Матеріал The Washington Post "Ukrainian refugees vow to return home — even if it’s never the same" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Ти не людина, ти – функція
Ольга міцно обійняла матір та вітчима і змусила себе запам’ятати їхні обличчя – на випадок, якщо це буде останнім моментом, коли вона їх бачить. Фотографії її покійного батька залишилися вдома у альбомах. Вона знала, що місце, яке плекало її протягом більшої частини життя, вже не виглядатиме так само.
У той момент жінка зосереджувалася лише на тому, щоб дістатися з одного місця в інше. "Ти не людина, ти – функція. Вимикаєш свої почуття і просто рухаєшся. Найважливіше завдання – убезпечитися", – сказала вона.
Вибравшись з Ірпеня та перебуваючи у безпеці, Ольга прагне все ж таки повернутися додому. Навіть якщо все вже не буде як раніше.
Понад 10 мільйонів українців пристосовуються до свого нового життя в нових місцях, але при цьому тривожно стежать за ситуацією в рідних містах.
37-річна лінгвістка Олександра Осипова-Сафронова не розмовляла німецькою 15 років, але коли вона прибула до Німеччини, стрес змусив згадати всі слова за два дні:
"Сподіваюся, я за кордоном тимчасово. Наприклад, сьогодні в наших українських містах не було бомб. Для порівняння це хороший день", – сказала вона.
У Німеччині Олександра доглядає за сином і допомагає своїй подрузі з дітьми 4 і 9 років. Поки її син продовжує онлайн-освіту, доступну українським дітям незалежно від місця розташування. Жінка не дуже хоче віддавати його в місцеву школу.
Олександра не знає, коли зможе повернутися додому, побачити свого чоловіка, що залишився вдома, та відновити ремонт, який вони почали робити влітку. Але вона знає, що цей день настане.
Я прокидаюся і думаю: "сьогодні я поїду додому"
За словами доцента соціальної роботи Вуксу Кіма, який вивчає питання імміграції та біженців, переселення в нову країну для постійного проживання та початок життя "з нуля" – зазвичай останнє, про що мріють втікачі від війни. Зв’язок з рідним домом, своєю нацією та громадами часто залишається дуже міцним, навіть якщо можливість повернення зменшується.
Доцент вважає, що постійний перегляд новин під час війни може бути шкідливим. Однак бажання постійно бути в курсі подій в українців переважає.
Наприклад, 34-річна Марія Ульман перебуває за 60 миль від дому, але кожного дня уважно стежить за перебігом війни:
Замість того, щоб повернутися до роботи, жінка безперервно курить сигарети, дивиться новини та вигулює собаку. Сил вистачає тільки на невеликі проєкти, щоб допомогти своїй країні — наприклад, на пошук нових хазяїв для покинутих тварин.
Коли Марія зможе повернутися додому, вона перш за все планує прибрати у квартирі. Причиною, за її словами, є підсвідоме бажання навести порядок у своїй країні.
Жінка зазначила, що її українська єврейська спадщина не дає їй впасти у зневіру — стійкість закладена в ній як гумор.
Насправді, легкість — це важливий інструмент серед таких потрясінь. Так вважає доцент психіатрії та поведінкових наук Амір Афхамі. За його словами, досвід війни і вимушеного переселення може спровокувати прояви тривоги та депресії. Біженці часто потребують допомоги в інтеграції в нове суспільство, а також доступ до роботи, медичних послуг та мовних програм.
У нас немає іншого вибору, окрім перемоги
Ці стресові фактори тяжіють і Ольгу Гдулю, що втратила своє звичне життя в Ірпені. Ольга хоче якнайшвидше знайти роботу, зняти власну квартиру, бути корисною для свого "нового суспільства", а також для рідної країни. Вона хоче вкласти свою обмежену енергію у відбудову України, з непохитною вірою, що її нація вийде з війни переможцем.
"У нас немає іншого вибору, окрім перемоги, – сказала Ольга. – Ми повинні перемогти. Якщо росія здасться, війни не буде. Якщо Україна здасться, не буде України".
Зараз українці можуть їхати куди завгодно. Кожна країна вітає нас – усі двері відкриті. Але ми хочемо відкрити власні двері. Ми просто хочемо додому.
4318
