Про це Богдан розповів редакції Евакуація.City. Далі пряма мова хлопця.
У мене було спокійне життя
Моє життя до війни було досить просте і спокійне, нічого екстраординарного. В основному робота, дім, зал, на вихідних зустрічі з друзями. Іноді їздили кудись за кордон. Влітку збирався одружитися. Я жив в центрі Ірпеня, а працював у сфері ІТ у Києві.
Зазвичай я в четвер не їду в офіс, тому просинаюсь трохи пізніше, але 24 лютого проснувся приблизно о 6 ранку. Мене розбудила наречена і каже: там почалась війна. Ще з початку лютого розумів, що це може статися будь-якої миті: ми обговорювали це на роботі, а нареченій, яка працює на закордонну компанію, вже пропонували релокейт в іншу країну.
На вихідних (26-27 лютого) ми планували поїхати машиною до Риги на якийсь час. Але не встигли виїхати.
Влітку Богдан планував одружитися
Зранку 24 ми не виїжджали з Ірпеня, тому що о 6 ранку в дворі нашої багатоповерхівки вже були затори. Там було нереально виїхати за адекватний час. У мене авто було заправлене наполовину, тому розумів, що дорогою пальне закінчиться, залишуся серед поля в машині без бензину.
Ми зібрали всю сім'ю: моїх батьків і батьків нареченої, вони всі теж жили в Ірпені. Сказали всім зібрати тривожні валізки і якось продовжували жити. Усі намагалися скласти плани для евакуації, але нічого не було зрозуміло, була така метушня.
Найкраще було просто залишитись на якийсь час, тому ми залишились, але це також було не дуже правильне рішення. Мою наречену вдалось вивезти, вона зараз в Швейцарії, а я з сім'єю залишався до останнього, поки була можливість більш-менш жити в Ірпені. 8 березня ми покинули місто.
Вибухи затихали хвилин на 15 і далі продовжувалися
У першу ніч дуже інтенсивно працювала ППО, по відчуттях це було над нами. Коли працює ППО, є таких характерний звук, ніби баскетбольний м'яч б'ється об бетон. На другий день війни над нами був сильний бій між нашим і ворожим винищувачем. Перший раз, коли пролетів літак, було таке відчуття, що щось впало. Вони літали дуже низько і дуже швидко.
У перші дні ти не розумієш, що це таке: ППО, танки, артилерія. Ми бачили, що дуже багато гелікоптерів прилетіло в Гостомель, вони летіли дуже низько. Далі було чутно, як працює і авіація, і гради, воно працювало постійно.
Спочатку здавалося, що це трохи далі, в Бучі, але гатило і по Ірпені. Потім вже було видно, як по нашому місті летять гради. Гради – то найгірше, бо ти не розумієш, куди воно прилетить і його не чутно, чути аж коли падає. Вибухи затихали хвилин на 15 і далі продовжувалися і так постійно. Найгірше було останні ночі, 6, 7 і 8 березня, вибухало вже в нашому кварталі.
Весь той час ми були в приватному будинку у батьків нареченої. Один раз ходили в укриття в приміщенні Укртелекому, воно було гарне і пристосоване. Там досить комфортно, тепло, але багато людей. Ми вирішили, що краще хай там будуть ті, в кого вже немає ні будинку, ні можливості десь залишитись, у них хоча б буде укриття, де тепло, є їжа і вода.
У будинку ми були на першому поверсі. Там більш-менш безпечно, хоч від прямого влучання нічого, звичайно, не врятувало б, а від осколків і хвилі допомогло б.
Ми всі вікна на першому поверсі закрили ОСБ-плитою, спали на підлозі просто на матрацах. Продуктів було досить, тому що в перші дні ми всю їжу з квартири батьків і нашої з нареченою принесли в приватний будинок, там теж були запаси. 28 лютого ще навіть працювали магазини.
Втікали через зруйнований міст
Ми вирішили втікати, коли зрозуміли, що далі йдуть морози, а опалення немає, електрики і газу теж, а в будинку вже було +8. Крім того, ми бачили, як горять будинки через одну вулицю від нашого дому і згорають до тла. Ще почули інформацію, що ворожі танки і техніка приходять ближче до центру, це був край, вирішили, що не можна залишатись.
Ми поїхали машиною до зруйнованого романівського мосту, взяли з собою два коти і собаку, переправили з батьком нареченої її маму, моїх батьків і тварин, залишили на тій стороні, яка ближче до Києва. Там на той час було безпечно. Потім відігнали автівку до будинку, поставили в гараж і пішли пішки до мосту.
