Матеріал Al Jazeera "Escaping war. What Ukrainian children carry with them" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Іграшки допомагають дітям знімати стрес
За даними ЮНІСЕФ, Із 7,5 мільйона дітей, які живуть в Україні, 2 мільйони переїхали в сусідні країни, а ще 2,5 мільйона – в інші регіони країни.
"Війна забирає у дітей дитинство…Іноді діти тікають з одягом в рюкзаку посеред ночі, і втрачають багато звичних для себе речей, через це у короткостроковій перспективі деякі діти відчуватимуть тривогу та стрес і, безумовно, розгубленість, деякі – погіршення пам’яті та концентрації уваги", – каже дитячий психолог Save The Children (міжнародна організація, що займається захистом прав дітей по всьому світу – Евакуація.City) Ане Лемче під час відеодзвінка з Данії.
Багато сімей брали з собою в дорогу лише найнеобхідніші речі, деякі забули про іграшки та інші дитячі речі. Ті діти, яким вдалося втекти зі своїм найдорожчим предметом, обіймають його так, ніби їхнє життя знаходиться всередині улюбленої іграшки чи книги. Ті, хто не зміг взяти щось із собою, обіймають першу-ліпшу іграшку від волонтерів, які вітають їх після перетину кордону.
11-річна Маша з Харкова взяла з собою качечку Мікі
"Коли їхала з України, я взяла з собою улюблену іграшку – жовту качечку, на ім’я Мікі. Вона дуже популярна в Україні, і я сама в’язала для неї пуловер. Моє улюблене заняття в рідному місті – грати з собакою вдома. У школі я вчуся в 5 класі та дуже люблю математику".
Качка Мікі, яку взяла з собою Маша з Харкова
Маша втекла з Харкова разом зі своїми чотирма братами та обома батьками. Більшу частину шляху подолали на власному авто, але потім залишили його на українській стороні кордону, оскільки вважали, що людям в України воно потрібне більше, ніж їм. Вони перетнули кордон у місті Сірет пішки.
"Ми почуваємося добре після перетину румунського кордону, адже нарешті опинилися в безпеці. Волонтери допомагали нам у всьому, а тепер ми їдемо до Німеччини, адже не знаємо, що буде в нашій країні далі", – каже Маша.
Я роблю одяг для іграшок: 12-річна Радміла з Дніпра
"Я б хотіла сказати своїм бабусям (Ользі та Людмилі), щоб вони не боялися; вони все ще в Україні, – каже 12-річна Радміла. – Будь ласка, будьте сильними. Будь ласка, не панікуйте, дуже скоро в Україні все буде добре".
Я вчуся в’язати і мені це подобається, – каже 12-річна Радміла з Дніпра
"Я навчаюсь у 7 класі і мені подобається вивчати англійську мову. Танці та в’язання – мої улюблені заняття у вільний час. Ще я люблю гратися в будинку з найкращою подругою Кірою. Востаннє я розмовляла з нею, коли перетинала кордон.
Я люблю пробувати щось нове, і оскільки я більше не можу ходити до школи, то намагаюся вчитися сама. Я вчуся в’язати і мені це подобається. Зараз я роблю одяг для деяких іграшок, які у мене є, люблю займатися творчістю", – каже вона.
Радміла прибула до Румунії з мамою, 38-річною Людмилою, до кордону їх відвіз батько. Чоловіки віком від 18 до 60 років не можуть покинути Україну через воєнний стан, але Радміла про це не знає. "Мені дуже сумно, що мого тата немає з нами".
У Дніпрі сім’я не чула сирен, але постійні новини змусили їх прийняти рішення щодо евакуації. "Я не розумію, як дорослі може робити ті речі, що відбуваються в моїй країні. Я не розумію, що в його голові, чесно. Деякі кажуть, що Путіну нудно, тому він вирішив це зробити", – каже дівчинка.
Родина поїде до друга в Бухарест, сподіваючись, що війна скоро закінчиться і вони зможуть повернутися додому.
"Перше, що я зроблю, коли повернуся додому, – знову побачу свого тата, а також зустрінусь із деякими друзями".
11-річний Міша з Хмельницької області взяв з собою монети
"Кожного разу, коли тримаю в руках ці монети, думаю про свого тата, який зараз в Україні. Завдяки монетам я почуваюся поруч з ним", – розповідає 11-річний Міша.
Міші з Хмельниччини монети нагадують про тата, який залишився в Україні
Міша поїхав з України разом зі своєю 38-річною матір'ю Оксаною і 72-річною бабусею Тетяною. Вони приїхали до Румунії, а далі планують до Франції, де живуть друзі сім'ї.
