Власним досвідом поділилася журналістка, якій вдалося втекти з Маріуполя. Ім'я та фото не оприлюднюємо з міркувань безпеки, рідні авторки тексту залишаються в окупації.
Далі пряма мова...
Замість пробіжки біля моря істерика в ванній
За 8 років війни я звикла, що вибухи, постріли, смерті, зруйновані будинки – це лише Донеччина. Лише Луганщина.
Мій Маріуполь вже був під обстрілами. Але останні кілька років це було розвинене, красиве, спокійне місто. Маріупольці знали, що таке війна. Але навчилися з нею жити.
...24 лютого зранку ми з сестрою збиралися бігати біля моря. Я рано прокинулась, взяла телефон, аби їй написати. Почали приходити повідомлення від колег. З Києва. З Харкова. З Херсона. З Франківська...Писали, що їх бомблять.
Я не зрозуміла. У сенсі, бомблять Київ? Не Мар'їнку, не Волноваху, не Щастя... а Прикарпаття? Я не вірила. Доки начальниця не сказала, що сьогодні на роботу ми не виходимо.
Шок. Дзвінки батькам. Пішла в душ. Довго плакала там. Щоб чоловік не почув. Взагалі боялась його будити і казати про обстріли. За пару годин почула вибухи вже й у нас. Вже в перший день у моєму прекрасному Маріуполі ворожа артилерія вбила кількох людей.
Турнікети, до речі, ми заздалегідь, таки замовили. Але не встигли їх отримати – пошта закрилась у перший день.
Ми думали, у квартирі безпечніше, ніж на трасі, та ракетою вбило сусіда
Виїзд з міста ми кілька разів обговорювали з рідними. Сходились на тому, що "все не буде сильно страшно, побахають по околицях, ми впораємось, а їхати під обстрілами – більш небезпечно, ніж сидіти в квартирі".
1 березня бахали вже не по околицях. Ракета прилетіла у мій двір. Майже у центр міста. Коли був прильот, я йшла з магазину. Уперше це сталося так близько. Пересидівши кілька секунд під багатоповерхівкою, побігла до свого будинку. Назустріч бігла жінка, вона крикнула мені: "Там бахнуло, біжи додому".
– Там мій дім, – відповідаю і відчуваю, як зароджується істерика. До свого кварталу мені треба пробігти ще метрів 20 по відкритій місцевості. Одні з найстрашніших моїх метрів. Біжу, навкруги лежать люди. Комунальники, які тут працювали, збирають тих, закидають у свою вантажівку і мчать до лікарні швидкої. Я біжу вже повз гаражі, на їх даху шматок ракети. Біля школи потрощені автівки, спотворене тіло сусідського хлопця, шматки його пса.
Сусід тримає двері під'їзду і стрімко затягує мене всередину, командує спускатись у підвал. Кажу, що у мене чоловік в квартирі. Сусід протестує, каже: йти нагору небезпечно, тримає мене, потім бачить сльози і відпускає. Я біжу на свій поверх, чоловіка зустрічаю на півшляху, падаю обличчям йому в груди і голосно плачу.
Маріуполь
Маріуполь ізольований від світу, найстрашніше – не знати, що відбувається
Ще кілька днів ми барикадуємо вікна, спимо то в тамбурі, то в під'їзді, вагаємось, чи варто тут залишатись.
Потім в місті зникає електрика, тепло, газ, вода і зв'язок. Зв'язок – найстрашніше. Ти не можеш дізнатись, чи живі твої родичі, що відбувається в інших районах, регіонах, у країні в цілому. Сусіди розповідають, наче електрику вирубили в усій країні.
Кілька днів ми спостерігаємо, як потрохи виїжджають сусіди. І ніхто не знає, чи доїхали вони до місця призначення. Ходять чутки, що росіяни забирають сімки та відеореєстратори. Та навіть, якщо б сімки були, подзвонити у Маріуполь і розповісти, як пройшла дорога, ніхто не може – у Маріуполі немає зв'язку.
Маріуполь у невідомості, відірваний від цивілізації, і таке враження, що покинутий напризволяще.
У квартирі лишила монетку, "щоб повернутись"
Коли моє місто вже бомблять з неба, ми вирішуємо, що завтра залишатись в квартирі не можна. Треба бігти: або до сховища, або з міста. Всю ніч ми змінюємо думки і у темряві, здригаючись від прильотів, перепаковуємо речі.
Зранку вирішуємо їхати. Цей ранок видався надважким. Я писала записки родичам, виносила сміття, перевіряла документи і багато плакала. Зв'язку не було, і я не знала, чи близькі мені люди живі. І не знала, чи колись їх побачу.
Ми швидко під канонадою побігли до гаражу, чоловік завантажив рюкзаки, лишив мене в квартирі.
Я перетягла запаси води і харчів ближче до вхідних дверей. Сподіваючись, що рідні зможуть ними скористатись. Але водночас боялась, щоб вони приходили до нашої квартири – дорога навіть у три квартали була дуже небезпечною. Гатили вже майже без перестанку. Артилерією та авіацією. Поклала в рюкзак мамин шарф, подаровану татом хустку (вона геть не за сезоном, але хотілось щось мати від нього).
