Редакція Евакуація.Сіті поговорила з Єлизаветою Кочековою, її шлях з Полтавщини до Зальцбургу тривав 27 годин.
Австрійські Альпи
Племінниці ховалися під ковдрою в коридорі і тремтіли
Єлизаветі Кочековій 24. Вона комунікаційна менеджерка в громадській організації "Молоді агенти змін", паралельно працює в Чорноморському фонді регіонального співробітництва, який сприяє розвиткові громадянського суспільства в Україні. Останні 6 років дівчина прожила у Львові. Минулого травня Ліза переїхала назад до рідного міста – Горішніх Плавнів Полтавської області.
"Коли почалась повномасштабна ескалація, я була вдома, разом з мамою. Перед тим були три тижні досить високого емоційного напруження, але ці новини все одно застали мене зненацька. Встаю 24 лютого з ліжка, відкриваю соціальні мережі – знайомі з різних міст України пишуть, що їх бомблять. Вони прокинулись від вибухів", – розповідає Ліза.
Перші декілька тижнів родина Кочекових – Ліза, її мама та дві племінниці – не думали про евакуацію. 24, 25 і 26 лютого стали для них емоційно найважчими – напружено спостерігали за боями під Києвом, абсолютно втратили сон. Бомбардування Полтавщини почалося з першого дня – рашисти часто били по Миргородському аеродрому. Під кінець лютого ракета вдарила вже недалеко від Горішніх Плавнів.
бомбосховище, у якому ховалась Ліза з родиною.
"Ми вагались стосовно евакуації. Але коли побачили як мої племінниці, яким 7 і 11 років, під час сирени ховаються в коридорі, накриваються ковдрами і тремтять – вирішили, що час евакуюватись, тягнути нікуди. Остаточно прийняли рішення 15 березня, після п'ятигодинної нічної тривоги," – ділиться Єлизавета.
Для евакуації обрали Австрію. Ліза навчалась в Зальцбурзі за обміном і мала там знайомих, друзів, а також хлопця-австрійця.
"Тобто, я мала уявлення, як функціонує місто, як функціонує країна. Що тут є люди, яким я можу довіритись. Коли я була ще в Україні, вони дистанційно допомагали з пошуком житла, пошуком інформації – куди приїжджати, як оформлювати документи. Тому саме Австрія стала для нас пунктом прибуття", – розповідає дівчина.
Знайомі знайомих організували для Кочекових місця на рейс до кордону, і 16 березня родина виїхала з Горішніх Плавнів. У місті лишився старший брат Лізи з дружиною, які не могли облишити роботу, проте наполягли на евакуації доньок. Так і поїхали жіночим складом – Ліза, її мама, дві племінниці і дуже знервована сиренами кішка.
Кордон і евакуація: цінність базової безпеки
"Усім, кому я розказую про шлях евакуації, я кажу – це був найгірший досвід у моєму житті. Ми почали нашу дорогу о восьмій ранку. Весь час, поки їхали по території України, все було порівняно добре: з поганого бачили декілька розбитих заправок, пробитих ракетними пострілами або танками", – розповідає дівчина.
Родина приїхала до кордону орієнтовно в дванадцятій ночі, температура на вулиці була трохи за мінус, однак пункт пропуску перестав працювати. З пів тисячі людей очікували на вулиці до шостої ранку в наметах облаштованих на кордоні.
"Так ми стояли шість годин, на морозі. І ти не знаєш – чи це колись закінчиться? І як взагалі можна жити в такому стані, коли тобі нема ні шляху назад, ні шляху вперед?", – згадує Ліза. Дівчина дивилась на своїх племінниць – дітям було холодно, у них фізично не залишилось сил.
племінниця Лізи спить в дорозі до кордону.
Полегшення прийшло лише після проходження української частини прикордоння – на польському боці була можливість трохи відігрітись і поїсти в наметах від Мальтійського ордену. Навколо невеличкої буржуйки скупчувалось по десять людей. Відігріватись можна було не більше ніж годину, бо позаду мерзли ще сотні людей, які очікували своєї черги. Племінниці Лізи заснули за дві хвилини, як тільки сіли в теплому наметі. Далі ще три години очікування на польському кордону, сварки і суперечки між втомленими людьми – і врешті родина опинилась на території Польщі.
