Журналістка Евакуація.City Вероніка Цебенко протягом двох місяців волонтерила у Перемишлі – польському місті за 10 км від кордону з Україною. Вона описала свій досвід і враження.
- Як українка почала волонтерити у Польщі
- Один день з життя волонтера
- Як працює центр допомоги українцям
- У центрі працюють українці з усього світу
- Та навіть іноземці, які прибули з інших країн
- Враження про волонтерство
Я просто почала робити бутерброди
26 лютого 2022 року я приїхала разом з мамою та братовою до Перемишля.
До війни в Україні я бувала тут декілька разів, тому трохи знаю це місто. По приїзді ми з мамою пішли погуляти вулицею неподалік дому. Біля одного з колишніх місцевих супермаркетів Tesco було велике наметове містечко, де давали допомогу новоприбулим українцям.
Ми вирішили піти подивитись, що там відбувається. На місці було багато волонтерів, соціальних служб та людей, які приїхали сюди через війну. Оглянувши всю територію, я підійшла до одного намету, де робили бутерброди, і почала їм допомагати. Так і почалась моя двомісячна історія волонтерства.
Мій пропускний бейджик
День з життя волонтера
Ми працювали понад 12 годин на день, без жодного графіку. Єдиний графік волонтера: є проблема – вирішуй її в будь-яку годину доби. Волонтерів було кілька сотень, але людей, які виїжджали з України через війну – були тисячі.
У перший вечір мого волонтерства, я познайомилась з Андріаною Ніколин. Невисока дівчина, з красивими великими очима та жагою допомагати. Андріана – українка, але вже понад 5 років живе в Кракові. Вона намагалась встигнути допомогти усім.
Андріана (перша дівчина справа) та група медичних працівників
Адріана займалась поселенням людей у намети, допомагала на кухні готувати теплі чаї та каву, сортувала одяг, який місцеві жителі приносили для українців, а також працювала перекладачем.
Власне, ця робота їй найбільше й подобається. Адріана добре знає польську, тому вона допомагає працівникам медичної служби порозумітись з українськими пацієнтами. Переважно в пункт першої медичної допомоги звертаються з серцевим болем, отруєнням, просять заспокійливі чи ліки проти головного болю.
Одразу після проходження кордону українці потрапляють у волонтерський пункт в Перемишлі. Тож вони налякані та втомлені, швидко зі всіма порозумітись складно. Чим більше волонтерів є двомовними, тим краще налагоджується комунікація.
Андріана з дітьми у дитячій кімнаті
"Найважче для мене – це дивитись, коли важко малим дітям. Ми намагаємось їм допомогти. Важко, коли вони плачуть, їх щось болить. Я бачу страх в їхніх очах та в очах їхніх батьків", – говорить зі сумом дівчина.
І кидає свій погляд на дитячу кімнату, де волонтери проводять час з дітьми та розважають їх. Там вже радість. Діти малюють, співають, танцюють, ховаються. Пройшов біль, а з ним вже і страх.
Це не перше волонтерство Андріани. Вона вже чотири роки волонтерить в Кракові в будинку пристарілих. Туди дівчина приїжджає кожні 2-3 місяці, привозить гостинці людям похилого віку, грає з ними в різні ігри.
Як працює центр допомоги українцям
Перші два тижні центр гуманітарної допомоги був надворі. Намети з їжею, чай, кава, дитяче харчування, одяг, намети, щоб люди могли там переночували. Загалом усе разом – на великій території біля колишнього супермаркету.
Потім нам дозволили використовувати приміщення торгового центру. Туди почали заселяти людей. Тут облаштували: місце для реєстрації, кухню, склади, місце для ночівлі. Вийшло щось щось між кол-центром та хостелом.
Неприбуткова неурядова організація World Central Kitchen безкоштовно годує усіх евакуйованих та волонтерів, які працюють у цьому центрі.
Також є пункт безкоштовної медичної допомоги; магазин з безкоштовним одягом, який привозять волонтери зі всього світу; магазин з різними безкоштовними продуктами, а також склад з побутовими речами.
