Матеріал The New Yorker The One Place in Lviv Where the War Is Never Far Away скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Вокзал у Львові є найзахіднішим вузлом української залізничної системи України. Через нього пройшла переважна більшість з тих чотирьох мільйонів людей, які втекли за кордон. А також мільйони тих, хто втік на захід, але залишився в Україні.
Щогодини зі сходу на станцію потяги привозили великі групи загублених та переляканих людей – переважно жінок і дітей. Назви міст, звідки тікали сім’ї – Суми, Краматорськ, Харків – створили своєрідну карту найжорстокіших бойових дій у країні.
Львівський вокзал
Здавалося, кожен, хто вийшов з поїзда, розповідав ту ж саму історію. Вони сподівалися залишитися у своїх містах, перечекати, але потім все ставало нестерпним: бомбардування, недосип, умови в підвалах чи підземних переходах, де вони ночували.
Деякі з людей на вокзалі заздалегідь спланували подальший маршрут, деякі збиралися трохи перечекати у Львові, інші – не знали, що робити далі.
Кожні кілька годин із залізничної станції відправлявся потяг до польського кордону. Українцям не потрібен квиток – лише паспорт.
Жінка з маленькою дитиною розповіла, що зібрала речі дуже швидко і у великій паніці. Коли в неї з’явилася можливість подивитися вміст валізи, жінка розплакалася: там були тільки шкарпетки та нижня білизна, але не одяг.
74-річна Ніна Руденко – одна з тих жінок, які втекли з зони запеклих бойових дій у Харкові. Вона відмовилася їхати до Польщі разом із сім’єю і вирішила залишитись в Україні. Історія стандартна: спочатку вони не хотіли тікати, але потім бої стали занадто інтенсивними. Ніна каже, що найстрашнішою була поїздка на залізничний вокзал у Харкові.
Потім три дні сім’я провела у приміщенні вокзалу, в кімнаті для жінок і дітей. Великий відкритий простір кімнати обставили рядами старих дерев’яних крісел, а частину приміщення переобладнали в дитячу ігрову з килимком, книжками та іграшками.
Львівська соціологиня Ляшева переїхала до Львова з Києва чотири роки тому, в той час як закінчувала докторантуру. Коли прийшла війна, вона почала допомагати як волонтерка. Після кількох тижнів вона була сердита й виснажена.
Волонтерська група жінки займалася відправкою ліків у міста, де цього потребують. Вона каже, що багато чого навчилася завдяки такому волонтерству.
"Я витрачаю весь свій час на те, щоб просто читати етикетки на ліках та намагатися їх зрозуміти. Виявляється, існує дуже багато видів цукрового діабету. Тепер я знаю, як вони всі називаються – польською, німецькою та італійською".
Коли почалася війна, Ляшева думала, що поїде за кордон. Але тепер вона вже звикла бути в Україні і вирішила залишатися.
Вікторія приїхала на Львівський вокзал з Маріуполя. З кожним днем у рідному місті бомбардування ставало все ближче і ближче. На п’ятнадцятий день вона дізналася про гуманітарний коридор і виїхала. У її важкій сумці був одяг і кілограмова каністра меду – вона взяла її, бо не знала, чи буде в неї доступ до їжі.
Ще одна жінка, що евакуювалася від небезпеки, – Наталія, юристка з Запоріжжя. Жінка розповіла, що потяг до Львова був набитий людьми як сардинами. Під час поїздки її діти сіпалися і стогнали уві сні, а сама Наталя проплакала пів ночі.
Вона з дітьми збиралася прямувати до Франції. У Львові її з сім’єю зустріли чоловіки з мережі французьких некомерційних організацій, що зголосилися допомагати українцям евакуюватися. Жінкою оволодівали сумніви – чи безпечною буде поїздка? Чи не шахраї це? Чи не відвезуть їх у поле? Врешті вони вирішили їхати та, на щастя, безпечно дісталися до південного заходу Франції.
Мама з немовлям на вокзалі
Художник з Києва на ім'я Сергій розповів, як дивно було після постійних переховувань у сховищах побачити у Львові, що люди п’ють каву в кафе та відпочивають, у той час як вдома його друзі та родина щодня зазнають ракетних ударів.
Іванна Куценко вже одного разу тікала від війни – з Луганська, і не хотіла бачити ці жахи знову. Але на цей раз війна прийшла і до Харкова, куди Іванна переселилася в 2014 році.
З Харкова жінка спробувала поїхати автостопом, але не зустріла жодної вільної машини. Потім вона пішла на залізничний вокзал, але не могла сісти й на потяг – з міста тікало дуже багато людей. Поїхати вийшло тільки з третьої спроби, а подорож до Львова була довгою і складною. У потязі два чоловіки влаштували жахливу бійку за вільне місце.
Після приїзду до безпечного Львова Іванна подалася у волонтери. «Я бачила, як люди в кафе відпочивали, і не хотіла робити як вони. Я хотіла допомагати». Жінка почала волонтерити на вокзалі, в кімнаті для матерів і дітей. Також допомагала людям сходити з поїздів на коліях.
3025
