Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Марією Перепятенко. Жінка розповіла, як застрягла в чужій країні, як евакуювала дітей та де шукала допомоги. Також Марія поділилася неприємною історією, що трапилася з сім’єю на кордоні, та розказала, як їм у підсумку вдалося оселитися у великому пентхаусі у Вроцлаві.
Далі пряма мова Марії…
Як Марія стала мамою для семи дітей
Я вже 14 років є мамою-вихователькою. Спочатку я була опікуном, а потім наша сім'я збільшилася і ми стали дитячим будинком сімейного типу (ДБСТ).
У нас в сім'ї 7 дітей, із них одна біологічно рідна донька. Діти у мене в основному підліткового віку – 12-18 років, а наймолодшому 8. До війни ми сім'єю проживали у місті Покров Дніпропетровської області. Будинок для проживання там нам надає держава.
Дітей виховую сама, без чоловіка. До війни я ще паралельно працювала інженеркою з охорони праці у виправному жіночому центрі. Коли я вимушено опинилася за кордоном із початком війни, мене попросили звільнитися.
Початок війни. Діти в Україні, я в Єгипті
Початок війни застав нас усіх у дуже цікавій ситуації. 24 лютого я не була з дітьми – у мене була відпустка і 17 лютого я полетіла до Єгипту зі своєю мамою та старшою донькою. Ця подорож була подарунком мамі на ювілей, 70 років. Ми планували її ще з осені, дуже на неї чекали.
Найскладніше завдання – це прилаштувати всіх дітей на час поїздки. Чотирьох я тоді відправила відпочивати до санаторію в Затоці. Наймолодший навчається в Нікополі, у школі-інтернаті для дітей з особливостями ментального здоров'я. Він жив там на п'ятиденці в пансіоні. На час відпустки я домовилася з керівництвом пансіону залишити дитину на вихідні. 18-річний син залишався вдома в Покрові. Загалом, всі мої діти на момент початку війни були хто де, а я взагалі в іншій країні.
На 5 ранку 24 лютого у нас був запланований виліт з Єгипту в Україну, але вилетіти ми так і не змогли. Я одразу почала думати, як бути з дітьми. Четверо, які були у санаторії, там і лишалися. А молодшого з пансіону треба було забирати, бо установа закривалася через війну. Довелося домовлятися зі службою у справах дітей, щоб забрали сина на якийсь час, поки у мене немає можливості за ним приїхати.
Звісно, це був шок. Такого закінчення поїздки ми не чекали. Опинитись закритою за кордоном, коли твої діти залишилися в країні, де почалася війна!
Перші 2 тижні ми залишалися жити у Єгипті. Проживання та харчування для всіх українських туристів, які опинилися у пастці (а це близько 5 тисяч), було безкоштовним.
9 березня нас централізовано та безкоштовно вивезли з Єгипту до табору для переселенців на заході Польщі. Ми там побули якийсь час, бо треба було прийти до тями й обміркувати, що робити далі і як вивезти дітей.
Марія з дітьмиФото: Надано Марією
Мета – евакуювати дітей
Я намагалася за допомогою волонтерів доправити дітей до польського кордону. Але цей варіант не вдався. Єдине, що залишалося, – їхати за дітьми до України самій. Моя мама з донькою залишилися в таборі, а я поїхала.
Спочатку приїхала до Дніпра – забрала молодшого сина, який увесь цей час був під наглядом служб. Потім до Затоки за дітьми, які залишалися у санаторії, далі назад до Польщі.
Евакуювати 18-річного сина не вдалося, оскільки він уже призовного віку. Йому довелося одному залишатися в Україні. Зараз за нього відповідає держава, служба у справах дітей – поки дитині не виповниться 23 роки, служби мають це робити. Я за нього переживаю, бо він залишився фактично один в Україні. Навчання зараз немає, працювати теж поки не може, бо він курсант. Тож, виходить, просто охороняє дім. Він отримує стипендію, але і я йому грошима допомагаю – на їжу та на комуналку.
Я знаю багато благодійних фондів та організацій, знайома з багатьма волонтерами. Тож я домовилася з Альянсом “Україна без сиріт”, щоб вони нас із дітьми супроводжували Україною, поки я всіх забирала. Допомагали з переїздом містами, харчуванням та тимчасовим житлом, щоб ми могли відпочити.
Сім'ї допомагали з транспортом під час евакуаціїФото: Надано Марією
Проблеми з назвою "Дитячий будинок сімейного типу"
Ми дуже довго були на кордоні з Польщею, і не тому, що була черга – протягом 4-х з половиною годин у нас перевіряли документи на українському кордоні. Разом із нами кордон перетинали ще три сім’ї-ДБСТ, а це майже 30 дітей. І всіх нас не пускали до Польщі.
У чому причина? У назві наших сімей – ДИТЯЧИЙ БУДИНОК сімейного типу. Всі думають, що ми установа, а не сім’я. Вже дуже давно ми, батьки таких сімей, просимо на державному рівні змінити цю назву. Ми – не дитячий будинок. Ми прийомна сім'я, просто з великою кількістю дітей. Ця назва дратує і нас, як сім'ю, і ось – заплутала й прикордонників.
За кордоном є поняття "фостерна сім'я", і для них дитячий будинок – це державна установа. На українському кордоні нас теж прийняли за держустанову та вимагали документи, яких у нас не має бути.