Усі новоприбулі спочатку повинні зареєструватися, а тоді можуть перебувати на облаштованій території. Після першої реєстрації була ще одна. Це реєстрація на місто в Польщі чи в іншу країну для життя, куди людина хоче поїхати. Кожна країна має свій номер та кімнату. Наприклад, якщо громадянин України хоче потрапити до Німеччини, його поселяють у кімнатну номер 9.
Волонтери теж зобов'язані зареєструватися, а вже тоді можуть приступати до роботи.
У центрі люди можуть жити протягом двох-трьох днів, а потім вирушають далі в дорогу. До країни та міста, куди хотіли потрапити.
Українці з-за кордону
Власне, найбільшу частину свого волонтерства я провела на кухні. Мені подобалось говорити там з людьми, роздавати їм їжу, давати поради, що і де можна знайти. І там завжди було найбільше людей. Місце, куди всі любили приходити. Одного дня туди прийшла 23-річна Віта. Висока, чорнява, усміхнена і трохи втомлена. Віта прийшла на нічну зміну.
Дівчина прилетіла сюди з Каліфорнії, там вона вчиться на лікаря. Народилась у Луцьку, але коли їй був рік, її сім’я виїхала у США.
Віта волонтерить на польсько-українському кордоні
"Ми приїхали сюди від місцевої церкви. Вчора нас прилетіло 9 людей, і це не лише українці, ще 12 волонтерів мають прибути цього тижня. Я буду тут 2 тижні. Є люди, які приїжджають на місяць", – поспіхом розповідає мені Віта, бо люди чекають, поки вона доробить їм теплий чай.
На моє запитання, чому вона полетіла сюди, за 10 тисяч км, відповідь була досить простою:
Віта вважає, що волонтерський центр є дуже важливим, адже він дає людям відчуття, що є місце, де їм можуть допомогти.
Новини, які я дивилась з дому, були переді мною
Елайн 48 років. Жінка приїхала до Перемишля з Лондона на 4 дні. Вона народилась у Бразилії, проте вже 20 років живе в Британії. Спочатку, нам було важко зрозуміти одна одну, через британський акцент Елайн: інший наголос у словах, швидка вимова, багато скорочень.
"Новини, які я дивилась з дому, були переді мною. Я не могла прийняти все, що бачила, намагаючись поставити себе в становище людей тут, але це було безглуздо намагатися зрозуміти їхній біль", – каже жінка.
Елайн протягом 4 днів працювала на кухні та роздавала їжу. Вона також ходила по усіх кімнатах з подарунковими пакетами, повними іграшок, книжок-розмальовок, солодощами, напоями для дітей і роздавала їх. Їхня усмішка та сором’язливість просто зігрівали її серце.
Елайн під час своєї праці на кухні
Мовний бар’єр долала за допомогою інших волонтерів-перекладачів чи просто здогадувалася.
"У мене таке враження, що іноді ми не знаємо, що те "мало", що ми робимо, означає "багато" для іншої людини, – каже Елайн та подає гарячий суп старшій жінці.
Жінка вже планує свою відпустку так, щоб знову повернутись у цей волонтерський центр і допомагати українцям.
Місяці, наповнені життям
Важко описати ці дні там. Важко забути досвід, історії, обличчя, які я побачила, та голоси, які там почула…
Важко забути сімейну пару, яка одного дня купила по троянді для кожної жінки у центрі, щоб усі могли відчути турботу. Мені також подарували високу білу троянду. Пам’ятаю цю свою подивовану усмішку тоді.
Подаровані троянди всім дівчатам, які працювали на кухні
Важко забути величезну кількість волонтерів і їхні історії. Один англієць мені сказав: "Ми просто люди, це наш людський обов’язок". Багато таких слів мені вдалось почути.
Це волонтерство про людей, тисячі кілометрів, страх, біль, надію, розпач і радість. А головне – єдність.
4478
