Журналістка редакції Евакуація.City побувала в офісі Ігоря та поспілкувалася з родиною, якій допомогли виїхати волонтери, які працюють в команді з чоловіком.
Почалося все з тушонки
Ігоря Логвінова, викладача французької мови Чернівецького університету, заскочила під час стріму у фейсбук:
"Насамперед щодо корму для тварин: дякую – це питання вирішено. Люди, які телефонують нам і просять вивезти своїх знайомих, друзів, родичів, наші можливості – вкрай обмежені. Ми можемо вивезти, але нам нема де їх селити. Тому якщо ви хочете допомогти, в першу чергу, знайдіть житло людям з інвалідністю.
Вчора на 9 годину вечора, ми мали – понад 420 прохань про евакуацію (інтерв'ю записувала – 21 квітня). Наші волонтери не можуть опрацювати таку велику кількість звернень ефективно. Доводиться обирати: когось вивозити – першочергово, а з кимось бути на постійному зв'язку".
Логвінов каже, щовівторка він – викладач університету, підприємець, а весь інший час – волонтер. Волонтерити почав після того, як до нього звернулася колега і попросила допомогти з харчами для евакуйованих людей. Подзвонив своїм друзям і попросив об'єднати зусилля, з цього все почалося.
В офісі Charity fund Freedom Trust зараз працює 7 людей, двоє з них – люди, яких евакуювали з Києва. Вони включилися в роботу і теж волонтерять.
"Евакуюємо – п'ятьма бусами (27 сидячих місць), три з них переобладнали для людей з інвалідністю. Останнього разу евакуювали з Луганської області 55 людей, серед них – Віктора та його батьків з Лисичанська. Він включився в роботу і наступну поїздку плануємо з ним. Віктор дуже добре знає місцевість, а це вкрай важливо. Коли приїжджаємо туди і на одному автобусі– близько 70-ти адрес, важливо робити все максимально швидко. Ми намагаємося розбивати місто на квадрати і рухатися таким чином, щоб 1 місцевий був на 3 автобуси", – розповідає про механізм евакуації Логвінов.
Ігор розповідає про жінку, яка їхала з чоловіком з Сєвєродонецька на мотоциклі, їй прострелили ногу, куля пройшла на виліт і зачепила ногу чоловіка. У неї почалася гангрена.
"Телефонує вже 2-й день, а я не можу їй допомогти, бо на сьогодні ситуація така: відмінили евакуацію, машини не можуть проїхати. Ми тримаємо зв'язок з місцевими військовими, поліцейськими, вони забороняють маршрут", – розповідає волонтер.
Я відповів, що ми перевозимо "здорових"
Запитую Ігоря, чому займається евакуацією людей з інвалідністю:
"Дуже легко загнати автобус, посадити туди людей мобільних і поїхати. Людьми з інвалідністю, ніхто займатися не хоче. Одного дня мені подзвонили жінка і сказала, що у мене є "лежача" мама, її ніхто не бере. Я відповів, що ми перевозимо "здорових", бо був не готовий до цього питання. І вона сказала: так я розумію, вибачте. Навіть зараз складно про це говорити. Нам вдалося її вивезти, а близьких про яких вона просила – ні. Вони опинилася під завалами сусіднього будинку. Не вистачило часу".
Ігор сфокусувався на евакуації людей з інвалідністю
В очах Ігоря – сльози. Пропоную зупинити розмову. Відмовляється. Впродовж нашого інтерв'ю телефон безперервно вібрує.
"Розумієте, мені складно це пережити, що не встиг врятувати, тому зараз просто мушу витягнути цю жінку з простреленою ногою з Лисичанська", – каже волонтер.
Запитую як виглядає евакуація людей з інвалідністю та маломобільних.
"Якщо у нас є маломобільні сидячі, ми тримаємо зв'язок з ними, плюс – з місцевими. В основному це – прихожани з різних конфесій, які мають старі, подекуди обстріляні жигулі і ними звозять тих, хто може сидіти в одну точку. Після цього наш автобус туди приїжджає, забирає людей і доправляє у Слов'янськ, Дніпро. Все залежить від евакуаційних коридорів і ситуації на залізниці", – розповідає Ігор.