"Це було найяскравіше враження того дня – ми перейшли лінію кордону, і до нас починають підходити волонтери. І беруть наші торби, маленьких дітей, тварин. Допомагають нести сумки, валізи, намагаються бути максимально корисними, допомагати з усіх своїх сил. Моя мама, здається, тоді розплакалась", – розповідає дівчина.
Від кордону родину відвезли звичайним рейсовим автобусом до центру перебування біженців, там родина знову змогла трохи поїсти і відпочити. Звідти Кочекових забрав хлопець Лізи в нову десятигодинну поїздку – уже до пункту прибуття, Зальцбургу:
"Ми просто спали. Щасливі, що ми кудись їдемо, з якоюсь ціллю, що вже не буде жодних пересадок і кордонів. Це вже були моменти щастя задоволення базових потреб. Щастя базової безпеки".
Українська громада: сирени, церква, допомога
Кожної суботи, рівно о 12:00, у Зальцбурзі лунають сирени. Країна, де народися Гітлер, після Другої Світової війни вирішила бути активно на сторожі будь-якої загрози. У перші дні свого перебування у місті, Ліза говорила всім зустрічним українцям, які нажахано завмирали у чергах на допомогу чи документи – все нормально, вони просто тестують сирени.
Зальцбург (дослівно "Соляний замок") – місто на заході Австрії, столиця федеральної землі Зальцбург і четверте за розмірами місто країни, що розташоване майже на кордоні з Німеччиною.
Нічний Зальцбург
"Зараз в Австрії дуже багато українців, кожного тижня прибувають сотні, якщо не тисячі. У Зальцбургу є досить сильна українська громада, які існує тут вже декілька років, гуртується навколо української церкви. Церква стала таким місцем, де всі шукають допомогу. Уже звідти створились групи в соціальних мережах, де люди обмінюються повідомленнями, ставлять питання один одному", – розповідає Ліза.
По приїзді до міста, Кочекові одразу пішли до місцевого Карітаса. Організація пропонує фінансову допомогу, саме завдяки їй українці мають можливість орендувати житло до офіційної допомоги Австрії.
"Це єдине місце, куди ми в принципі звертались. Я вважаю, що якщо у нас є можливість забезпечити себе, то треба виділити більше виплат людям, які втратили все, користуватись тими пропозиціями, які пропонує Карітас або місцеві волонтери", – пояснює дівчина.
Ліза говорить, що австрійці намагаються всіляко допомогти людям, що рятувалися від війни. Yuen Restaurant у центрі Зальцбурга щотижня пропонує 100 безкоштовних порцій їжі, а раз на день українці можуть безкоштовно харчуватись у Messezentrum за адресою Am Messezentrum 1. Проте скористатись цією пропозицією можуть лише ті люди, що ще не отримали фінансової допомогу від Австрії. За цією ж адресою можна запитати про безкоштовні поселення до готелів чи хостелів – українців реєструють і підказують варіанти тимчасового житла.
Дівчина розповідає, що зальцбурзьке проукраїнське волонтерство у 2022 році був засновано українцями, які живуть у місті уже давно. Також долучились активні австрійці і австрійки. Люди, які приїжджають зараз, вже пишуть у групах – привіт, у мене є вільний час. Чим я можу допомогти у волонтерстві? Періодично із Зальцбургу відправляють цілі фури на підтримку госпіталів, які лікують в Україні, на харківські або запорізькі напрямки.
"Хлопці в Маріуполі, які зараз на "Азовсталі". Сотні, тисячі цивільних, яких вони оберігають, і ти не знаєш, що буде з цими людьми. Але ти турбуєшся, і думаєш про них постійно. Це досить важко емоційно. І тому коли кажуть, що люди, які поїхали за кордон тут відпочивають, то насправді ні. Бо багато і волонтерять на місцях, і намагаються якось купити і організувати ті самі джгути, якісь продукти. Життя в евакуації не таке кольорове, як про нього розказують", – пояснює Ліза.
Ціни: скільки потрібно грошей, щоб жити у Зальцбурзі
Знайомі допомогли Кочековим зняти квартиру. Родині пощастило – орендодавці Зальцбургу запропонували свої помешкання для біженців з України зі значними знижками. Ліза розповідає, що ціни за оренду тут дуже високі – вартість за місяць навіть однієї кімнати може коливатись від 400 до 500 євро, хоча ситуація може відрізнятись від регіону до регіону.
"Оскільки нам досить пощастило, ми платимо 450 євро за однокімнатну квартиру з кухнею. Щоб знайти менш дорогі варіанти, люди їдуть в менші міста, не в регіональні центри. Наприклад, знімають цілий будинок, і ділять оренду на дві-три родини", – пояснює дівчина.
