Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з кількома керівниками релокованих підприємств і розпитала про процес переїзду, виклики та плани на майбутнє.
Понад 2 місяці в Україні працює державна програма підтримки релокації підприємств з активної зони бойових дій. Наразі понад 600 підприємств скористалися нею, а 390 – відновили роботу у західних регіонах країни. Раніше ми вже писали про ймовірні шляхи релокації.
Як відбувалася релокація бізнесу
Керівник Чернівецького навчально-виробничого підприємства товариства глухих Петро Фурчак вже багато років очолює компанію. Його працівники в основному люди з порушеннями слуху. Він ретельно вивчив список пропозицій підприємств, які хотіли переїхати, від Мінрегіону, і вибрав з десяток, які підпадали під специфіку діяльності його компанії. Усіх їх пан Петро обдзвонив та запропонував свої умови. Кожному пояснював, чому потрібно їхати саме у Чернівці.
Петро Фурчак, керівник підприємства УТОГ, що надав прихисток
"Я поставив себе на їх місце. Усе життя я займаюся виробництвом, прекрасно розумію наскільки важко запустити бізнес у новому місці, коли тобі ніхто не допомагає. Виникає багато складних питань починаючи з того: де поїсти, поспати і закінчуючи – де поставити станок та хто його буде охороняти", – каже Фурчак.
У Чернівецького товариства глухих є власний гуртожиток, міська рада також запропонувала місця у дитячому садочку, що розташований поруч. Власники бізнесу отримали пільгові умови оренди приміщень.
Євген Коваленков, керівник частково релокованого підприємства "Вертикаль/Тріол" з Харкова
Керівник компанії, яка виготовляє високотехнологічні приводи, Євген Коваленков релокувався у Чернівці з Харкова на запрошення Петра Фурчака. Каже, що бізнес у Харкові міг працювати й надалі, але робити це під обстрілами дуже небезпечно.
У Харкові Євген керував двома заводами, на яких працювало близько 900 працівників. Загальна площа приміщень: 21 тисяча метрів квадратних. З собою у Чернівці перевіз лише 7 працівників. Поки заводи у Харкові ще цілі.
"У мене тут (у Чернівцях – ред.) склад, невелика ділянка з доопрацювання попередньо випущеної продукції і все. Більшість працівників роз’їхалися по Україні і за кордон. Усі працівники крім тих, хто самостійно звільнився – працевлаштовані. Ми нікого не звільняли", – каже Євген.
Ярослав Лисак, співвласник і директор компанії "Невердарк"
Компанію з виготовлення камінів "Невердарк" заснували ще у 2019 році. За 3 роки досягли продажів у 250 камінів на рік, збільшили команду до 30 співробітників, отримали європейські сертифікати та почали продавати продукцію в 10 країнах світу.
"На початку січня 2022 року ми повезли наші каміни на головну світову виставку інновацій CES у Лас-Вегасі, а наприкінці березня на запрошення нашого французького дилера жіночим складом взяли участь у головній виставці дизайну Maison&Objeсt у Парижі", – пише у своєму щоденнику Ярослав.
Ярослав Лисак хотів вивозити виробництво ще до війни, коли почалися розмови про ймовірне вторгнення.
"Воно у нас не таке велике: 500 метрів квадратних. Але співробітники не хотіли їхати, не вірили, що війна почнеться. А коли війна почалася не хотіли їхати, бо не розуміли куди. Людей лякає невідомість. Тому спочатку керівництву компанії довелося знайти місце релокації, сфотографувати, зняти відео: де будуть працювати і жити, продемонструвати всі умови працівникам. І тільки тоді вони сказали добре, ми готові", – розповідає підприємець.
Далі Ярославу довелося шукати транспорт. Київ був в оточенні, ніхто в місто їхати не хотів.
"Ми переплатили, але знайшли транспорт. У десятитонну вантажівку помістилося все виробництво. У Чернівці перевезли 20 з 30 працівників. Тобто всіх тих, хто погодився з сім’ями їхати, ми евакуювали. Коли розгорнули виробництво, почали шукати працівників серед місцевого населення", – розповідає він.
Як вести бізнес в умовах війни
Євген Коваленков відповідає, що часткова релокація не допомогла знайти ринки збуту. Його компанія отримала лише проблеми. Дуже багато довоєнних партнерів відмовляються фінансувати Україну, оскільки тут йдуть воєнні дії. Але частина партнерів залишилась і це тримає на плаву.
Ярослав зазначає, що в Україні ситуація для бізнесу, що не виробляє товари першої необхідності, катастрофічна. На його думку, те, що відбувається зараз, ще квіточки. Чоловік переконаний, що про масовий український ринок товарів можна забути, його немає. Споживання тут найближчим часом скоріше за все майже не буде.
Бізнесмен впевнений: єдиний здоровий вихід для таких підприємств – переорієнтація на експорт.
