Редакція Евакуація.City поговорила з Ганною про кар'єру, мрії та у що її життя перетворила війна.
*Редакція Евакуація.City використовує фемінітиви, однак героїня просила називати її саме "лікар".
- Поки війна не постукала у двері. Вдруге
- Прокидайся, почалася війна
- Як Ганна дізналася, що знову вагітна під час війни
- Як сім'ї вдалося переїхати у більш безпечне укриття
- Неонатолог Ганна стала єдиним лікарем для 300 людей
- Спільнота у сховищі
- Як вдалося зв'язатися з мамою Ганни, яка теж перебувала в Маріуполі
- Життя в облозі і перспективи опинитися в росії
- Як родині вдалося виїхати
- Ганна з чоловіком та сином опинилася у Трускавці
Життя до війни
Ганна народилася в Маріуполі. Вчилася у Луганську, де й познайомилася з майбутнім чоловіком. Справжня війна почалася для пари ще у 2014 роки. Через чотири місяці бойових дій вагітна 23-річна Ганна повернулася до батьківського дому. Через деякий час зміг виїхати й її чоловік Євген. Подружжя жило з родиною дівчини.
Євген, за професією теж лікар, пішов працювати охоронцем, щоб забезпечувати родину. Адже треба було все будувати з нуля. Через два місяці після народження сина Ганна вже вийшла на роботу в Лівобережний пологовий будинок, спочатку інтерном, потім стала лікарем-неонатологом. Наполегливу жінку помітила досвідчена завідувачка.
"Завдяки її науці я стала тим, ким я є зараз", – згадує Аня.
Ганна на робочому місці в Маріуполі
Справи молодої родини поступово йшли вгору. Вони орендували квартиру на Лівому березі, облаштували її.
"Меблі, техніка, декор – все це ми придбали поступово, коли заїхали там не було нічого", – розповідає жінка.
Чоловік з охоронця супермаркету став керівником магазину. Аня проводила лекції для майбутніх батьків у школі батьківства, яку організували при пологовому. Восени минулого року сім'я придбала квартиру в центрі міста, куди планувала в’їхати через рік.
Так зараз виглядає будинок, де пара купила квартиру
"Так як багато працювали, то могли дозволити собі і відпочити, і зробити ремонт, і відкласти щось. Не переживали про завтра, не брали кредитів. Жили добре. Звичайно, скаржилися на ритм життя "дім-робота". Зараз я розумію, що все було прекрасно: ми бачилися з рідними, друзями, гуляли. Вікна нашої зйомної квартири виходили прямо на море. Місто розбудовували, за декілька років воно стало неймовірно гарним", – згадує Ганна.
За тиждень до початку війни вони чули, що у Луганську росіяни вже проводять масову мобілізацію. Вірити у це ніхто не хотів.
Як війна увірвалася в життя вдруге
24 лютого Ганна з чоловіком прокинулися від грюкоту. З балкону вони не побачили нічого страшного, Євген пішов на роботу. Через деякий час Ані подзвонила мама і поділилася новинами про обстріли ледь не по всій Україні.
"Передати те, що я відчувала у той момент важко, емоції з 2014 просто накривали. Спершу я розбудила малого зі словами: "Максиме, прокидайся, почалася війна". Чому так прямо? Бо за гірким досвідом розуміла, що у випадку, коли, можливо, треба буде бігти, він має бути зібраним", – пояснює жінка.
Про всяк випадок вона зібрала два рюкзаки: один з документами, інший з ліками. Набирала у баклажки воду, якої у будь-який момент могло не стати.
Магазин, де працював чоловік Ані, розташований у Східному мікрорайоні, що на околицях міста. З цієї сторони російські військові й почали заходити в Маріуполь. Влучили в будинок поряд, тож Євген закрив магазин та поїхав додому. Співробітникам пообіцяв, що відкриються знову, коли обставити стануть сприятливі. Через дві години в магазин влучив снаряд.
Наступного дня в Ганни була зміна на роботі. Перечекавши, коли обстріли стихнуть, жінка відправилася перебіжками до пологового. Там півдня всі працювали, а потім почали облаштовувати підвал клініки. Працівникам запропонували поселити в укритті свої сім'ї, але рідні Ганни відмовилися.
Знову війна. Знову вагітна
Вранці 25 лютого жінка йшла додому з роботи, дорога зайняла дві години, хоча до війни цей шлях можна було пройти за 15 хвилин. По дорозі їй зателефонувала подруга та жартома спитала, чи Ганна не вагітна, як під час минулої війни. Симптомів не було, але Аня вирішила зробити тест. Виявилося, що вона таки вагітна…
Тим часом полиці магазинів у місті вже ставали порожніми. Все, що вдалося роздобути, це трохи шоколадних батончиків і консерви.
Порожні полиці в супермаркеті
Наступні дні родина провела вдома, спали в коридорі, Ганна навіть сходила на роботу та склала план чергувань для лікарів. У підвалі вже жило понад 400 людей.
