Поліна разом із батьками та сестрою жила у Маріуполі від початку війни до 4 квітня. Сім’ю вивезли на непідконтрольну Україні територію, до так званої "днр", а згодом депортували до росії. Звідти сім’ї Ковалевських вдалося вибратися до Естонії.

Поліна Ковалевська розповіла редакції Евакуація.City, як сім’я жила у місті під постійними обстрілами та якою була дорога через росію.

Далі пряма мова…

Вибухи і чізкейк: перші дні війни

Повномасштабне вторгнення 24 лютого збіглося з моїм Днем народження. Ми прокинулись від вибухів, але мама вранці принесла мені чізкейк, це ж таки свято. 

Дзвін Миру. МаріупольДзвін Миру. МаріупольАвтор: Поліна Ковалевська

У перші дні мене трусило, я не їла, цифри втрат, які я чула видавалися дуже великими. Вже 2 березня обстріли стали сильнішими і потрапляло у наш дім. Саме тоді ми взяли найнеобхідніше  – документи, трохи речей та їжі, і спустилися до підвалу. Ми сподівались, що повернемось додому

Цього дня зник зв’язок, вода та опалення.

Коли ми вже сиділи у підвалі Палацу культури, нас сильно обстрілювали. 6 березня потрапило в дах будівлі і будинок горів, ми відчували запах горілого. Виходити з підвалу було страшно –  літали снаряди, але і залишатись було небезпечно.

З нами був військовий, який зв’язався з іншими військовими, тому нас звідти забрали. Ми потрапили в районну адміністрацію.

Маріуполь5-тий день війни. Люди біля свого сховища, у когось ще зв’язокАвтор: Поліна Ковалевська

Скоро буде мир: життя у підвалах

У перші дні перебування в підвалі тато ходив за водою назовні, тоді вже він бачив на вулицях загиблих цивільних.

Люди-волонтери їздили машинами на склад, брали їжу. Ми, звісно, не шикували, але 8 березня мали баночку ікри. Однак у нас не було найціннішого – хліба. З розбомблених супермаркетів брали те, що залишилось. Печиво і хліб давно розібрали.

Були моменти, коли я відчувала радість, але думала і про приреченість: ми не виживемо. Якось до нас приїхали наші військові, почали кликати, щоб ми підійшли і не боялися їх. Потім вони самі до нас підійшли з цукерками, давали нам те, що в них залишалось.

У нашому першому сховищі військовий, який був з нами, мав рацію. Йому передавали, що відбувається зовні. Він завжди нас заспокоював і казав: скоро буде мир.

МаріупольДраматичний театр у МаріуполіАвтор: Поліна Ковалевська

У другому сховищі ми вже слухали новини по радіо. Але вони нас трохи дратували, особливо повідомлення про евакуаційні коридори на власних автівках. Мало хто говорив про лівий берег міста, автівки мало в кого залишились. 

Інформація нас більше дратувала, ніж давала надію. Коли казали про перемовини, ми думали, що може бути тихо і ми зможемо вибратись. Однак коли чули постріли, розуміли: перемовини не працюють.

Батьки періодично ходили до нашого будинку. Наприкінці березня ми дізналися, що нашої квартири немає. Будинок горів двічі, в нього стріляли танки. Після третьої пожежі наш під'їзд зовсім впав. Було образливо за дім, за фотографії, цінні речі від бабусь і дідусів. 

Маріуполь евакуаціяПоліна Ковалевська в МаріуполіАвтор: Поліна Ковалевська

Згодом біля нашого другого сховища розпочалися бої, будівля загорілась, потім почали скидати авіабомби, і ми звідти вийшли.

Через 5-7 хвилин на вулиці під обстрілами ми перейшли в інше сховище, до місцевої лікарні.

Там був лікар, який працював у терапії. Я ніколи його не знала, а він там з людьми був вже майже місяць, турбувався про них, їздив по воду попри небезпеку. Він вивіз своїй рідних у безпечніше місце, а сам залишився з людьми. Багато лікарів пішло, а він лишився. Ми завжди залишали йому їжу, хвилювалися за нього. Згодом дізналися, що він загинув. 

