктися, ти відчуваєш, що ти потрібна, розумієш, що робиш щось, щоб допомогти своїй країні, своїм людям і стає якось легше. Мене рятує сон, сплю зараз більше, ніж зазвичай, це мої ліки в стресових ситуаціях.
Це буде дуже тривіально, але мені бракує миру, повсякдення, яке було в мене. Я дуже люблю свою роботу, своє життя. Я ходила на танці, в мене був мирний Київ, в якому можна було погуляти ввечері. Але розумію, що маю де жити, можу спокійно поспати і намагаюся задовільнятися тим, що в мене є і знаходити позитив.
Я коли збирала валізу, розуміла, що це може бути надовго. В мене вже є досвід і знаю, що в такий час якщо ти кудись виїжджаєш, то не факт, що повернешся за тиждень, припустимо. Всі необхідні речі в мене є, тож сумую більше за людьми і за миром.
Не вистачає спілкування і фізичного контакту з близькими, які в Рубіжному. Хочеться обійняти їх і просто поговорити. Я 24 лютого мала їхати в Рубіжне, але мені зранку подзвонив тато і сказав, що туди я точно не поїду в той день.
3015