Одного дня в сусідів знесло балкон, пізніше Женя з Анею побачили, як у море впала ракета. З того часу перебралися жити у загальний коридор. Воду перестали постачати, світло та газ пропали після прильоту у сусідній будинок.
Дім, де жила сім’я
"Я повертаю голову і розумію, що не бачу сусіднього будинку, лише заграву. Люди у вогні,стрибають з балконів, кричать", – згадує жінка. Вона хотіла бігти їм допомагати, але чоловік переконав, що робити це під обстрілами не можна.
3 березня у їхній будинок влучили: тоді загорілися перші два поверхи, сусідам вдалося загасити вогонь. 4 березня вдалося зв'язатися з родичами, від них дізналися про евакуацію наступного дня. До точки збору йти було хвилин двадцять.
"Зібрала маленький рюкзачок сину, куди поклала записку, на якій написала всі телефони та імена рідних, друзів. І сказала Максиму: "Якщо що – дзвони їм". Він питає: "Що може статися?". Я відповіла: "Якщо нас з татом вб'ють", – каже жінка.
Вийти не вдалося через обстріли. Це врятувало життя сім'ї. Площу, де збиралися люди, зруйнували вщент. У квартирі лише вибило вікно.
Пошкоджене вікно
У двері постукали українські військові
6 березня ввечері у двері загального коридору постукали. Це були українські військові, які прийшли рятувати родину.
Продуктовий магазин брата Ганни, Євгена, працював до останнього, чи не єдиний під час війни. Чоловік зі своєю дружиною, Вікою, видавали їжу і військовим. До кожного харчового набору вони клали записку з проханням вивезти з Лівого берега Ганну з сім'єю та їхню адресою.
Це спрацювало, хтось з військових вирішив допомогти.
Українські захисники машиною довезли сім'ю до кондитерського заводу у центрі Маріуполя. Забрали з собою й кота. На цей час в укритті заводу вже жив брат Ганни з дружиною. Віка й відкрила їм двері сховища на заводі.
"Коли зайшли в сховище, усі аплодували. Люди вже знали нашу історію, знали як Женя та Віка шукали нас. У центрі ще не було так страшно, як на Лівому березі", – розповідає Анна.
Максим з котом Веніаміном у сховищі
Єдиний лікар у сховищі
Виявилося, що Ганна – єдиний лікар у сховищі, де жило орієнтовно 300 людей. Тож їй довелося надавати допомогу усім. Якісь медикаменти хлопці з укриття знайшли в аптеках неподалік, облаштували куточок для роботи Ганни.
"Усе було нічого, поки не почалися бомбардування центрального району. На околицях усе палало. Діти плакали, син переживав, що більше ми не повернемося додому. Плакав, а потім сам мене заспокоював", – каже Ганна.
Закінчувалася чиста вода, через антисанітарію в людей почалися кишкові інфекції, висока температура. Ліки теж закінчувалися. 8 березня батьки 4-місячного немовляти завезли його в лікарню №3. Наступного дня туди влучила ракета. На щастя, цій родині вдалося вціліти і вони повернулися в укриття. Ганна взялася лікувати його сама.
До сховища приходили люди з осколковими пораненнями, особливо допомогти їм в таких умовах було нереально. Залишилось лише обробити рану і сподіватися, що організм прийме чужорідне тіло.
Спільнота у сховищі
Аби забезпечити усіх мешканців укриття хоч якимось харчуванням, чоловіки під обстрілами виходили готувати на двір на вогні.
"Вони готують на багатті і тут їм кричать: "Літак", впали, посиділи у сховищі... І знову назад... Найстрашнішими були саме авіаудари, бо коли прилітала ракета, то навколо розбивалося все, горіло все", – згадує жінка.
Чоловіки готують біля сховища
У сховищі усі мали свої обов'язки: хтось приносив продути, хтось готував, хтось лікував хворих і поранених. Воду отримували з талого снігу, пізніше збирали дощову воду.
"У місто виходили як у "Сталкері"(комп'ютерна гра, в якій події відбуваються у зоні відчуження Чорнобильської АЕС – ред.). Йшли зруйнованими ринками, магазинами, ходили ними, щоб знайти хоч щось. Навколо все було стерте з лиця Землі вщент. Стояли наче чорні вуглики, а не будинки", – ділиться Ганна.
Через брак води, люди взагалі не милися.
"Якось одна жінка знайшла у місті декілька пар трусів. А хлопці – маленькі вологі серветки. Для нас це були речі другі за необхідністю, після води. Кожен зміг взяти білизну та обтертися тими серветками. Це було свято. Адже ми не купалися зовсім", – згадує жінка жахи життя в облозі.
Лист до мами
Мама Ганни – операційна медична сестра. Тож вона залишалися працювати в обласній лікарні.
