Про те, як вдалося врятувати рідних та що Настя відчувала, коли бачила знищене місто, дівчина розповіла редакції "Свої".
Всі хто казав: "Заберемо" – не допомогли
Настя мала зв'язок з рідними перші три дні, до 27 лютого. Весь час дівчина вмовляла батьків поїхати.
Зв'язок з батьками перервався на 25 днів. Настя згадує, шо особливо страшно стало, коли з'явилися перші кадри руйнувань, а в однокласників загинули рідні.
Волонтери, до яких зверталася дівчина щодо вивозу батьків, не могли допомогти. Їх пріоритетом було забрати людей із бомбосховищ.
Тож Настя вирішила їхати за батьками сама. Каже, з першого дня знала, що зробить це.
Зв'язок з'явився на 28 день
Зв'язок з рідними з'явився на 28 день – батьки знайшли місце, де був зв'язок. Першими словами, які почула Настя від мами були: "Не приїжджай у жодному разі, я не скажу тобі де ми".
Настя Павлова
Всередині міста люди думають, що евакуації немає. Що при кожній спробі виїзду можна загинути, каже Настя. Все – через дезінформацію про українських військових.
Зрештою дівчині вдалося переконати рідних евакуюватися. Але щоб потрапити в місто потрібна була машина, якої у Насті не було. Тож дівчина вирішила купити мікроавтобус.
На російських блокпостах машину можуть забрати, якщо в ній немає власника, тому покупку оформила на себе. В одному з чатів для пошуку рідних дівчина знайшла водія, який хотів відвести ліки для тещі.
Разом вони відправилися до Маріуполя з колоною волонтерів із Запоріжжя.
"Ніхто не хотів їхати першим у колоні із 30 машин. Водій сказав: "Раз ніхто не хоче, давайте я". Це було дуже страшно", – згадує Настя Павлова і додає: доки були підконтрольній території, страх був притуплений. Розуміла, що небезпека чекає попереду.
Дорога із Запоріжжя в Маріуполь тривала 9 годин
Із Запоріжжя до Маріуполя довелося їхати 9 годин. На кожному блокпосту машину оглядали, перевіряли документи. Інших учасників колони доводилося чекати.
"На перших російських блокпостах, якщо можна сказати, стояли не агресивні люди. Різні щуплі хлопчики, які, соромлячись, просили відкрити машину", – розповідає Настя.
Далі – на одному з блокпостів на них направили дуло автомата. На іншому – у водія забрали телефон.
"Я хочу позвонить своим, я не мародер", – сказав російський воєнний і дав водію 200 рублів і 200 гривень.
Машина, якою вдалося евакуювати рідних
Ближче до Маріуполя питання ставали жорсткішими. Після того, як Настя переконувала, що їде за старенькими батьками та везе ліки – пропускали.
Апокаліпсис Маріуполя
"Ми в'їхали в місто перед комендантським часом. Навкруги були згоріли машини, танки, дірки в будинках, чорні будинки з проваленими дахами. Натовпи брудних людей йшли за гуманітаркою по трасі. У них все забрали, а родичі загинули", – каже Настя Павлова.
Все було схоже на апокаліпсиc. Місцеві зі всім змирилися і не звертають увагу на вистріли і вибухи. Просто сидять в дворі і готують їсти, каже Настя.
Їхати по місту важко. Кожні 300-500 метрів стоять російські військові. Перевіряють машину і документи.
"Поки кружляли містом, почався комендантський час. Довелося вирушити до Володарська і зупинитися на території школи, де розташований табір біженців. Звідти їх вивозять автобусами до Ростова чи Донецька. У таборі були люди, які втратили все. Вони знають, що по них ніхто не приїде. Табір – їхній єдиний шанс вижити", – розповідає Настя.
Людям важливо залишитися живими, навіть якщо Маріуполь окупують
На наступний день Настя побачилася з мамою та татом. Радіти не могла, але й плакати – теж. Вирішила, що будуть плакати, коли виїдуть.
"Бусом ми вивезли вісім людей – батьків та їхніх сусідів. Що мене сильно засмутило і чого досі боляче: багато людей перебувають в інформаційній ізоляції. Вони слухають радіо "ДНР" та думають, що їх обстрілює українська армія. Вони чекають, коли все скінчиться. Їм не важливо, хто переможе. Їм важливо залишитися живими, навіть якщо Маріуполь окупують", – ділиться Настя.
Настя з родиною
Частина людей змирилися зі смертю і не вірять, що з Маріуполя можна поїхати.
Коли на шляху назад побачили українських військових знову стало дуже боляче, каже Настя. Адже всі вже їдуть в безпечне місце, а вони залишаються воювати. Дівчині хотілося їх обійняти.
Зараз родина Насті в безпеці. Дівчина чесно каже, що не готова їхати в Маріуполь ще раз. Їй дуже боляче дивитися на місто її дитинства, яке тепер зруйноване. Бус продали. Тепер його використовують у організації "Пласт".
3020