"Жодне місце в Україні не є безпечним. Попри те, що біля нас не було бомбардувань, ми панікували, наша країна воює, ми були дуже налякані, – пояснює його мати. – З початку війни Міша почав нас захищати і дуже хвилювався за наше самопочуття. Він розуміє, що відбувається в нашій країні".
"Я люблю розмовляти зі своїми друзями за комп’ютером, але не розмовляю з ними відтоді, як ми виїхали. Я любив бігати вулицями біля свого дому, особливо зі своїм найкращим другом Сашею. Я не дуже старанний учень (він у 5 класі), але люблю співати.
Цю колекцію монет мій дід передав моєму батькові, а мій тато мені. Я взяв не всі монети, але я взяв свою улюблену, 100 румунських леїв 1943 року. Я дуже сумую за батьком... Перше, що я зроблю, коли повернемося в Україну – дуже міцно його обійму", – розповідає Міша.
Сумую за татом і дідусем: 11-річний Захар із Чернівців
"Я буду плакати та сумувати в Бельгії, бо мій тато і дідусь все ще в Україні. Вони найкраще, що у мене є в житті", – каже 11-річний Захар.
11-річний Захар із Чернівців грає в шахи з 7 років
"Я почав грати в шахи, коли мені було 7 років, але також люблю грати в інші настільні ігри та карти. Зазвичай я граю з братом чи татом. У мене є кілька друзів, але небагато дійсно справжніх", – говорить хлопчик.
Захар поїхав з України зі своєю 36-річною матір'ю Іванною, 7-річним братом Назаром і 13-річним кузеном Ігорем. Разом вони чекають на потяг, який довезе їх до Бухареста. Звідти поїдуть до Бельгії, де живе бабуся Захара.
"Я люблю дивитися телевізор і грати на вулиці. Вивчати англійську дуже складно, але математика дивовижна. Я не впевнений, ким буду в майбутньому, але хотів би будувати речі. Перше, що зроблю після повернення в Україну, – відвідаю там усіх своїх родичів", – каже хлопчик.
Я хочу воювати за Україну: 17-річний Мирон із Донецька
"Я б хотів залишитися і воювати за свою країну, але мені 17, а не 18. Пам’ятаю, як багато разів в дорозі говорив, що хочу залишитися і вступити до армії, щоб захищати свою країну, але не хотів, щоб мама переживала, тому поїхав з нею. Я зрозумів, що родина в такі часи важливіша за країну.
17-річний Мирон із Донецька хотів стати солдатом і захищати Україну
Моя мати дуже злякалась, коли біля нашого будинку вибухнула ракета і розбила нам вікна. Саме тоді ми вирішили поїхати з України. До Румунії добралися за два дні. Я їхав із сестрою, мамою та бабусею з Донецька. Це була дуже важка поїздка, спати було майже неможливо, діти плакали, всюди гавкали собаки", – згадує Мирон.
Вагоме місце у житті хлопця займає музика:
"Я жив репом із 15 років. Зараз я пишу пісні про кохання, моє життя, машини, гроші… Я не впевнений, що буду писати про нинішню ситуацію, мені дійсно потрібно глибоко подумати про це.
Музика допомогла мені впоратися з ситуацією та втекти від усього, включаючи цю війну. Музика змінює мене і заспокоює нерви, вона дуже допомагає мені психологічно".
Про війну юнак каже: "Ми цього не хотіли, росія напала на мою країну. Звичайно, ми хочемо повернутися в Україну, якщо щось ще вціліло. Але зараз думаю, що мені слід залишитися в Румунії та вчитися, побачимо... Я хочу миру в моїй країні, через війну гинуть мирні люди".
6-річний Матвій із Львівської області взяв з собою овечку
"Я не знаю, де мої друзі. Я не розмовляв з ними, відколи ми пішли з дому. Знаю лише, що всі роз’їхалися по різних куточках світу", – розповідає 6-річний Матвій.
Матвій із Львівщини любить грати з овечкою
Матвій ходить в садок і любить грати у футбол на дитячому майданчику біля свого будинку.
"Ми не брали з собою багато речей, коли виходили з дому, оскільки думали, що скоро повернемося. Багато днів тому ми з батьками переїхали до Чернівців, а тепер майже ні з чим покидаємо нашу країну. Я взяв свою овечку, люблю грати з нею", – каже він.
Матвій разом із матір’ю, двоюрідною сестрою та двома братами переїхав до Румунії. Звідти вони разом поїдуть до тітки в Німеччині.
"Я хотів би колись стати солдатом!", – зізнається хлопець.
3020