"На тлі підвищеного інтересу до України сьогодні, мабуть, це найкраща можливість. Європа радо зустрічає український бізнес, показує неабияку лояльність. Навіть скасували мита на імпорт українських товарів. Неочікувана можливість виходити на експорт до Європи. Можливість, наперекір бажанням ворога "покласти на лопатки" нашу економіку, стати сильнішими та втримати економічний фронт", – каже підприємець.
Для цього потрібно швидко вирішити проблему постачання імпортної сировини та комплектуючих, яких не можна купити в Україні. Зараз увесь наш імпорт прибуває в Європу і потім звідти доставляється нам наземним транспортом. Але кожне підприємство вирішує цю проблему індивідуально, або не вирішує зовсім. Підприємці кажуть, що їм дуже допомогло б створення на міждержавному рівні єдиного доступного для всіх імпортерів логістичного хабу у прикордонній європейській країні.
Євген підтримує Ярослава та каже, що крім цього є ще проблема з платежами.
"Ми експортуємо продукцію в Ізраїль, провести платіж більше 20 тисяч доларів – неможливо. Тому, якщо не буде підтримки держави зараз і вже, бізнес просто зникне. Ми хотіли провести розмову з Мінрегіоном про створення невеликого технологічного хабу, щоб підтримати експортно-орієнтовану продукцію, однак поки ОВА області на це не відреагувала", – бідкається Євген.
Він скаржиться також на брак енергоресурсів:
"Найелементарніше, завантажити продукцію в контейнер неможливо, бо немає пального. Ще одне питання – енергоносії. Яким чином держава буде регулювати ціни на них. Для виробництва – це дуже важлива складова. Підняття цін додасть великий мінус в рентабельності".
Підприємці очікують подорожчання комплектуючих для виробництва через складнішу логістику.
"У нас повне нерозуміння банківської і податкової політики держави. Також незрозуміла ситуація з бронюванням співробітників. Програма ніби діє, але вона працює дуже вибірково. Лише для підприємств, які критично важливі", – каже Ярослав.
Петро Фурчак каже, що люди масово йдуть працювати на комунальні підприємства, бо там є бронь. А от йти на реальні виробництва, як правило, не хочуть:
"Бояться мобілізації – це нормальна людська реакція. Не так просто брати автомат і стріляти".
На яку підтримку від місцевої влади сподівається бізнес
Євген вважає, що для початку потрібно врегулювати ситуацію з пальним.
"Наприклад, ОВА могла б виділили декілька АЗС спеціально зорієнтованих на бізнес. Зараз я приїжджаю на АЗС, а там кажуть, що газ є тільки по талонах. Взяти їх можна десь у центральному офісі. Тобто мені потрібно витратити день, щоб заправити авто", – скаржиться підприємець.
Ще однією проблемою назива брак інфраструктури для релокації.
"Так, щоб можна було приїхати, завезти обладнання і працювати, таких тут приміщень обмаль", – каже Євген, який готовий був перевезти в Чернівці два величезні заводи, але не може через відсутність інфраструктури.
Не менш важливе питання, це житло для переселених працівників і їх сімей.
На базі підприємства УТОГ можна створити технопарк, який полегшив б процес релокації
Ярослав каже, що технопарк досить ефективно міг би вирішити більшість питань:
"Коли експортоорієнтовані підприємства починають працювати, можна запускати глобальніші програми для всього технопарку, залучати підприємства з експортним потенціалом і розвивати їх всередині вже створеної інфраструктури, виводити на зовнішні ринки. Поруч побудувати житло для співробітників. Сюди ж привозити потенційних клієнтів, майбутніх інвесторів".
Підприємці готові презентувати проєкт і звернутися за допомогою до держави та до європейських партнерів. Але для початку процесу дуже важлива ініціатива на місцевому рівні.
Що потрібно, щоб зробити технопарк
Петро Фурчак вважає, що це рішення пов’язане з фінансами. Сьогодні жоден бізнес не буде вкладати гроші у виробничі приміщення, оскільки в країні війна. Вкладатися в приміщення модульного типу бізнес також не хоче. Це має зробити місцева влада: ОВА чи місто. Підприємці готові орендувати і таким чином повертати гроші державі за 3-5 років.
"Один квадрат виробничого приміщення коштує приблизно 500 доларів. Але має бути бажання це розвивати", – каже він.
Петро наголошує: технопарк – це не просто приміщення. Треба чітко розуміти, хто там буде працювати.
"Не може так бути, що один торгує пивом, а другий – виробляє самокати. Це мають бути підприємства, які мають схожі напрямки розвитку. Наприклад, експортоорієнтовані виробництва", – переконаний він.
Ярослав Лисак переконаний, що такий парк допоміг би підтримати підприємців комплексно.
"Тут з’являться місцеві постачальники, підрядники, які зараз не мають роботи. У мене є друзі з Києва, які мають велику кількість металообробного обладнання. Але не працюють зараз, оскільки внутрішнього ринку для забезпечення їх виробництва наразі недостатньо, а на експорт ще не вийшли. А за наявності об’єднання працюючих в одній локації експортних підприємств змогли б переїхати і стати їх підрядником", – резюмує він.
3384