"Ми довго нічого про неї не чули, а вона про нас. Коли Лівий берег, де ми жили, повністю розгромили, мама хотіла отруїтися, думала, що ми загинули", – розповідає жінка.
Коли частина людей з укриття виїжджала, Ганна передала через них лист мамі. Вона отримала його якраз в день, коли збиралася покінчити з собою.
"Через декілька днів вона пішки прийшла до нас, бо дуже хотіла побачити. Разом ми вирішили, що нам всім треба вибиратися з міста. Але машини не було", – розповідає Ганна.
Життя в облозі і перспективи опинитися в росії
Росіяни вскривали квартири людей та жили там. З вікон житлових будинків стріляли по цивільних.
"Одного разу чоловік, який пішов за їжею, повернувся до сховища повністю роздягненим. Йому це наказали зробити російські військові. Він босий йшов по осколках", – згадує Ганна.
Ворожі війська вивозили людей автобусами в Донецьк та Ростов.
"Але я сказала: "Я помру тут, але на територію цих нелюдів не поїду. Я не буду з людьми, які зруйнували стільки сімей. Убили стільки дітей, жінок, зруйнували всі наші будинки, квартири. Мені з ними десь далі жити та їхати все одно, що смерть". Тому ми залишалися в укритті", – продовжує розповідь жінка.
Одного разу російські військові увірвалися в укриття і почали усіх перевіряти. Переглядали татуювання, руки, розпитували особисті дані.
Російські військові відбирали в цивільних їжу, прикраси,телефони. Розповідали, що взяли Київ.
"Одного разу вони закрили нас у сховищі на чотири дні і казали, що розстріляють, якщо вийдемо без дозволу. Пропонували погуляти з однією умовою – пов’язати нам білі стрічки. І казали: "Якщо ваші (українські) снайпери будуть стріляти, нехай ціляться у вас". Дехто погоджувався на такі прогулянки", – згадує Ганна.
Порятунок з пекла
Врятуватися з пекла можна було лише, якщо маєш авто. Хлопці з укриття декілька днів лагодили бус, в якого вибухнув радіатор. І в них вийшло!
Бус, на якому сім’я виїхала
Тож бус та сім приватних машин згуртувалися в колону і вирішили їхати.
"Тільки виїхали, як виявилося, що у нашого буса надірвався ремінь! З ним і наша надія вирватися з пекла. Обстріли продовжуються, а ми стоїмо на дорозі у відчаї", – розповідає Ганна.
Поки їхали по зруйнованому місту бус ще кілька раз ламався. Однак вдалося забрати маму Ганни, її брата, лежачого дідуся друга. Чоловік, на жаль, не переніс дорогу і помер, його тіло довезли на поховання аж у Львівську область.
"Поховали, як людину", – ділиться Аня.
На першому ж блокпості росіяни забрали собі одну з машин. Довелося викидати речі, аби розмістити людей в бусі. На ніч колона зупинилася у Мангуші (тимчасово окупована територія). Тут навіть вдалося помитися у бані.
Далі Ганна і її рідні поїхали бусом у супроводі волонтера Максима. Інші йому не повірили і залишилися у Мангуші:
"Автобус Максима їхав попереду, ми за ним. Потім мені стало погано, бо в нашому бусі було дуже спекотно, нас там було приблизно 23 людини", – згадує жінка.
По дорозі було 25 ворожих блокпостів, на кожному з них зупиняли, усіх чоловіків виводили, іноді роздягали. Дорога замість 3,5 годин зайняла 12.
Нове життя
"На українській території все вже пішло добре. На блокпостах українські військові нас зустрічали, як рідні: пригощали їжею, допомагали, як могли", – каже Ганна.
У Запоріжжі людей розмістили в дитячому садочку. Далі Ганна з рідними вирушили до селища під Вінницею до колишнього дому моїх бабусі та дідуся.
Згодом чоловіка Ганни Євгена запросили працювати у Трускавці, компанія надала орендовану квартиру. Тож сім'я рушила на Львівщину. Першокласник Максим поки проводить час вдома, батьки планують віддати хлопчика у місцеву школу.
У рюкзаку з документами Аня вивезла магніти з сімейними фото
Батько Ганни, ймовірно, досі у Маріуполі, з ним немає зв’язку. Жінка шукала його у всіх групах, побачила на одному відео в інтернеті, де він готував на багатті їжу.
"Важливо розуміти, що російським військовим не шкода нікого і нічого. Я хочу сказати, що Маріуполь – це Україна. Ми любимо і пишаємося нашим містом, сподіваємося, що воно скоро стане знову українським і мирним. Пам’ятайте, що головне – бути живим. Ніколи не здавайтеся", – резюмує жінка.
Ганна на новому робочому місці
Ганна зараз працює неонатологом у містечку неподалік Трускавця. Нічого не планує наперед, але точно знає, що присвятить найближчий час сім’ї та дітям.
3020
