Сім’я розказала редакції Евакуація.Сity свою історію.
Далі пряма мова...
У нас було щасливе життя
Оксана: До війни в нас було щасливе життя. Жили в Гостомелі, в нас народився маленький хлопчик Матвійко, йому зараз 2 роки. Виховували дитину, працювали разом з чоловіком. Мали власний бізнес, мали 2 квартири в Гостомелі, будинок, машину. Жили так, як всі, може навіть трохи краще.
Зранку 24 лютого я прокинулась від гучного вибуху. Я вже розуміла, що буде війна, якось відчувала. Зайшла в інтернет і бачу, що путін оголосив війну Україні. Ми зібрались, взяли дитину, собаку, документи, гроші, їжу на перший час і поїхали до себе на дачу під Гостомель, думали там буде безпечніше.
Приблизно в 10-11 годині 24 лютого ми побачили дуже багато гелікоптерів над Гостомелем. Не рахували, скільки, але їх точно було більше, ніж 20. Вони летіли на наш аеродром такою купою, один за одним. Побачили дим і як вони скидають вогні.
Літаки пролітали прямо над нашими хатами. Нам тоді здавалося, що це на пару днів і все минеться, і ми поїдемо додому в свою квартиру. Тому і продуктів багато не запасали, якось несерйозно поставилися.
Штукатурка сипалась нам на голову
У перший день ми сиділи в підвалі свого будинку, ще було світло і вода. Грілися електричним обігрівачем.
Бомби були і не зовсім типові, як вакуумні, які просто стягували простір і потім його розтягували.
Уся штукатурка в погребі обсипалася нам на голову. Було дуже страшно, тому взяли машину і вирішили їхати, але вже було запізно, вони оточили все. Спочатку ми їхали головною дорогою, нас зупинили зустрічні машини і кажуть: туди не можна їхати, там обстрілюють, там вбивають людей в машинах. Ми повернули в поле, щоб об’їхати місце, де розстрілюють машини, їхали і загрузли там, не могли рушити з місця.
Тоді ми попросили людей, які їхали в іншій машині, щоб вони нас підвезли. Взяли деякі речі, дитину, собаку, решту залишили в машині. Варіантів проїхати більше не було, тому ми повернули на головну дорогу і ту колону, де розстрілюють цивільних. У нас не було іншого шансу виїхати, бо все було перекрито. Перед колоною танків чоловіки, які були в машині, залишили нас з дітьми всередині і вийшли до них з піднятими руками.
Ми їхали вздовж колони з ворожими танками
Ми натрапили прямо на колону, вся дорога була в цих машинах, а в лісі піхота. Чоловік йшов до них, а вони як мурахи зі всіх сторін повилазили, ці снайпери направили на нього дула, приціли блискали, як сонячні зайчики. Було дуже страшно. Я думала, що в мене серце зупиниться, поки чоловік туди йшов, думала, що його можуть розстріляти на очах в мене і дитини.
Віталік: Вони сказали підняти светр, щоб подивитися чи в нас нема зброї, потім покликали свого головного. Він підійшов, до речі, дуже адекватний чувак був, без всяких "ви бандери" і т.д. Питав, куди ми збираємось, кажу: вивозимо дітей, ви знаєте, що робиться там, звідки ми їдемо, можете нас пропустити? Нас пропустили вздовж цієї колони їхати далі.
Оксана: Ми їхали і в мене було все життя перед очима. Ця колона була дуже потужна, там були такі танки, що я їх ніколи не бачила навіть на картинках, були КамАЗи з людьми і у всіх такі віконечка маленькі. Їдеш і всі-всі направляють на тебе дула автоматів через ті віконечка. Ми доїхали до іншого блок-поста, нас зупинили, ми вийшли, питають, куди їдемо. А я плачу, я плакала завжди, на всіх пунктах пропуску, бо мені було дуже страшно.