Одного разу під час обстрілів, коли літали осколки, нас з сестрою обіймали батьки в коридорі. В цей момент до нас притулилась якась бабуся. І от ми просто стоїмо, не знаємо, чи ще прилетить. Наче і треба присісти, але ми вже не можемо нічого робити.

Або в Донецьк або в росію: депортація 

3 квітня, у татовий День народження, поряд з нами були бої. У будівлю, де ми сиділи, кидали гранати, палили з танків, почалась пожежа. Цього ж дня до нас прийшли "днрівці", росіяни і сказали, що вивозитимуть нас. Ввечері забрали чоловіків з жінками і з дітьми. Наступного дня вивезли нас. 

Ми з сестрою говорили з російськими військовими. Вони нам розповідали, як не беруть в полон азовців, казали, що прийшли нас визволяти, а ми ж відповідали, що нас тут ніхто не ображав. Там у нас перевірили телефон – записи, контакти. Чийсь телефон у мене був підписаний "штаб Зеленського". Я ледве пояснила їм, що й сама не пам’ятаю, хто це і звідки номер.

Під конвоєм нас підвели до вантажних машин, ми сиділи на ящиках з трупами. Нас відвезли у Виноградне (місцевість у Лівобережному районі Маріуполя), а звідти до Безіменного у так звану "днр". Там нам дали вибір – або в Донецьк або в росію. Можливості виїхати в Україну не було.

МаріупольМирний МаріупольАвтор: Поліна Ковалевська

У наметовому містечку в Виноградовому ми з сестрою знову говорили з "днрівським" військовим. Ми не милися десь 40 днів, а той чоловік гарно виглядав, з охайною зачіскою. Він приобняв нас з сестрою і каже: "Ну як? Вам тут подобається?" Ми глянули на нього, як на ненормального.

Потім сестра вголос сказала: "О, тут є хліб!". Тоді той військовий сказав: "Да, дєвачкі, у нас есть хлєб, – він посміхався і був огидним, – у нас тут всьо харашо".

Сестра відповіла йому: "А то у нас же ж хліба не було, квартири не було, живих друзів не було".

Він порадив нам бути більш життєрадісним. 

Ми вибрали шлях до росії, бо звідти було легше вибратися або до Європи, або до України. З Безіменного виїхали до Таганрогу, там на кордоні була дуже довга фільтрація, особливо перевіряли чоловіків. З Таганрогу нас повезли до Ростова. Я з другом виїхала туди першого дня, а наступного – мої рідні.  

Якщо у Таганрозі ми могли вільно виходити на вулицю, то в Ростові людей закрили за залізними воротами і сказали: далі Владикавказ. Батьки з сестрою вирвались до мене у Ростов, там ми вже знайшли людей, у яких можна було зупинитись. Українцям допомогають виїхати росіяни, які проти війни, вони створили цілу організацію, але в мене був зв'язок напряму з цими людьми.

Дорога до Естонії

З Ростова ми поїхали в Санкт-Петербург, а 16-го квітня завдяки добрим людям виїхали в Естонію. Спочатку жили у людей з росії та Білорусі, потім сусіди естонці запропонували житло.

Коли ми виїхали і побачили українські прапори, то стали хоч трохи щасливішими. Так, ми вибралися з Маріуполя, але коли були в росії, не знали, чи виберемся звідти.

Маріуполь евакуаціяМирний МаріупольАвтор: Поліна Ковалевська

Зараз хочеться, щоб війна закінчилась, а потім будемо мріяти про щось інше. Мені через силу вдається будувати якісь свої плани. Не через те, що ми пережили, а через те, що люди продовжують це переживати.

Коли ми, будучи в Маріуполі, чули по радіо про звання місто-герой, то нам тоді це було не потрібно. Бо коли казали, що ми герої, то нас ніби ховали, а ми залишалися в Маріуполі не для того, щоб помирати.

Дві квартири повністю згоріли, в будинок доньки влучила ракета. Історія евакуації з Маріуполя
Маріуполець втік з-під обстрілів через море: історія порятунку