Прикордонники не розуміються на тонкощах законодавства з цього питання. Вони надсилали якісь запити, дзвонили до Міністерства, а ми весь час чекали.
Я розумію, що на війну ніхто не чекав і ніхто не готувався до того, що потрібно буде оперативно евакуювати людей, у тому числі і такі непрості категорії, як ДБСТ. Надзвичайні ситуації завжди розкривають усі прогалини.
Дуже багато проблем у зв'язку із назвою ДБСТ виникало і в інших українських сімей за кордоном. Доходило до того, що в однієї з таких сімей в Італії мало не забрали дітей. Погрожували розселити по італійських прийомних сім'ях на підставі того, що вони нібито держустанова – дитячий будинок з інтернатною системою. Через це сім'ї довелося виїхати до іншої країни.
Діти МаріїФото: Надано Марією
Нове житло
З моменту, як нас привезли з Єгипту до Польщі, я шукала постійне житло. Орендувати його самотужки на таку кількість людей я не можу – це дуже дорого. Тому нам потрібна була допомога та підтримка. Я знову почала дзвонити та писати у всілякі організації.
Так у мене з'явилося 3 варіанти житла: готель під Краковом, готель під Любліном та будинок у Вроцлаві. Останній варіант надавав польський благодійний фонд Przystanek Rodzina. Вони мають спеціальну програму, за якою підприємці з Польщі віддали своє "зайве" житло для українських прийомних сімей на час війни.
Попередньо зі мною провели відеоконференцію, в якій взяли участь президент фонду, представник від польського уряду та перекладач. Під час конференції мені показали житло, в яке нас запрошують, відповіли на всі мої запитання, і я з абсолютно спокійним серцем вирішила погоджуватися на цей третій варіант.
Через день за нами прислали в автобус і перевезли до Вроцлава, до шикарного пентхауса, 450 квадратів, 28 спальних місць. Ми були шоковані, ніколи не жили в таких умовах! Ми там спочатку були самі, але згодом стали ділити житло з іншими ДБСТ, за погодженням із фондом.
Марія з дітьми в домі у ВроцлавіФото: Надано Марією
Допомога від фонду
Нас забезпечують усім необхідним: продуктами, засобами гігієни, іграшками, одягом. Продукти привозять додому за наперед складеними нами списками. Якщо потрібно, привозять додому лікарів, надають ліки. Доньці, яка носить брекети, безкоштовно надають ортодонтичні послуги. Навіть пропонували послуги кухаря на регулярній основі! Але ми відмовилися – ми всі дорослі та працездатні, самі можемо готувати. Допомагають і з юридичних питань – оформити документи, виплати тощо.
У червні нам почнуть виплачувати фінансову допомогу від держави та обсяги допомоги фонду скоротяться, але не зникнуть повністю. 500 злотих на дитину на місяць від держави навряд чи буде достатньо, але український уряд також продовжує сплачувати допомогу на дітей.
Фонд нам сказав, що "допомагатиме, поки ми цього потребуємо". Звісно, жодних планів будувати не виходить. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, і не знаємо, скільки ще нам потрібно тут залишатися. Але нас не покинуть.
До місцевої школи діти не ходять, бо через приплив українців немає місць, тож закінчуємо навчальний рік дистанційно в українській школі. Я шукаю роботу, але з нею тут така ж проблема, як і зі школою – величезна конкуренція, робочих місць катастрофічно не вистачає.
На більшість місцевих вакансій потрібна польська мова і шукають здебільшого чоловіків. У Польщі було на заробітках багато українських чоловіків, які поїхали назад до України, а на їхнє місце прибула величезна кількість жінок із дітьми. Той баланс, який був, – втрачено. Але фонд і тут намагається допомогти – шукає релевантні вакансії, дає рекомендації.
Допомоги насправді так багато, що навіть незручно. Я розумію, що не всі так добре влаштувалися, але цієї допомоги не було б, якби не моя наполегливість. Треба пробиватися, просити, заявляти про себе. Лише так це працює. Але якщо стукати, вам відкриють.
Тим більше, фонди далеко не завжди мають списки тих, хто потребує допомоги, і вони не проти, коли до них самі звертаються. Я знаходила організації та волонтерів у соцмережах. Багато кому писала і дзвонила, розглядала різні варіанти. І в результаті вдалося знайти організацію, яка надає багатосторонню допомогу.
Діти роздивляються іграшки, які їм надали від фондуФото: Надано Марією
Повернення в Україну
Чесно кажучи, я би залишилася у Польщі навіть після закінчення війни. Якщо брати до уваги інтереси дітей, то їм тут краще: влаштування життя, порядки, ставлення людей, перспективи, інфраструктура.
Я дуже люблю Україну, але об'єктивно майбутнє своїх дітей я бачу більш щасливим та успішним у Польщі. Та і своє майбутнє також. Я витратила все життя на виховання прийомних дітей, а пенсія в Україні в мене буде 3 тисячі гривень… Колишнього життя вдома вже немає, змішані почуття з цього приводу.
Але швидше за все ми повернемося, бо українська держава відповідальна за дітей. Та й де нас після війни селити у чужій країні? Ми живемо у приватному житлі, надто довго залишатися тут не зможемо. Коли війна закінчиться, нас, імовірно, попросять виїхати.
Але що не кажи, дім є дім, і дуже хочеться, щоби там, на Батьківщині, все було добре. Решту питань вирішимо по ходу.
3020