"Закривайте вікна, щоб дитина не застудилась"
Я не знаю, від чого мені було страшніше: від того, що ми їдемо, чи від того, що рідні лишаються. Ми рухались у бік запорізької траси. Блокпост. Наш. Хлопці серйозно кажуть, що наступний пост вже російський. Пояснюють, як себе там вести: швидкість не вище 40 км/год, руки тримати на кермі, відповідати чемно.
Російський пост вже за 500 метрів.
Я піднімаю руки вгору, показати, що в мене немає зброї. Плачу. Зупиняють, перевіряють паспорти. Один з російських солдат каже мені: "Та опускай руки, не бійся. Ти шо боїшся?"
Ясна справа, я боюсь. Сильно боюсь. Вони гатять по моєму прекрасному місту, вбиваючи цивільних, і кажуть "не бійся". Просять цигарок. У нас нема. Перевіряють багажник, питають, чи є хліб. Я вискакую з машини, вихоплюю з багажника пакет з булочками, швидко даю солдатові.
– Спасіба. Ооо, це булочки!
"Х**лочки", – думаю я і згадую, як ганяла під обстрілами, аби їх купити, поки вони по нам гатили.
Таких постів було ще п'ять чи шість. Усюди ми лишали хліб чи воду.
Ми вивезли з Маріуполя сусідів з трирічною дочкою. І на кожному посту солдати казали, аби ми закривали вікна, щоб дитина не застудилась. Від цих слів хотілось вити. Вони переживають, що одна дитина застудиться і пачками безжалісно вбивають інших дітей.
Десь на трасі до нас приєднались ще кілька автівок, згодом колона стала великою. Так двома-трьома десятками автівок ми кружляли, постійно змінювали маршрути, бо натрапляли то на пости, де не пропускають, то на заміновані дороги.
Уздовж траси навкруги з обох боків валялись згорілі розтрощені цивільні легковики. І всю дорогу ми боялись поповнити цю колекцію.
На дальню дорогу пального нам не вистачало, заправитись не було де, пункт призначення та плани довелось змінити.
Маріупольці не знають ані про зелені коридори, ані про ситуацію в країні
За кілька десятків кілометрів від Маріуполя з'явився мобільний зв'язок (лише тут я зрозуміла, що електрику по всій країні не вирубали, уся країна більш менш нормально жила, а Маріуполь лишається ізольованим від світу).
Коли ми доїхали, і я зайшла в інтернет, дізналась що в цей день оголосили зелений коридор з Маріуполя. Мене накрив відчай. Бо я розуміла, мої родичі не дізнаються про евакуацію, бо в Маріуполі нема зв'язку. І розуміла, що навіть, якщо поїдуть, ніякого коридору насправді нема. Бо поки ми їхали, гатили в усіх боків.
Маріуполь відірваний від світу і, здається, всіма забутий. За кілька днів, нам заблокували гуглпей і міжнародні платежі. Через прописку. Маріупольці потрапили під санкції для РФ. Просто за те, що твій дім на Донеччині.
Я не вірю в зелені коридори, і не знаю, як врятувати рідних. Так само й не знаю, як жити далі.
Плачу, бо хочу до мами
Всю дорогу з Маріуполя, і ще кілька днів поспіль я ревіла.
Коли вперше за 10 днів поїла гарячого супу, не вискакуючи з кухні, помила голову, і заснула у ліжку, мені було ніяково.
Я сварюсь на чоловіка, коли він розкладає речі у квартирі, де ми зараз живемо. Боюсь, що чим більше облаштуємось, тим довше будемо жити тут. А я дуже хочу додому.
Я пригинаюсь від шуму вітру чи тупотіння дитячих ніжок, у замерзлих калюжах бачу осколки скла, а у подертих трубах тепломережі – відірвані руки.
Я моніторю маріупольські пабліки і видихаю, коли не знаходжу там адрес моїх родичів. Я плачу просто тому, що хочу до мами. Я не знаю, чи живі мої прекрасні люди в моєму прекрасному місті. Знаю, що їм дуже холодно і страшно. Але не знаю, чи є у них їжа і вода.
Я вже навчилась лягати спати без верхнього одягу і не брати в ліжко сумку з документами. Та я досі сплю, тримаючи в руках телефон і ключі від маріупольської квартири. Сподіваюсь, що подзвонять рідні і покличуть назад, я приїду і відкрию двері своїми ключами.
...
Коли я це дописую, в будинок моїх батьків вже прилетіло.
П.с.
За кілька днів, поки ми опублікували текст, вже згорів будинок тітки героїні. У бабусиному половину знесло разом з її поверхом, зв'язку немає і невідомо, що з нею. Дім героїні згорів весь.
"Можна, мабуть, вже не спати з маріупольськими ключами", – додає вона...
3420