Коли ми йшли було більш-менш спокійно. Звичайно, щось постійно підривається, ти чуєш, як щось десь летить, бачиш це все, але в той день було якось так все одно на це. Ти до цього дуже сильно звикаєш і коли вже відчуваєш, що твої близькі в безпеці, то дуже нейтрально до цього ставишся.
Зруйнований романівський міст
Найгірше що того моста майже не було. Його треба було переходити, можна сказати що вбрід: там якісь палки, дошки накидані, але воно провалюється. Якщо йдеш сам, то нормально, а якщо щось несеш, то нога йде під воду. Воно все хитке, може в будь-яку хвилину завалитись і ти будеш під водою.
Найгірше було людям, яким важко ходити, або які взагалі не можуть ходити: літнім людям, пораненим. Їх хлопці переносили на брезентах. Переносили бабусю, майже впустили її в воду, я ледь встиг її схопити, щоб вона не впала. Такого було багато. Десь поранені лежали, десь тіла, купа машин.
Я допомагав поки міг. Там кожен, хто міг допомогти, допомагав. Допомагав людям переносити просто речі, з якими вони йшли, бо йдуть жінки з дітьми і цими валізами. Я розумів, що там хоч якісь речі на перший час, які важливі для них. Хоча б щось для мінімального комфорту. Така допомога умовна, але що можеш, те робиш.
Коли ми переходили, біля моста вже не було особливої черги, всі спокійно йшли. Але люди йдуть дуже повільно, вони взагалі нічого не розуміють, всі перебувають в якійсь прострації, погляд в нікуди. Багато людей йде і плаче.
Збоку було купа побитих автівок. Дуже запам’ятав дорогуще BMW, буквально цього року випуску просто кинута і побита стоїть. Десь машини підірвані, десь розстріляні з написами "діти".
Я не знаю, чи вдома залишилося щось вціліле
Далі я поїхав за Київ в бік Обухова. Друг з сім'єю виїхав з приватного будинку в київській області, їм вдалося виїхати за кордон ще до війни. Він дозволив пожити тут скільки треба. У принципі, тут безпечно. В порівняні з Ірпенем тут взагалі курорт.
Планую залишатися тут, звідси вже нікуди не поїду. Я не розумію, куди я можу втекти. Кудись на західну Україну не бачу сенсу їхати. Єдине місце, де ти можеш бути у 100-відсотковій безпеці – за кордоном.
Я хочу якнайшвидше повернутися, хоч зараз живу в дуже гарному будинку. Він в рази кращий, ніж наш, але все одно хочеться додому повернутись. Я не знаю, чи зможу повернутися додому і чи залишилося там щось вціліле.
Хлопець не знає, чи буде кули вертатися в Ірпені
Місто руйнували ще коли ми евакуювались, на наступні дні бачив фотографії своєї вулиці, де юнацька спортивна школа, а від неї нічого не залишилось, там просто три стіни стоять. І це приблизно 100 метрів від мого будинку, тому не думаю що там щось залишилось. Ми залишили взагалі все.
Якщо буде можливість, просто поїду подивлюсь, що там. Від цього буде залежати, коли можна буде повернутись. Просто немає гарантії, що я зможу приїхати і там буде стояти будівля, не те що квартира. Могло вигоріти все. Ми бачили на власні очі, що будинки горять дуже швидко. Зараз не маю таких грошей, щоб відбудувати житло, навіть якщо це завтра закінчиться.
Це може бути смішно, але в мене була колекція сукулентів, це такі рослини типу кактусів, але не обов'язково з голками. Їх було 30-40, я їх вишукував по всій Україні. Вони не дуже дорого коштують, але зайти в магазин і купити повну колекцію неможливо. Проте думаю навіть це потім повернеться. Ще дуже сумую за машиною.
Богдан сумує за своєю машиною, яку не вдалось вивезти через розбитий міст
Найголовніше, що зміг забрати своїх батьків, батьків нареченої і тварин. Все інше – це просто гроші, гроші заробляються.
Зараз я ходжу на чергування в містечку, де живу. Ми патрулюємо вулиці вночі. Тут вже не так сильно чутно вибухи, але теж іноді прилітає десь поруч. Не знаю що мені допомагає триматись в тонусі. Зараз емоції всі дуже сірі, їх дуже важко відчути. Раніше я міг відчувати яскраво сум, радість. Зараз воно навіть не сіре, просто якесь, просто щось відбувається і все.
3020
