Матеріал Time "What Life Is Like For Ukrainian Refugees Living on a Cold-War Era Gunboat" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Виїзд з України
Мама з сином їхали ризикованим маршрутом, щоб уникнути заторів на головній дорозі до Польщі.
"Здалеку було видно всі ознаки бомбардувань", – розповідає 35-річна пекарка і декораторка тортів Юлія з Вінниці. Намагаючись заспокоїти сина, вона стишала голос і казала, що вони в особливій поїздці.
"Ми їдемо до тата", – розказувала вона.
Тато – 36-річний Володимир – у той момент працював будівельником у Нідерландах. За кілька днів він мав повертатися до Вінниці, але замість цього помчав до Польщі, щоб зустрітися зі своїм сином. За три дні вся родина прибула в Нідерланди.
Невже тут можна жити?
Саме так Юлія, Володимир і Данило опинилися на M.L.V Castor – відреставрованому канонерському човні часів холодної війни. Він очікував на них у центрі блискучої гавані Роттердама.
Використання M.L.V Castor для розміщення 23 українців – частина зусиль уряду Нідерландів для прихистку 50 000 українців. І це все в країні, яка стикається з гострою житловою кризою. Монастирі, табори відпочинку, приватні будинки, армійські казарми та круїзні лайнери – муніципалітети по всій країні запропонували власні унікальні рішення.
Юлія прибула на M.L.V Castor 16 березня за направленням муніципалітету Роттердама. До цього вона кілька тижнів жила в тісній кімнаті, де Володимир виконував будівельні роботи.
"Невже тут можна жити?", – подумала вона, переходячи через трап 150-футового канонерського човна, відновленого до оригінальної специфікації 1947 року, включаючи три встановлені гармати.
Юлія Мартишкіна разом із іншими українськими біженцями на борту M.L.V Castor
Я постійно думала: Я у воді! Я під водою!
Сімейна каюта розташована нижче рівня води. Ілюмінаторів немає: лише запасні драбини, що ведуть на палубу. "Першу ніч я не могла заснути, бо вода хлюпала по стінах", – каже вона. "Я постійно думала: "Я у воді! Я під водою!".
Власник судна Маріо ван Парійс зізнається, що подібна реакція була в багатьох людей, переважно жінок і дітей, яких муніципалітет Роттердама направив на судно. Він приголомшений, бо виріс на комерційному судні своїх батьків.
"Українці ніколи не усвідомлювали, що на човні також можна жити", – каже веселий нідерландець. "Одна родина пішла посеред ночі. Вони підхопили морську хворобу".
Колишній морський інженер із задоволенням розповідає історію M.L.V Castor. Він був збудований відразу після Другої світової війни, коли нідерландці готувалися до холодної війни та будь-яких потенційних військових дій з боку Росії. "Одне з його призначень – евакуювати уряд і королівську родину на випадок, якщо росіяни почнуть скидати атомні бомби", – пояснює він.
Сьогодні M.L.V Castor є кораблем-музеєм, човном для вечірніх прогулянок і плавучим готелем. Як одне з небагатьох суден своєї епохи, він був знятий у фільмі Крістофера Нолана "Дюнкерк" 2017 року.
Готуючись до прибуття українців, муніципалітет Роттердама почав шукати інноваційні житлові рішення. Як і інші європейські країни, Нідерланди стикаються з житловою кризою: до 2030 року державі буде потрібен майже мільйон нових будинків. Наразі 35 000 біженцям необхідне житло для постійного проживання, багато з них живуть у жахливих умовах у наметах.
"Спочатку ми забронювали багато готельних номерів", – розповідає TIME віце-мер Роттердама Вінсент Карреманс. "Ми також почали використовувати порожні офіси. Потім ми поселили українців на річкові круїзні лайнери".
Юлія і Данило Мартишкіни на борту M.L.V Castor в Роттердамі 30 квітня
M.L.V Castor є одним із чотирьох річкових круїзних катерів, які муніципалітет орендує на три місяці для проживання українців.
Вінсент Карреманс каже, що минуле міста робить його відкритим для тих, хто рятується від війни: "Лише три будівлі пережили бомбардування під час Другої світової війни. Це частина нашої історії та нашої ДНК. Ми розуміємо біду українського народу".
Юлія вдячна мешканцям Роттердама за підтримку. Завдяки їх зусиллям офіцерська столова завалена подарованими іграшками, а полиці трьох ванних кімнат – туалетними приналежностями. Коли жінка почала шукати роботу, пропозиції надходили одна за одною, і тепер у неї є цілих три: барменка, офіціантка та працівниця караоке-зали.
Харчування фінансує муніципалітет. Щодня тут проводять спільний сніданок і вечерю. Українські матері готують їжу для своїх дітей у камбузі (кухні на судні – Евакуація.City), а дружина Маріо ван Парійса Елке подає її на стіл.
Життя тут наче фільм
Юлія перебуває у самій гущі подій. Сяюча, приємна та енергійна жінка, яка завдяки посмішці виглядає на десять років молодше своїх 35-ти. Вона здається щасливою.
Але жінка не вдома, і тому насправді не щаслива. За посмішкою завжди криються думки про війну. "Коли я була в Польщі, то літаки мені ввижалися бомбами", – каже вона. "Коли бачила птахів в небі, то не могла зрозуміти, що це були просто птахи".
Коли вона ходить на роботу в бари та кафе, вона не вірить в те, що люди можуть розважатися, що життя триває.
Українка Іра Коваль, яка є волонтеркою фонду "Українці в Нідерландах" каже, що помічає спільну травму в багатьох своїх співвітчизників.
"Життя тут наче фільм, знятий для тебе, але сюжет не має нічого спільного з реальністю", – зазначає вона. "Чудова погода, все навколо пишно цвіте, все чудово, люди відпочивають на терасах, а ти щойно втік від бомбардувань. Це надзвичайно складна ситуація".
Юлія і Данило Мартишкіни на борту M.L.V Castor в Роттердамі 30 квітня
Ця травма – одна з довгострокових проблем, з якими матимуть справу європейські нації, які приймають українців. І це на додачу до питання освіти для мільйонів дітей, які не розмовляють мовою країни, в якій вони знайшли прихисток.
Проте нагальна потреба – це житло. Юлія та її родина повинні залишити M.L.V Castor 16 червня. Ніхто поки не знає, куди вони переїдуть. Українці не можуть жити на човнах більше кількох місяців. Тисячі людей по всій Європі, які поселили українців у своїх будинках, починають відчувати напруження. Карреманс каже, що вони працюють над цим, але визнає, що шляхів вирішення поки не знайшли.
Деякі українці вже повертаються додому, проте Юлія не може уявити безпечного повернення: "Навіть якщо війна закінчиться, економічна ситуація буде поганою, міста будуть заміновані. Кожен день я дуже хвилюватимусь за свою дитину".
Поки що вона може повертатися в Україну лише уві сні. Коли це сталося востаннє її батьківщина постала сірим і безлюдним місцем: "Я відкрила очі, була на кораблі і була дуже щасливою".
3017
