Про це пише видання The Guardian.
Бомбардування театру в Маріуполі
Маріупольська квартира Дмитра Юріна розташована за кілька сотень метрів від Драмтеатру, куди вдарила російська бомба. Театр був укриттям для багатьох жінок та дітей, і багато з них не вижили, точна кількість поки невідома.
"Я бачив тіла та шматочки тіл. Я витягнув одну жінку, потім дівчинку, а потім хлопчика. Усі постраждали. Ноги хлопця не рухалися. Він кричав. Мої руки тремтіли. Я був весь у крові", - згадує чоловік.
Після цього Дмитро повернувся до гаража, де вони ховались від обстрілів з мамою. Він вирішив, що має вибратися з міста за будь-яку ціну. Місто з усіх сторін оточене окупантами, тому з’явився план втечі через Азовське море, яке омиває місто.
Будівля театру в Маріуполі після бомбардування
План втечі з Маріуполя морем
Дмитро Юрін часто рибалив в Азовському морі, тому добре знав місцевість. Щоб краще триматися на воді, він взяв з собою чотири 5-літрові пластикові пляшки. Дмитро йшов до пляжу безлюдним містом попри зруйновані будинки. Він зустрів дорогою кількох людей, які шукали воду і просили про сигарети.
Спочатку чоловік йшов вбрід уздовж берега, потім занурився у воду, проплив 150 метрів від берега і почав рухатися на Захід. Вода була дуже холодна:
"У мене цокотіли зуби. Я сховався за одну з пляшок, щоб мене ніхто не бачив. Іноді я відпочивав, тримаючись на поверхні завдяки пляшкам".
Дмитро Юрін
Дмитро проплив 2,5 години, доплив до окупованого села Мелекіне, місцеві там прийняли і нагодували його. Далі чоловік поїхав мікроавтобусом до окупованого Бердянська, а звідти вирушив на підконтрольні Україні території. Каже, що на ворожому блокпосту у Бердянську його не перевіряли, там стояли хлопці по 17-18 років на вигляд.
"Мені 31, я бойового віку. Якби вони мене схопили, я був би підданий тортурам і потрапив у полон. Слава Богу, що я так добре знав берегову лінію навколо Маріуполя. Це мене врятувало", – каже Дмитро.
Через кілька днів після цього виїхати з міста вдалося і мамі Дмитра, зараз вона в сестри в окупованому Бердянську.
3026
