Дівчина розповіла редакції Евакуація.City про те, як евакуйовувалася з Києва до Польщі, як шукає житло та почувається після переїзду.
Далі пряма мова героїні...
Ми всі готувалися, що війна почнеться
Начебто, ми всі готувалися до того, що війна почнеться. Мій мозок до останнього не хотів це приймати. На початку тижня, перед початком повномасштабного вторгнення, я мала неприємну розмову з мамою. Говорили про тривожну валізку і домовленості з кимось зі знайомих про план евакуації.
Мама тоді сказала, що я її страшенно засмутила, мовляв, навіщо на ніч розмовляти про це і сіяти паніку. Ми зрештою провели ці розмови, я була зосереджена на мамі і абсолютно розгублена сама.
Валізу я збирала в четвер зранку. Мене розбудила мама, я навіть їй не повірила. Навіть сказала їй щось неемпатичне, мовляв, чому ти мені телефонуєш так рано.
Анастасія з мамою
Все ж зрозуміла, що щось не так. Я сплю в берушах, тому не чула перших вибухів. Перше, що я почула – звуки сирен автомобілів, почала читати новини і з телеграму дізналася, що все почалося.
Мені подзвонила подруга і сказала, що нас заберуть на машині в Стрий. У мене був шок, я близько трьох годин збирала речі – це дуже довго як на той ранок. Знаю, що інші дуже активно і швидко пакувалися.
На вулиці все було як раніше крім довгих черг біля магазинів та банкоматів. Нас з подругами забрали – і ми поїхали до Стрия.
Поїзд "Львів – Перемишль" – найяскравіший епізод моєї евакуації
Ми їхали близько доби. Забрали двох дітей знайомих з Козятина. Було два водії, щоб ми могли їхати і не зупинятися. У машині мене вперше "накрило", я вперше розплакалася.
Я зідзвонилася з мамою, вона мені сказала, що в Охтирці чути постріли і вибухи. Вона плакала, бо розбомбили військову частину. До лікарні, в якій мама працює, почали привозити поранених, терміново обладнали госпіталь. Я по її голосу зрозуміла, що настільки понівечених тіл, вона не бачила. Тоді дзвонила мамі ледь не щогодини, хотілося багато спілкуватися з рідними.
Я до останнього не хотіла виїжджати за кордон. Але мене переконала мама, і разом з подругами ми вирішили їхати до Чехії. Ми переночували в Стрию, вранці поїхали до Львова, щоб поїхати в Польщу потягом.
Евакуаційний поїзд "Львів – Перемишль"
Поїзд "Львів – Перемишль" – найяскравіший епізод моєї евакуації. Це було дуже страшно. Люди на платформі давили одне одного, щоб потрапити всередину. Я до останнього не хотіла їхати, тож мотивації заходити туди не було.
Я залізла в поїзд ледь не остання. Не знаю чи це справді так, але казали, що в тому поїзді було більше 2 тисяч жінок та дітей.
Дівчинка кричала, ми затягнули її з мамою всередину, при цьому залишили валізу подруги на пероні. Ми стояли в тамбурі і переїжджали в Перемишль 24 години. Їхати довелося стоячи, ще до українського кордону ми зупинялися в полі, стояли кілька годин там. Потім провели 12 чи 14 годин на кордоні.
Ночували стоячи. В поїзді була одна вбиральня, тому нам дозволили виходити на станцію, хоч це і заборонено. У тамбурі було дуже холодно. Перевірити наші паспорти на кордоні ми змогли на наступний день, в обід.
На польському кордоні було багато турботи та підтримки, це дуже розчулювало. У Перемишлі нас чекав волонтер, який спеціально приїхав з Праги, щоб забрати нас. Через те, що наш поїзд затримався – йому довелося ночувати в Перемишлі. Після поїзда переїзд до Праги був здавалося найкомфортнішим в житті.
Коли я була в Празі, в Охтирці розбомбили ТЕЦ. Мій тато працював там, тому страшно було навіть подзвонити йому в той день. Але йому пощастило – він пішов з роботи за кілька годин до обстрілу. Але п'ять людей, яких він знав – загинули.
Це було останньою краплею, я почала вмовляти маму евакуюватися. Охтирка вже була містом без тепла. Вона поїхала разом із десятьма знайомими. Вони їхали в різні міста на заході України, мама поїхала до Буковелю, а звідти – до Румунії. Там ми з нею зустрілися і поїхали до Польщі, де і є зараз.
Як знайти житло в Польщі
Житло викликало багато тривоги. Ми приїхали у Варшаву у п'ятницю ввечері і на вихідних багато ріелторів не працюють. Насправді є інформація, що з кожним днем знайти квартиру у Варшаві стає складніше – місто прийняло багато українців.
Ми шукали квартиру на різних сайтах. Потім ми два тижні очікували на житло і змогли переїхати лише першого квітня. Ми подивилися одну квартиру і одразу орендували її для мене, мами, моєї подруги та її собачки.
Зараз у нашій квартирі в Охтирці живуть родичі, хоча там немає тепла і води. Раніше нам розповіли, що ударною хвилею вибило вікна, але потім спростували цю інформацію. Деякі дерев'яні вікна справді вибило, а от пластикові – просто відкрилися.
Як організувати роботу
З початку війни я працюю віддалено. На щастя, бізнес, у якому я працюю, не дуже постраждав через орієнтацію на західний ринок і легку адаптацію до віддаленого формату.
Знаю, що ціни у Польщі дорожчі ніж в Україні на близько 20%. Але складно оцінювати, бо живу тут нетривалий час. Ціни на житло не сильно відрізняються від київських, але його мало. Водночас багато розмов про завищення – більше свідчать про паніку, ніж про реальний стан речей. Там, де ми харчуємося – ціни київські.
Хочеться звичайних речей
Точно не плануємо їхати далі. Складно прогнозувати. Ми з мамою до останнього думали лишатися на західній Україні, а не їхати до Польщі. Я навіть почала шукати нам квартиру десь в Львівській області, але знайти її вже було дуже складно. Ми б повернулися за першої нагоди, але водночас розглядаємо можливість оренди на півроку.
Не хочеться залишатися тут. Почуваюся тут чужинкою.
Раніше боролися на інформаційному фронті. Створювали проєкти для жителів Білорусі та Росії, намагаючись достукатися до них. Запускали кампанії для збору донейтів в європейських країнах. Колеги організували сторінку в інстаграмі @keeppeaceukraine і ми з неї запускали рекламу.
Анастасія почувається у Польщі чужинкою
Зараз, працюючи тут, я намагаюся донейтити в "Повернись живим" і локальним волонтерам, розумію, що можу працювати і бути корисною хоча б так, проте від синдрому вцілілого я ще досі не втекла.
У мене дуже коливається настрій. Від моментів коли плачу в перервах між робочими зустрічами та тотального відчаю і до моментів, коли розумію, що розкисати часу немає. Немає чогось такого, чим насолоджуюся чи від чого заспокоююся.
Зараз точно бракує відчуття дому, багатьох людей, хочеться обійняти рідних і близьких. Помітили з друзями, що нас рандомно "нагрібає" за, здавалося б, дрібницями, за якими сумуємо: конкретними місцями в Києві, рослинами вдома, які помруть без води. Якихось дуже звичайних речей.
3020
