Журналістка Ольга Кулько з Чернівецької області через війну з Україні була змушена виїхати до Польщі через Румунію. Однак складнощі спіткали жінку при поверненні додому. Вона описала свій досвід для Евакуація.City.
Добу чекали на черзі на кордоні з Румунією
Рішення поїхати за кордон було раптовим: ми вважали, що на Буковині загроза набагато менша, ніж в інших областях. Але ми і діти через постійні новини про війну і повітряні тривоги були в стані стресу. Порадившись з подругою, взяли відпустки на роботі і вирішили з дітьми на тиждень-два поїхати за кордон: у мене в Польщі живуть родичі, які обіцяли допомогти з житлом. Я їхала з 7-річною донькою, а подруга Марина з синами 4 і 2 років.
Їхати вирішили через найближчу до Буковини Румунію, бо на Львів в ті дні часто запускали ракети. Чомусь саме того дня на початку березня на кордоні була величезна черга — близько 5 км. Чекати в черзі довелося майже добу: діти хоч поспали в авто, а я за кермом втомилася і розуміла, що доведеться шукати ночівлю недалеко від кордону.
Мене вразило те, як зустрічали людей з України після кордону в Румунії. Тут розмістили великі намети, де можна погрітися, відпочити, волонтери пропонували гарячу їжу, воду, чай, випічку… Нам безплатно дали сім-карту румунського оператора з мобільним інтернетом – це було дуже важливо, адже їхати потрібно було по навігатору.
Намети волонтерів після перетину кордону з Румунією
Коли я запитала, де поблизу недорогий готель, волонтери (мені пощастило потрапити на україномовних) порадили гостьовий дім неподалік від Сучави. У тій місцевості багато будинків використовують для "зеленого туризму".
По гугл-карті вже о 23 годині ми добралися туди, господиня зустріла нас і розмістила в кімнаті. Наступного дня нам принесли з місцевого ресторану готові страви. У підсумку з нас ні за що грошей не взяли.
Далі ми з дітьми поїхали в напрямку Польщі. Через гірську засніжену дорогу-серпантин подорож забрала набагато більше часу, ніж планувалося. Тож довелося знову шукати нічліг у румунському місті Сату-Маре.
Дорога через гори в Румунії на початку березня
Коли ми шукали по навігатору в місті готель, на одній з вулиць з нами зрівнялась автівка, опустилося в дверях скло і дві дівчини запитали мене, чи ми маємо де переночувати. Вони запропонували зупинитися в центрі для біженців з України, який організувала церква. Дівчата побачили українські номери і вирішили запропонувати допомогу.
Хоч було трохи лячно довірятися незнайомим людям, ми поїхали за ними до центру, де нас "передали" волонтерам. Тут на кількох поверхах сучасної будівлі розмістили близько сотні людей з дітьми: у кімнатах були двоповерхові ліжка, як у хостелах, душові, їдальня. Нам запропонували вечерю, а вранці – сніданок і навіть дали на дорогу сендвічі. Вранці мене запитала дівчина-волонтерка, що ми плануємо далі. Я сказала, що їдемо на 3-4 тижні до родичів у Польщу і потім маємо повертатися, вона подивилася на нас з великим здивуванням: "Як повертатися? У вас же війна!".
Далі в дорозі була ще одна неочікувана затримка: на кордоні між Румунією і Угорщиною знову черга з українських автівок, 8 годин очікування. На кордоні були намети Червоного Хреста, де давали їжу і навіть іграшки дітям. Знову довелося ночувати в невеличкому угорському місті, де в будинку культури організували центр допомоги біженцям. Цей центр ми знайшли на гугл-карті, коли шукали готель.
Нарешті після довгої дороги ми приїхали до родичів у Польщу, де одразу до нас почали приходити колеги родичів: поляки приносили іграшки для дітей, одяг, солодощі, питали, що нам потрібно.
Навіть на стоянці біля супермаркету у Румунії, де ми купували продукти, до автомобіля підійшов літній чоловік з солодкими пампушками в картонній коробці. Ми спершу подумали, що він хоче продати їх нам. Але чоловік відмовився від грошей і просто залишив смаколики в автівці. Від цього щирого жесту незнайомої людини я просто плакала дорогою…
У Польщі житло знайшли родичі
Нам пощастило, що не довелося шукати житло у Польщі – про це подбали родичі. Тут діє державна програма: якщо поляки надають безплатно житло українцям, які виїхали через війну, їм компенсують гроші. Якщо забезпечують не лише житлом, а й харчуванням, з бюджету платять по 40 злотих за добу проживання кожного дорослого чи дитини. Щоправда, щоб отримати ці гроші, потрібно пройти певні бюрократичні процедури.
