Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Ольгою про її шлях порятунку рідних та публікує щоденник жінки з цих днів.
День 1
Рейс Делі-Жешув. З 747 пасажирів лише 9 людей. Коли прилетіла до Польщі, таксі, потяг, якесь темне містечко на краю країни. Потім нічний потяг до Львова.
Маршрут перельоту
День 2
Поспати вдалось недовго – прокинулась від плачу дівчинки, в якої розболілись вуха. Потім на митниці причепились через ліки, що везла. Я в Індії зібрала медикаменти для українців, довелося заповнити декларацію.
З Індії привезла медикаменти для українців
О 4:30 приїхала до Львова, була шокована натовпом і хаосом. Протягом години зібралась з думками, знайшла зв'язок, обмінник, теплий намет з котиками.
Потяг на Запоріжжя обіцяли об 11. Сидячи намагалась подрімати. Прокинулась від кашлю безхатька, що спав у мене на плечі. Побігла на пошуки сніданку: кав'ярня, чай, тортик, в туалеті швидко почистила зуби.
Потяг прибув о 12:30. У нього мене занесло течією жінок, що сварились і бились. Без цього натовпу, може й не влізла б у вагон. Їдемо! Світло вимкнено, вікна закриті фіранками, геолокація не телефонах вимкнена, пальці хрестиком.
Ольга прилетіла евакуйовувати рідних з Маріуполя
День 3
Я в Запоріжжі. Мене зустріли волонтери, відвезли в квартиру. Вперше за три дні видихнула. Але тривожна валізка все одно готова.
Місто готується відбивати атаки, тут повно військових і гуманітарки для постраждалих. Наступає час очікування, найжахливіше для мене – сидіти склавши руки в молитві і нічого більше не робити, бо це єдине, що зараз в моїх силах.
День 4,5
Цілий день я відсипалась. Наступного дня – перша спроба прорватися до Маріуполя. Трьома машинами з написами "діти" виїжджаємо в бік Василівки, як було зазначено в інформації про зелений коридор. Сказати, що було страшно, нічого не сказати. Пост за постом, згорілі танки, частини техніки, розкидані по всій дорозі, снаряди, що стирчать прямо посеред проїжджої частини…
Наліпки "Діти" – обов'язковий атрибут евакуаційних машин
Фінальна частина нашої подорожі – мінне поле і: "Швидко вийшли з машини, руки на капот, дорога закрита!". Цього вистачило, аби розвернутись і поїхати назад до Запоріжжя.
День 6
"Поїдеш в Мелітополь?", – пролунало у слухавці від знайомої. "Поїду", – відповіла я одразу, так і не зрозумівши, нащо мені в Мелітополь. Вона знайшла перевізника і зранку ми у модному суперкарі-купе. Знов безконечні пости, українські, потім російські, перевірки телефонів, документів, особистих речей.
Знову розламані танки, ями, бездоріжжя від снарядів. А ще – красиві молоді бійці, на яких чекають жінки, матері... Серце трохи стиснулось при вигляді російського прапора на в'їзді до Мелітополя. Це п'яте місто в моєму маршруті. І весь цей час мене оточують добрі, чуйні люди.
День 8
Пишу під ковдрою в якомусь будинку у Мангуші. Зранку була заправка, склад продуктів і ми в дорозі. Дістались Мангуша і тут домовились з водієм, який ганяє на Маріуполь.
Приїжджає: заднього скла немає, двері як решето, задній бампер вріс в багажник, який не зачиняється. Потрапив під обстріл. Їхати не можна, треба чекати два дні. Прихистили місцеві люди. Будинок великий, але без тепла. Проте є електрика, можна нагріти чайник, нарешті зігрілась.
День 9-10
Я досі в Мангуші. Гріюсь на сонці, дивлюсь в бік Маріуполя – чорний дим повільно пливе понад містом.
Чорний дим над Маріуполем
"На ями і насипи не наступай, там міни. Почуєш свист – біжи до підвалу чи лягай на землю", – отримую інструкції від бабусі. Сходити за водою – вже пригода.
Наснилось, що ми в Парижі, о пів на п'яту розбудили залпи "градів".
Ще один день, коли їхати не можна. Бомблять. У чатах одна брехня про зелені коридори і пошук рідних. У будинку, де прийняли, я вже як рідна, годують консервацією, з повагою ставляться до мого вегетаріанства, дали одяг, інколи скромно питають про Індію... Переглядаю списки евакуйованих – моїх там нема. Як вони? Молюсь, аби вижили.
Сьогодні пішки прийшли люди з Маріуполя, дивлюсь на дівчат і згадую доньку. Для підняття бойового духу пекли кекси і грали в настолки.
День 30
Прокинулась від залпів ракет "ураган". Почала розрізнять звуки різної зброї. Військові з пальцем на запобіжнику і двері, що відчиняються від вибухової хвилі, вже не лякають.
Сьогодні місяць, як я прилетіла в Україну. Два тижні тому вимкнули зв'язок. Маріуполь зачинений вже 10 днів. Хто може – виходять пішки.
Кожен ранок починається з черг: за пайком, сімками, реєстрацією. Сімки так і не завезли. Пайок – кілограм рису і тушонку – віддала жителям будинку, де мене прийняли.
Для проїзду в Маріуполь ввели пропускну систему. "Ваш номер 1957". Удача і кмітливість допомогли отримати пропуск у перших рядах.
Сьогодні день народження доньки. Як вона там? Зустрічати 16-річчя на лінії фронту у підвалі дуже мужньо. Думками і серцем з нею.
...
Ловлю машину до Нікольського. До комендантської години 60 хвилин, знайомих немає, доїхати не встигаємо, шукаю ночівлю у селі неподалік. Домашня вечеря і розкладачка – на таку розкіш я навіть не розраховувала. Зранку – знов на Нікольське. Мнсники обіцяли конвой до Маріуполя. Не сталося.
Люди, в яких зупинилась, прийняли як рідну
Шукаю перевізників до Маріуполя, знаходжу. 28-річний хлопець, жуючи ковбасу, дізнавшись, в який мені треба район, здивувався, але погодився.
На посту не пускають – Маріуполь закрито. На іншому посту теж. Чекаємо 12 годин, не вдалось, наступного дня теж. Перестрілки, дороги закриті. Починаю впадати у відчай. Знаходимо будинок з біженцями, залишаємось до з'ясування обставин. Розтопили піч, принесли воду. Господарі днями втекли з Маріуполя і ділились своєю історією. Жахливо, скільки страждань може пережити людина.
Ранок. Мокрий сніг з дощем і довгоочікуване "проїжджайте, пробуйте". Мурахи по тілу, адреналін. Водій героїчно об'їжджає міни, розуміємо, що кожна мить може бути останньою. На в'їзді в Маріуполь картинка з апокаліпсису голівудських фільмів.
Довгоочікуваний поворот, хвіртка...Мама скрикнула і заплакала, донька вибігла – теж плаче. Командую: "Зібрали документи і на вихід! Емоції потім".
Ольга з мамою і донькою
На фоні дощ і сніг, звуки і вібрації від бомб, швидко оббігаю навкруги будинку, не впізнаю його. Згадую щасливі, проведені тут миті.
Виїжджати з Маріуполя довелося через росію, оскільки в Ольги тут є друзі, які помогти з житлом, грошима й іншими питаннями. Поїхати в Індію не можуть, оскільки згоріли всі документи. Родина подалася на канадські візи і чекає рішення.
3020
