Сім’я розповіла редакції Евакуація.Сity про дорогу, плани і життя до війни. Далі пряма мова героїв.
Життя до повномасштабної війни
Тетяна: До війни я працювала на ринку, в мене був маленький бізнес дитячого взуття, саме запасалися новим товаром до весни.
Анатолій: Я пенсіонер, працював водолазом в нашому місті. Ми їхали на комбінат, пірнали в камеру з водою, чистили решітки і робили все необхідне. Зараз трохи навчився ремонтувати машини, працював разом з одним хлопцем. Вчився коли вийшов на пенсію, бо на неї проживеш. І робота була, і все. Зранку проснулись, поснідали, Таня на свою роботу, я на свою і так до вечора. Ми 42 роки разом, 16 лютого в нас була річниця. Кого вони приїхали тут спасати, і від чого?
Анатолій і Тетяна біля свого автомобіля
В нас дві доньки і онучка. Одна з них жила до війни в Києві, подзвонила нам в 4 ранку і сказала що почалася війна. Ми були в шоці, як це війна почалася? В нас не було ніякої тривоги в душі. Тут війна була ще у 2014 році, але наше місто тоді швидко звільнили.
Тетяна: В нас двокімнатна квартира в п’ятиповерховому будинку. Звичайна класична квартира, чистенька, гарненька, затишна. Всі умови для себе зробили, кухонька, ванночка, спальня. Такого багатства немає, тому що всіх дітей вивчили, всім допомагали, нам вистачало.
Рішення їхати з дому
Анатолій: Ми не хотіли їхати з дому, вагалися до останнього і ще 4 березня ввечері вирішили не їхати, в нас тоді стріляли, але далеко. 5 березня зранку якось мені було неспокійно, вирішив поїхати за машиною, яка була на стоянці трохи далеко від дому. Їду на велосипеді собі і чую такий звук: піііііу і як вдарить. Я кинув цей велосипед, стою і думаю: да, такого я ще не чув.
Так вдарило разів 5, поки я доїхав до машини. Вже приїхав, знов починає "пііііу", збоку "Ланус" стояв, я під нього ліг і лежу. Тільки починаю підійматися, знов десь за парканом поряд як дасть. Думаю: та я тут буду довго лежати, завів машину і погнав.
Пара з донькою і онучкою
Тетяна: В цей час біля нашого дому впала бомба. Ми стояли в підвалі, всі обіймалися і прощалися з життям. Коли Толя приїхав, в нас в жодному вікні не було скла, ні в під’їздах, ніде. Рвонуло біля дитсадочка, потім влучило в 4 школу поруч з домом. Школи нема, садочка нема.
Коли він приїхав, ми з підвалу вискочили, побігли до квартири, вона в нас на першому поверсі, покидали в машину ковдри, сумки, всі речі які бачили і поїхали. Їхали з донькою і онучкою, інша донька вже була в Тернополі, поїхала туди з Києва в перші дні війни.
Дорога
Анатолій: ми їхали через Рубіжне на Кремінну. Вже коли в Рубіжне заїхали, почали трохи відходити, посміхатися. Там ще тоді не бомбили, було тихо. Їхали 4 доби, донька, яка була в Тернополі, знаходила нам волонтерів на місцях, вони три ночі давали нам житло.
Першу ніч ночували в Дніпропетровській області в піонерському таборі. Там нічого особливого, дали матраци і постіль, а нам більше нічого не треба, головне що тиша. На наступну ніч зупинилися в селищі Покровське. Нам дали чай і поселили в амбулаторію, в кабінет стоматолога.
Дорога зайняла 4 доби
У Вінниці зупинились в одного чоловіка, він нас зустрів і провів до себе до хати, нагодував. Коли заїжджали в Тернопіль, хлопці роздавали чай і канапки, а ми голодні такі, були дуже щасливі від тих бутербродів і чаю. Далі волонтери направили в Підгаєцький район на Тернопільщині, там нас поселили в своєму домі Леся і Степан.
Коли приїхали до Лесі в Підгайці, стояли і плакали біля воріт. Побачили, що Леся – це позитив, почали обніматися, там вже стіл накритий, поїли, заспокоїлися.
Мені перед тим казали: доведи до ладу машину, постав собі дві каністри бензину, а я цього чомусь не зробив. На заправках давали тільки по 20 літрів, черги були величезні. По дорозі ще машина поламалася, колесо пробилося. Хлопці з тероборони допомогли, показали, де є шиномонтаж, все швидко зробили.
Життя зараз
Тетяна: Ми тут у Лесі зі Степаном ще як у сні, ніби зараз проснешся, хтось розбудить і нічого цього не ставалося. Ми зараз шукаємо собі роботу по дому в Лесі, хочемо допомагати. Почистили цілий мішок горіхів, потім ті горіхи віднесли туди, де роблять енергетичні батончики для ЗСУ. Сьогодні неділя, ходили до церкви.
Якби мені передали весь товар, що є в моєму контейнері, то я би продавала тут на базарі. А може воно згоріло вже, а там все завезли тільки, на весну збиралися новий товар виставляти.
В нас місто перетворили на руїни, але не всі це сприймають однозначно. Вчора спілкувалася з нашими земляками, вони поїхали від війни десь в Івано-Франківськ і кажуть, що це наші українці п'яні б'ють по нашому місту. Я кажу: як це, вони стоять і самі себе б'ють? Ви що взагалі? Я цього не можу слухати. Дуже багато таких людей, які ні не за тих, ні не за тих. А я кажу: а як це буває? Ви ж бачили, що в 2014 році робилося?
Пара разом 42 роки
Наші знайомі, які в ДНР і ЛНР, раді, що нам тепер погано, вони кажуть: ми всі 8 років були в такому стані, але їх так не били, а нам вже Росія по повній програмі дає.
Анатолій: Я кажу дружині: Тань, скільки часу живемо тут, а не знали, що наш дім – це секретний об'єкт. І садочок, і школа, де діти наші вчилися. Думаємо, що скоро поїдемо додому. Як приїдемо, будемо приводити все в порядок. Там же все побито, дай Бог, щоб квартира залишилася ціла, щоб не було діри в стіні.
Тетяна: Одна наша донька в депресії, не спілкується з нами, не хоче їсти. Розуміє, що вдома все розбите. В неї дитина на 2 курсі навчається, роботи нема, вона не знає, як нам жити далі. І ми не розуміємо, але поки що живемо і добре, завтра будемо вирішувати, що буде завтра.
Інша донька почала вчити словацьку мову на випадок, якщо доведеться їхати далі за кордон. "Якщо чесно, я вже не пам’ятаю, яке життя було до того, якось все стерлося. Раніше думала те не влаштовує, те не влаштовує, насправді все було взагалі шикарно", – каже вона.
3019