Українці мають отримати Pesel (на зразок нашого ідентифікаційного коду) з поміткою UKR, потім власники житла мають повідомити в ужонд (місцеву адміністрацію) про те, що селять українців. Представники ужонду мають прийти перевірити умови проживання, наявність зручностей, посуду, заповнюють документи, запитують, чи мають діти свіжі овочі і фрукти, можуть навіть заглянути в холодильник… Якщо все добре, то компенсацію за проживання у березні-квітні виплачують у травні-червні.
Коли ми поверталися додому, власники житла ще не отримали компенсації, але вони не вважають це проблемою: кажуть, якщо пообіцяли з ужонду, то виплатять. Але через ці довготривалі процедури знайти такий варіант житла без знайомств малоймовірний.
Біля супермаркету я познайомилася з іншими українками, яких з дітьми поселили у готелі в невеличкому містечку поблизу Вроцлава. Їм також надавали безплатне харчування, після оформлення Pesel вони подавалися на соціальну допомогу 500+ (по 500 злотих на кожну дитину в місяць), оформлювали дітей у дитсадки, школи. Я цього не робила, бо не планувала надовго залишатися в Польщі, дитина вчилася дистанційно зі своїм класом.
На початку весни роботу для жінок без знання мови у невеликих містах було складно, адже приїхало багато українок і вакантними залишилися лише робочі місця, де надають перевагу чоловікам. У квітні-травні побільшало вакансій у сільському господарстві (але це важко і не всім підходить).
Повертатися вирішили потягом
Замість запланованих 2-3 тижнів ми пробули в Польщі майже 2 місяці. Їхати додому планували на початку квітня. Але читали про черги на кордонах і вирішили перечекати. Українці традиційно в період великодніх свят масово їдуть додому. Потім почало діяти пільгове розмитнення автомобілів, і черги на митниці стали ще більші – люди розповідали, що чекали в машинах і три, і чотири доби.
Оскільки треба було таки повертатися через роботу, бо відпустки закінчилися, ми вирішили їхати додому потягом. Автівку на деякий час залишили в родичів, адже і пальне в Україні зараз дуже дефіцитне. Для українців, які перетнули кордон після 24 лютого, потяги 2 класу інтерсіті – безкоштовні до 31 травня.
Ми поїхали з Вроцлава до Перемишля, а далі хотіли взяти квитки до Львова. Біля кас нам розповіли волонтери, що через хакерську атаку "Укрзалізниця" тимчасово не продає квитки, і вони не знають, як і коли ця ситуація вирішиться. Залишатися до вечора без впевненості, що потяг буде і ми зможемо купити квитки ми не могли, бо були з дітьми. Тому, як нам порадили волонтери, пішли на маршрутку до пішого переходу КПП Медика-Шегині. Волонтери допомогли нести дитячий візок і важкі валізи сходами, без них не знаю, як би ми дісталися до маршрутки біля вокзалу.
Проїзд у маршрутці коштував 5 злотих, пасажирів висадили біля повороту на піший перехід кордону. Тут розгорнуте велике наметове містечко: волонтери пропонують їжу, одяг, дитячі та інвалідні візки, медичну допомогу, безкоштовне перевезення в різні міста Європи… Із валізами також допомагали волонтери: привезли їх до пункту пропуску на візку, які використовують у супермаркетах.
Черга на пішому переході в Україну була людей 300. Але нас із дітьми пустили боковим входом, тож КПП пройшли за хвилин 10. Метрів за 500 була українська митниця, яку ми також швидко пройшли.
Черга на пішому переході з Польщі в Україну
Важко було зорієнтуватися, як їхати у Львів з Шегині: нам підказали йти на автостанцію неподалік, але о 8 годині вечора там було вже все зачинено. Ми побачили, що люди стають біля дороги і зупиняють попутки. З валізами та дитячим візочком шансів доїхати легковим автомобілем було мало, але вибору ми не мали: стали біля дороги, щоб знайти, чим їхати далі.
Були приємно здивовані, коли біля нас буквально за хвилину зупинився автомобіль типу "пікап" і водій запропонував довезти до Львова. Чоловік довіз нас до залізничного вокзалу і навіть не взяв грошей…
На вокзалі волонтери запропонували нам почекати в кімнаті матері і дитини. Це облаштований зал із спальними місцями, їжею, іграшками на другому поверсі вокзалу. Знову ж таки, добратися до залу сходами із валізами та дитячим візочком допомогли волонтери. Ми взяли квитки на потяг до Чернівців і успішно доїхали додому. Наш потяг запізнився лише на годину, а вже з наступної доби, коли удари російських ракет пошкодили залізничну інфраструктуру, потяги затримувалися і на 5, і на 10 годин… Так що нам пощастило доїхати додому без затримок.
Починаючи з пунктів пропуску на кордонах і вокзалів у містах скрізь допомагають волонтери. Вони знаходять тимчасове житло, транспорт у ту країну, яку потрібно. Є телефони "гарячих ліній" для українців, а ставлення європейців дуже доброзичливе.
3020