Намагаються евакуювати людей щотижня: 1-2 поїздки. Гроші дають друзі, знайомі. Оскільки поїздки ризиковані, не кожен водій хоче давати свою машину.У середньому вартість пального за одну евакуацію складає – 50 тисяч гривень. Сюди не входять витрати на харчування чи ночівлю.
У команді є іноземці-волонтери та парамедик, які приїхали сюди за свої гроші з Лондона. Зараз вони поїхали в Румунію, щоб забрати решітку, клітку для перевозки лева з Харкова в Київ. Тісно співпрацюємо з представники фонду "Восток SOS".
"Вони також займаються евакуацією. Надзвичайно сміливі хлопці й дівчата, іноді розподіляємо адреси для евакуації між собою, підстраховуємо один одного. Дуже хочемо придбати ще один спринтер. Ми розуміємо, що війна швидко не закінчиться", – розповідає чоловік.
Місця зайняті тими, хто може пересуватися
"Під час останньої поїздки евакуювали дідуся без ніг і його незрячу дружину. Я пам'ятаю обличчя цього дідуся і бабусі. Впродовж; евакуації, вони не розуміли куди їдемо, на обличчі незрячої жінки читався колосальний страх і максимальне напруження", – каже чернівчанин.
Евакуйовані люди похилого віку з Лисичанська
Ми їх доправили разом з 9-ма людьми з інвалідністю спочатку до Львова. Розмістили їх у дівчат та хлопців з ІТ-компанії "Ізраїль ІТ". А звідти переправили подружжя у реабілітаційний центр в Чехії. На останніх фото, які нам надіслали з чеського шпиталю, у дідуся і бабусі на обличчях легка посмішка. Думаю, ця надзвичайно складна експедиція, вартувала посмішки й злегка розгладжених зморшок на обличчях цих людей.
"Взагалі ситуація з прилаштуванням людей з інвалідністю дуже складна. Вони нікому не потрібні. В основному місця зайняті тими, хто зміг виїхати і може пересуватися. На жаль, поки не можемо дозволити собі евакуйовувати людей з ментальними хворобами. Ми намагалися, але стрес евакуації провокує загострення", – зітхає Ігор.
Він пояснює, що в разі загострення, доведеться затримати весь автобус, а цього волонтери собі не можуть дозволити, як і залишити людину з проблемами:
"Ти забираєш людину, дивишся їй в очі, вона спілкується, але висока ймовірність загострення і ми не можемо рухатися далі. Потрібна швидка, знерухомлення, ми не можемо її кинути і рухатися далі не можемо. Тепер, при евакуації запитаємо чи здорова людина ментально".
Першочергові завдання для тих, хто хоче евакуйовувати маломобільних чи людей з інвалідністю:
- забезпечення медичного догляду під час і після евакуації;
- харчування;
- умови проживання – переобладнані для потреб людей з інвалідністю.
Дві країни та одна "псевдореспубліка"
Родина Макогон, подружжя Анатолій і Людмила та їх син Віктор, евакуювались у Чернівці з Лисичанська 15 квітня. Їм допомогли виїхати волонтери Ігоря Логвінова.
Віктор Макогон з донькою Настею
Зараз Віктор допомагає Ігорю волонтерити, прокладає маршрути майбутньої евакуації, опікується похилими батьками. Фото у соціальній мережі чоловіка до війни: усміхнена родина, спільний відпочинок, рибалка. Сім'я Віктора зараз в безпеці – у Франції. Перші виїхали дружина та донька. Коли виїжджали, стояли на вокзалі у Лисичанську, над головами літали снаряди.
Вивезти батьків було складніше. У батька – постонкологічна реабілітація, в матері паралізована після інсульту ліва сторона тіла. Отримала І групу інвалідності, підгрупа "Б". Пересувається понад рік на інвалідному візку з допомогою. Інформацію про волонтерів, що вивозять людей з інвалідністю знайшла дружина, а Віктор вже домовився про евакуацію.