Той, що з нами говорив, каже: Я вас зараз можу пропустити, але там за нами їдуть головорізи, і я не можу гарантувати, що вони вас не застрелять, там буде пекло. Ми ще дуже добрі, що попереджаємо, тому розвертайтесь, сидіть вдома, нічого не бійтеся.
Я запитала, коли ми зможемо звідси виїхати, бо не можемо сидіти вдома довго, там стріляють, там страшно. Він каже: 2 дні, максимум тиждень і ця війна закінчиться. Я запитала, що буде потім, а він сказав: референдум. Ще він сказав: не бійтесь нічого, в нас нема наказу стріляти по мирних, не сидіть в висотних домах, краще приватні будинки, в ніякі підвали не спускайтесь. Нас розвернули і ми поїхали ще раз вздовж цієї колони.
Раптом один танк перегородив нам дорогу, щоб ми не проїхали далі, ми його об’їхали, потім ще один перегородив. І ця колона починає наступ, іде туди далі на Гостомель, а ми в ній стоїмо. Мені так страшно стало, всі ці снайперські гвинтівки, дула танків артилерія. Ми відчинили вікно і питали, чи можна проїхати, один з них спустився вниз з кимось поговорив і нас пропустили. Так ми опинилися знов в своєму будинку.
З часом ми звикли до звуків обстрілів
Оксана: У нас всю ніч був обстріл, на наступний день теж. Бачили, як літаки літають прямо біля будинку. Нам сказали, що за 2 кілометри від нас стоїть десь 300 танків і їх будуть гасити, тому треба сховатися.
Я попросила сусіда, щоб він взяв нас до себе додому, тому що в нас підвал старий з цегли, а в нього залитий бетоном. Крім того, в них була буржуйка, де готували їсти, в нас такого нема. Тоді вже не було світла, води, зв’язку, магазинів поряд.
У сусідів першу ніч ми спали на 2 поверсі, а вже потім ночували під сходами на плитці, тому що бомбардування було таке сильне, що хитались вікна, все тремтіло. З часом ми звикли до цих звуків, тільки боялись авіації. Коли літали прямо над будинком, що аж дах тремтів, я брала малого, накривала собою і ми падали під сходи.
Потім почала закінчуватись їжа, чоловіки зробили ручну помпу, щоб качали воду, світла не було. У нас була сонячна батарея, від неї заряджали телефон, але зв’язку не було.
Ми йшли пішки з білим прапором
На 12-тий день ми вирішили, що треба йти звідси пішки, іншого виходу не було. Дороги всі були окуповані. Чоловік взяв малого на плечі, я несла собаку і корм, наша кума йшла з білим прапором і своєю дитиною. Ще з нами був син сусідів. З речей брали тільки малому щось, думали якщо доведеться ночувати в лісі, щоб було що поїсти дитині.
Ми йшли в стані шоку десь від 40 хвилин до півтори години, точно не можу сказати, скільки часу. Йшли пішки, пройшли зруйновану дамбу і повернули до лісу. Нам назустріч вибігли військові, десь 5 людей.
Ми не розуміли, наші це чи чужі, думали може варто повернутися. Вони були всі зі зброєю, ми побачили жовті пов’язки, це були наші, ЗСУ. Вони нас забрали, провели, пропонували кудись відвезти. Наші військові були дуже добрі, потім, коли ми зупинялися на блок-постах, вони навіть давали дітям яблука.
Там був волонтер, він нас посадив в машину, ми їхали по таких глухих лісах, що там, мабуть, ведмідь не пройде, але він приїхав з місцевим, який знав дороги. Поки ми їхали, бачили дуже багато нашої техніки, вона була замаскована. Коли ми були в окупації, мені здавалося, що наших немає, я не розуміла, де вони, а тут побачила все.
До Києва їхали приблизно півтори години, Київ не впізнали. Це не той Київ, що був до війни. Пустий, людей нема. Волонтер відвіз нас до церкви, там нас нагодували, дали гуманітарну допомогу і все, що потрібно: кашу, зубні пасти, шампуні, повністю нас забезпечили. Потім за нами приїхав батько чоловіка, і відвіз нас до себе додому, в Білу Церкву. Спочатку два дні там було спокійно, потім бомбили Васильків і Фастів.
