Редакція Евакуація.City побувала у Чернівецькому геріатричному пансіонаті та розпитала кількох підопічних про історію їхньої евакуації на Буковину.
Знайшли одяг на смітнику, телефон був розряджений, не мали зв'язку
Анастасія Баланова та її брат Андрій Сівак евакуювались на Буковину у першій половині березня. Анастасія з Гостомеля, але останнім часом проживала з братом та частиною родини в Ірпені. У жінки 7 дітей, 15 онуків та 9 правнуків. Її брат частково паралізованій після інсульту. Понад 2 роки тому потрапив у пожежу: обгоріла спина, вуха, руки.
24 лютого о 7 ранку Анастасії подзвонила одна з доньок – Альона, і сказала, що не вийшла на роботу, бо почалася війна:
"Ми закупили продукти і думали, що війна далеко, а вийшло так – вона у нас під носом".
Родинний будинок стояв за 500-600 метрів від Ірпінського моста. В Ірпені жили до 3 березня. Постійно стріляли, сиділи в погребі, біля паркану стояв танк.
"Поки могли допомагали українським військовим: варили їм їсти, пекли пиріжки, пригощали чаєм, кавою, бо було холодно. Їх годували не лише ми, але і сусіди. 3 березня у будинок влучив снаряд: вилетіли вікна, завалило двері. Син допоміг розібрати завали, лише зібрали документи, як нам сказали швидко тікати", – розповідає Анастасія.
Перейшли вбрід залишками моста, на іншій стороні чекав автобус для евакуації. Поки люди вантажилися в автобус, його почали обстрілювати. Водій автобуса вдарив по педалі газу.
"Моя сваха разом чоловіком з ампутованою ногою залишилася на вулиці. Їх пізніше вивіз звідти священник своїм мікроавтобусом. Частина моєї сім'ї поїхали до родичів в Одеську область, а ми з братом одну ніч переночували у знайомої, а далі поїхали "на Теремки", щоб хоча б кудись виїхати. Знайшли одяг на смітнику, телефон був розряджений, не мали зв'язку. Стояли з військовими на блокпості, аж тут нас побачила сваха і підібрала", – згадує жінка.
Разом вони дісталися Герц, невеликого містечка у Чернівецькій області. У свахи Анастасії була знайома волонтерка тут. Родину прийняли, погодували, дали одяг, засоби гігієни і розмістили у дитячому відділенні Герцаївської центральної районної лікарні. Там вони пробули місяць, а звідти їх переселили у Чернівецький геріатричний пансіонат.
Били-били, а ми терпіли, а потім терпець луснув
Віра приїхала із Сєвєродонецька у Чернівці 17 квітня. У вересні жінці виповниться 85 років. Її житло повністю зруйноване.
"Квартиру розбило повністю. Вся одежа пішла – все, що було. Я сама жила. Мене соціальна служба обслуговувала", – каже жінка.
Каже, що має сина, він також допомагав, картоплю привозив, городину всяку. Але зараз у Луганську.
"Ми хоча і жили недалеко, на відстані 20-ти кілометрів, але не зустрічалися, бо не було можливості перетнути лінію КПВВ чи що там", – зітхає Віра.
"Від 24 лютого у погребі сиділи. Били-били, а ми терпіли, а потім терпець луснув. Вже так гахнуло, що думали дім провалиться, а нас раздавить як жаб. Лежали в тім підвалі, били градами, увесь дім ходуном ходив. У нас була електрична пічка, трохи пшона на воді варили. Попили з чашок і все голод пройшов. Виїхали – бо уже два дні не було що їсти", – розповідає жінка.
Віра каже, що спочатку обіцяли евакуювати в Дніпро. Але там не було місць. І їх броньованими автобусами перевезли в Чернівці.
Віра пам'ятає ще Другу світову війну. Каже, не думала, що ще раз доведеться це пережити: "Ми були малі. Одного разу, коли німці кидали бомби, сиділи на веранді і все посипалось на нас. І знову те саме".
Попри все старенька сумує за домом: "Хочу додому і все, хоч там бомби. Але це все розмова така дитяча. Всього вистачає тут", – каже жінка. Жаліє, що Сєвєродонецьк розбили, місто молоде, вся інфраструктура знищена. Зараз молодь практично покинула місто. Залишилися люди похилого віку.
Мама, не ображайся, але ти як обуза
Наталія евакуювалась у Чернівці з Мирнограда 7 квітня. За освітою – педагог дошкільного виховання. Понад 35 років пропрацювала у дитячому садочку. Пересувається на візку 12 років. Отримала інвалідність після невдалої операції на хребті, їй зачепили спинний мозок. Має двох дітей: син у Дніпрі, а донька евакуювалась з Мирнограда з чоловіком і дитиною через тиждень після неї.