Варіанти безкоштовного житла можна знайти на сайті Housing for Ukrainian Refugees. Якщо є знайомі на місці та володіють німецькою, то можна спробувати спитати орендодавців своїх друзів – деякі з них мають вільні квартири і готові віддати їх за оплату комунальних, принаймні на деякий час. Для тих, хто має можливість орендувати житло самостійно, існує сайт Willhaben, однак треба розуміти – квартири і кімнати у Зальбургу часто розлітаються як гарячі пиріжки, а орендування житла часто вимагає мінімум трьохрічний контракт з трьохмісячним кауціоном (сума оренди за три місяці), що є певним страхуванням з боку орендодавця. Тому це задоволення не з дешевих.
Сім'я Кочекових у Зальцбурзі
"Для виживання тут потрібні, як мінімум, гроші на житло (або його безкоштовна альтернатива), і десь 200 євро на людину на місяць. Можу сказати, що мамі вистачає на себе і двох дівчаток 400 євро на місяць з головою. З урахуванням оплати за інтернет, зошитів, якісного харчування, навіть іноді кави та смаколиків в кафе", – окреслює загальні перспективи Ліза.
Ціни у Австрії вищі, ніж в Україні. Наприклад, найдешевший кілограм картоплі та цибулі можна купити за 1 євро, 1 кг моркви – за два, яблука та апельсини – приблизно 1,5 євро. Шоколад – 1 євро за тафлю. Молоко обійдеться десь 1-1,50 євро за літр, вершкове масло – 2,50. Хліб – від 1 євро і вище. Яйця – від 2,5 євро за десяток, м'ясо – від 4 євро за кілограм. Кілограм сосисок можна взяти за 5 євро, а от ціла курка може обійтись аж у 10. Ліза радить опиратись на акції – у супермаркетах їх чимало, тому українці максимально намагаються купувати зі знижками.
Ще у Зальцбурзі функціонує волотнерський хаб на Schwarzstrasse 33, де можна пошукати для себе одяг та взуття, проте він працює лише декілька днів на тиждень.
Школи, діти, курси німецької
"Для українських дітей зальцбурзька громада організувала суботню шкілку – три години, кожної суботи. Люди приходять і проводять їм заняття зі співу, акторської майстерності, оригамі, малювання, музики, спорту. Діти мають шанс комунікувати між собою"., – розповідає дівчина.
Також громада проводить заняття з німецької мови кожної середи-четверга і для дорослих, і для дітей. Їх проводять волонтери Мальтійського ордену Зальцбургу, часто люди пенсійного віку.
"Кожної середи і четверга ми збираємось в одній школі, від п’ятдесяти до сотні українців. Викладачі з нами говорять виключно німецькою. Наприклад, моя мама, яка ніколи в житті не вчила німецьку, може принаймні орієнтуватись, зробити якісь закупи в супермаркеті, привітатись з сусідами. Ми вже як друзі в цих класах – приходимо, вітаємось, знаємо, як у кого справи. Це теж є формою повернення додому. Це розряджає усі нервові моменти, які кожен з нас проживає протягом тижня", – говорить Ліза.
Дівчина запевняє: українцям не варто турбуватися про освіту дітей.
"В Австрії українських дітей відразу не відсилають в якісь класи, де вони не будуть нічого розуміти – їм дають інтенсивні курси німецької, де вивчення мови займає 4 години на тиждень. І батьки кажуть, що за тиждень їхні школярі уже можуть розуміти багато-що, адже діти дуже швидко сприймають мови. Вони навпаки можуть стати "поводирями" в місті – їм буде набагато легше спитати дорогу, купити щось в супермаркеті самостійно, дізнатись нову інформацію. Діти стають мобільнішими, і вільнішими в межах міста", – стверджує Ліза.
інформація зі стенду Messezentrum, за адресою Am Messezentrum 1
Наразі дівчина продовжує працювати дистанційно із Австрії. Вчить німецьку, волонтерить, підтримує рідних та чекає моменту, коли зможе повернутись до України.
"Дивлюсь фотографії, які я робила в себе вдома десь ще в лютому. Просто не можу повірити, що все це відбулось в останні два-три місяці. Я мрію повернутись додому, лягти до себе на ліжко. І згадати це все як якийсь дуже страшний сон, який нарешті закінчився", – розповідає Ліза.
3020