Ми вирішили, що другий раз такого не витримаємо, було страшно, що знов будемо в окупації, тому вирішили їхати на захід. Батько чоловіка довіз нас до Хмельницького, звідки нас забрав мій товариш і ми опинились на Тернопільщині.
Основне не умови, а люди
Оксана: Нас прийняла до себе одна жінка, живемо в хаті в селі. Мені здається, що в нас тут зараз найкращі умови після того, що я відчула під час війни. Я зрозуміла для себе, що основне не житло, а люди, які нас тут прийняли. Я тут як вдома, як до мами приїхала.
Думала навіть про те, щоб тут лишитись, мені тут дуже подобається, але треба все обміркувати. Краще жити поряд з гарними людьми, хай і в селі. Я тут знайшла себе, зрозуміла, що посудомийка, пральна машина, які в мене були, не такі важливі. Я можу так само готувати їжу, нехай не на тій плиті, яка була раніше. Ми тут ходимо до туалету на вулицю, рубаємо дрова, щоб обігріти хату, нас це не обтяжує.
Життя сім'ї до війни
Ця війна поміняла мої цінності. Раніше я вважала, що бізнес і гроші можуть вирішити все. Я все життя працювала, я з дуже бідної сім’ї, тому всього добилась сама. Зараз я розумію, що людські стосунки цінніші за гроші і бізнес, за гроші ти не купиш такого ставлення, не купиш любові, поваги, добра.
Поки що в нас є заощадження, але звісно я не можу сидіти без діла, я завжди працювала і думаю, що десь через місяць буду бачити, що робити далі. Зараз ситуація нестабільна, я ще не відійшла від того шоку, який пережила.
Діти не заслуговують такого
Віталій: Я спокійніше це все переніс, дружина трохи важче, вона не їла, плакала, не спала ночами, боялась кожного звуку. Я не вірив, що воно гепне нам на голову, але ніхто не вірить. Найбільше шкода дітей, наш син не заслуговує цього, та ніхто не заслуговує. Він був немитий, спав в одязі постійно, сидів в холодних підвалах, захворів потім.
Син напевно не до кінця розуміє, що відбувається. Під час сильних обстрілів він плакав, а загалом він ще маленький, з цим віком пощастило і нам, і йому, він добре тримався.
До війни в нас був якийсь рух постійно, бігали на майданчик. Він вдома звик до своєї обстановки, а коли з початком війни до сусідів пішов, то в нього там була тільки одна іграшка з собою. Тут він буває нудиться, але зараз буде весна, літо, будемо гуляти надворі, він адаптується.
Орки вивозять наше майно
Оксана: останнє, що ми читали в чаті нашого дому, що орки вивозять наше майно. Вони збирають килими, вази, техніку і вивозять КамАЗами до Білорусії. Кажуть, вони всі двері позламували до 4 поверху, в нас одна квартира на 10, інша на 7, не знаємо, як там зараз. Вони брали полонених, вивозили до Білорусії наших сусідів, яких ми знаємо, розбивали телефони. Деякі сусіди кажуть, що окупанти не знущались і навіть давали їм свій пайок.
Будинок сім'ї до окупації
Віталій: коли я хотів купити житло, дивився на околиці Києва, в Бучі, Ірпені, а одного разу їхав Гостомелем, подивився, що гарний фасад в будинку, зайшов і закохався. Зараз в магазинах на першому поверсі всюди вибиті вікна, в будинки стріляли з танків, там поруйновані фасади.
Оксана: у нас було дуже гарне затишне містечко з парками, озерами, це все будувалося багато років. Вони його просто по-звірячому рознесли. Думаю, що Гостомель відбудують, це буде місто-герой. Не мають права після перемоги не відбудувати Гостомель, Маріуполь, Харків, Чернігів. Перемога буде за нами і ми в це дуже віримо.
3020