"Донька з чоловіком і онукою Єсенією поїхали в Дніпропетровську область, там якесь село, навіть не знаю. Їх там також прихистили. Дочка говорить, що живуть у школі, там три класи переобладнали під кімнати по десять ліжок", – розповідає Наталія.
Каже, що у Мирнограді постійно попереджали, щоб люди виїжджали. Наталія запропонувала дочці виїхати. Вона сказала "Мама, ти якщо можеш, їдь сама, тому що я з дитиною маленькою і тобою не справлюся. Не ображайся, але ти як обуза".
Жінка відповіла, що не ображається. Звернулася до друзів, знайшла супутників і вирішили їхати на захід України.
"Зібрала дві сумочки. Ми зідзвонилися, своєю машиною поїхали до Покровська на залізничний вокзал. Там під’їхала на візку до поліції і нас погрузили на прямий потяг "Покровськ-Чернівці". У купе було 6 людей, потяг не був переповнений: як раніше в тамбурах їхали. Їхали сюди 30 годин", – згадує Наталія.
Вони позитивно розповідає про зустріч волонтерами у Чернівцях:
"Мій візок спустили, молодий чоловік переніс мене на плечах у швидку. От знаєте, що мене здивувало, у нас говорили, що западенці якісь такі… А я зовсім протилежної думки тепер", – ніяковіє жінка.
На вокзалі вимушених переселенців зареєстрували, видали сухпайки, напоїли кавою, чаєм. Потім швидкими доставили до Чернівецького геріатричного пансіонату. У палаті 5 ліжок, вбиральня. Жінка каже, що задоволена умовами.
"Люди дуже добрі, чуйні, розвозять нам їжу, хто не може ходити у їдальню. Нас купають, доглядають, міняють постільну білизну. Їжі вистачає: хліба багато дають – чотири кусочки, масло два рази в день, м’ясо, і порції такі, що можна наїстися. Я навіть переживаю, щоб тут не набрала зайвої ваги", – посміхається Наталія.
Жінка зробила у пансіонаті банківські картки, вдома отримувала пенсію на пошті. Тепер допомагає підопічним пансіонату з цим.
Наталія розповідає, що у Мирнограді ще багато людей залишилося, 3 дні люди не можуть виїхати. На її вулиці залишилося 23 людини. В основному люди похилого віку і хворі:
"Якщо старші люди не їдуть, бо бояться труднощів, то молодь – залишити своє житло. А я запитую: смерть чи дім втратити, що важливіше? Для мене – важливіше життя. Кожного дня молюся і надіюся на краще".
Евакуація для маломобільних та людей з інвалідністю у Чернівецьку область: куди звертатися
Урядова уповноважена з прав людей з інвалідністю у Чернівецькій області Валентина Добридіна каже, що заявки на евакуацію у тому числі людей з інвалідністю збирає call-центр Чернівецької військової адміністрації.
"Від початку війни мені телефонували люди з інвалідністю, їх родичі з багатьох регіонів України. Я збирала інформацію і намагалася допомогти: розміщала людей, дітей з інвалідністю на декілька днів у волонтерів, співпрацювала з Кіцманським центром соціальної реабілітації дітей-інвалідів "Дзвіночок", якому допомагає місцеве товариство Червоного Хреста", – каже Валентина.
Людей похилого віку, маломобільних та з інвалідністю допомагав розселяти Департамент соціального захисту населення Чернівецької облдержадміністрації. Їхнім тимчасовим житлом стали: інтернати, пансіонати, стаціонарні відділення територіальних центрів в області.
Валентина Добридіна
Люди з інвалідністю, які перебувають у закладах державної чи комунальної власності забезпечені медичним доглядом, харчуванням, їм надають комфортні умови проживання. Але потреба у засобах гігієни і продуктах харчування є сталою.
Якщо людей з інвалідністю прийняла родина, чи вони живуть у гуртожитку або ж самі знімають житло потреби айвичай однакові:
- ліки,
- технічні засоби реабілітації,
- палиці,
- манежі для ходьби,
- колісні крісла.
Адже багато хто з них приїхав сюди лише з найнеобхіднішим.
"Заклади, які приймають людей з інвалідністю повинні бути архітектурно доступними, з облаштованими туалетними кімнатами, ліжка, матраци мають бути зручні. Найболючіше питання для людей з інвалідністю, їх родин – житло та його доступність. Кількість переселенців щоденно збільшується, а де їх поселяти далі не знаю", – каже Добридіна.
3020