"Дякую волонтерам, не знаю, коли вони сплять і відпочивають... Їдуть у саме пекло. Ми коли виїжджали з Лисичанська до Слов'янська, летіло, свистіло, вибухало. Дочекавшись евакуаційного потяга з Слов'янська поїхали до Львова. У Львові 3 дні мешкали в спортивному комплексі. На другий-третій день нашого перебування у місто влучили російські ракети, а потім нас Ігор Логвінов перевіз у Чернівці в міську лікарню №1", – розповідає батько Віктора Анатолій Макогон.
Анатолій Макогон каже, що понад місяць містечко під постійними обстрілами. Поруч – Сєвєродонецьк, Рубіжне, там багато зруйнованих будинків, садочків, шкіл. Б'ють по цивільних. У Лисичанську мешкали у багатоквартирному будинку, залишили трьохкімнатну квартиру і машину. Багато людей ще досі там залишається: хтось сподівається, що в їхній будинок не попаде, хтось хворіє і не може сам виїхати, інші – бігають під час бомбардувань, сплять в підвалах. Так і виживають. Сирени в Лисичанську немає, зліва – за 6 км Сєвєродонецьк, справа – Рубіжне. Ці дві точки постійно обстрілюють.
"У Сватівський район відразу увійшли російські війська, там не було значного опору, а далі пішли жорсткі бої. Це поруч і все чутно. Ми терпіли, а потім коли побачили руйнування, обгорілі будинки, що сталося з Попасною вирішили тікати", – ділиться чоловік.
Людмила Макогон каже, що всі її родичі, 4 сім'ї, залишилися без житла. Двоюрідна сестра виїхала в Бахмут, в будинок її доньки потрапив снаряд. На той момент, там перебувала донька та 7-річний онук. Дім був невеликий і дах повільно падав, вони встигли вискочити, їх не завалило. Зараз їх сім’я розірвана: сестра у Харківській області, а донька в окупованому Луганську. Зв'язку між ними немає.
"Мої знайомі звідти дзвонили, кажуть – там теж гаряче. Ще одна сестра з Кіровського (Голубівка – ред.,) дзвонила, розповідає, що зараз гірше ніж у 2014 році. Вона працює у швидкій, не встигають розвозити поранених людей у лікарні", – каже жінка.
Людмила дуже переживала, що буде з нею: зайва вага, маломобільна:
"Хлопчики заскочили, худенькі, маленькі. Я кажу, що ви зі мною будете робити. Та не переживайте все буде гаразд. Винесли".
Анатолій додає: у Лисичанську розбомбили будівлю патрульної поліції, нове приміщення ДСНС, ринок.
"За 200 метрів від нашого будинку влучили у машину хлібопекарні – загинув водій, жінці, що була з ним відірвало кінцівки", – каже чоловік.
Неподалік від їхнього будинку зруйнували 3 багатоповерхівки. Продукти, паливо стали дефіцитом. Супермаркети після початку війни працювали, але прилавки були порожні. Постачання зупинилось. В основному зараз працюють маленькі магазини та мафи: можна купити хліб, молочку, м’ясо.
"Нам син і волонтери допомагали. Ми не мали можливості стояти у чергах під час видачі гуманітарної допомоги. Люди стоять, а потім як кинуть світло-шумові гранати, дим, вибухи. Страшно стояти", – продовжує Людмила.
Для укриття облаштовували підвали. Але родина Макогонів фізично не могла спуститися:
"Заставили вікна. Мали надію, що все швидко закінчиться, поженуть росіян назад і путін заспокоїться. Коли в 2014 році почалася окупація, було багато "проросійськи" налаштованих людей. Говорили про союз з росією, "западенських бандерів", федерацію у складі України".
Анатолій продовжує: "Зараз усі протилежне думають: Путін і російські військові – фашисти. У теробороні багато місцевих. Мотиви нападу, нам не зрозумілі. У нас родичі у росії. Ми з дружиною обїздили весь союз, я – кадровий військовий. Моя донька в росії лікарем працює. Тепер так вийшло, ми – вороги. Донька каже, що росіяни дуже зомбовані: Кисельовим, Скабєєвою, Соловйовим. Я скинув їм реальні фото. Від ковша бульдозера можна відскочити в сторону, а від бомб – ні. У спину попаде".
Подружжя Макогон зараз у пошуках житла. Дуже хотіли б винайняти помешкання у приватному секторі.
3020
