Журналістка Евакуація.City відвідала прихисток та розповідає, як він працює, та як розвивається зараз ферма, яка колись стала рятівним колом для жінки.
2014, евакуація та старт життя з нуля
Залишити рідну домівку Катерині довелось у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі. Вона розповідає, що той рік був для неї складний не лише через напад росії, який повністю змінив життя, а й через стан здоров'я.
"Ще у 2011 році у мене почалися проблеми зі здоров'ям. Я вела малорухливий спосіб життя, а улюбленим місцем був кабінет, де можна посидіти за ноутом. Лікарі цього не схвалювали, а мені зовсім не хотілося ходити по кільканадцять кілометрів за день, як вони радили. Але війна в рідному домі змінює абсолютно все.
Катерина Тарасенко
Коли почався наступ, я була у свого сина й невістки та допомагала їм доглядати за маленькою дитиною. Розуміння того, що нам доведеться тікати, прийшло не одразу, але вже тоді ми вирішили їхати", – пригадує Катерина Тарасенко.
Першим містом, де опинилася жінка, був Харків. Тоді в метро в неї вкрали документи, але після життєвих викликів та кількох переїздів вона потрапила до карпатського села Орова, що неподалік Сколього.
"Я думала пожити спершу в якомусь українському місті, щоб потім повернутися додому, але трохи порозмірковувала й вирішила дослухатися до рекомендацій лікарів та поставити себе в умови, де я буду вимушена рухатися. Під час пошуку прихистку натрапила на туристичну базу "Карпатські полонини". Вони тоді приймали переселенців, й це остаточно утвердило мій вибір", – каже жінка.
До села звикати Катерині було складно, але водночас це стало важливим для неї досвідом. Вона пригадує, що й в Орові, куди спочатку приїхала, і потім у Тухлі їй дуже допомагали люди.
Жінка довго звикала до життя в селі
"У селі я навчилася розводити курей та качок, садити город й майже одразу познайомилася з паном Віктором. Він щотижня приїздив до мене, допомагав по господарству, підтримував морально й вчив більше рухатися. Я та людина, яка ніколи в житті не жила в селі. Взагалі. І на початках у мене було багато здивувань. І приємних, і не дуже. Я все робила самостійно: і воду з колодязя набирала, і речі у мисці прала, і розвішувала їх на мотузці. Це все було новим, але цікавим для мене.
Особливо кожна тваринка була для мене відкриттям. Але найбільшим став подарунок сусідів – коза. Коли я побачила, як народжується козенятко, то я закохалась у кіз, і з цього почалася нова історія в моєму житті", – з посмішкою розповідає Катерина.
За два роки в селі жінка стабілізувалася, знайшла нових друзів й навіть познайомилась з майбутньою партнеркою по проєкту "Козяча ферма двох Катерин". Вони разом розводили кіз, виготовляли сири й займались розвитком бізнесу. За словами Катерини, саме рух і старт у підприємництві стали її основними рятувальниками після переїзду з рідного міста з початком війни у 2014 році.
Зараз у Катерини Тарасенко та Василя Загородного, який є одним із партнерів нового проєкту "Карпатські газди", є 200 кіз, 100 курей, бройлери й навіть кучеряві свині. А ще поруч три озера з рибою, сад з фруктами та город, де росте зелена цибуля, рукола, салат та інша зелень. Василь з Катериною не лише розбудовують козячу ферму в Дашаві, а з лютого також піклуються про тих, хто вимушені покидати власні домівки через повномасштабну війну.
2022, створення прихистку та допомога переселенцям
У лютому велика будівля, яка мала стати готелем-рестораном, перетворилася в прихисток для десятка людей, який зараз називається "Дах над головою". Катерина пригадує, що її новий партнер по проєкту "Карпатські газди" ще раніше кликав її переїхати до Дашави, аби вже на місці розвивати і реалізовувати всі ідеї, але прийняла його пропозицію про переїзд Катерина лише 24 лютого.
"26 лютого ми з чоловіком приїхали зі Львова до Дашави з рюкзаками. Їх взяли з собою на випадок, якщо й тут будуть бомбити й нам доведеться їхати кудись далі. Вони, до речі, досі тут. Стоять складені, – зауважує Катерина і продовжує: – 28 лютого зателефонувала дочка моєї подруги і спиталась, що робити, бо в Києві бомблять і стає небезпечно. Я продиктувала, що з собою взяти, сказала сісти на потяг і їхати до нас. Вже 1 березня вони були тут. Ось так і почалася історія притулку".
Жінка пригадує, що в перші дні вони все вимивали, чистили, збирали допомогу від місцевих селян, щоб було на що покласти людей спати. А потім почали також думати, чим годувати. У цьому їм зараз допомагає кооператив "Карпатські газди", де є город, сади, бройлери, а ще виготовляють сир. Саме звідти і йде частина їжі для переселенців.
"Ми не очікували, що майже одразу назбирається 60 людей. На таку кількість ані я, ані Василь не розраховували. Тому довелося звертатися за допомогою, і нам дуже допомогли місцеві люди. Вони знесли матраци, ліжка, старі дивани, постіль, продукти, одяг. Ми розміщували людей всюди, де була вільна територія. Василь забезпечив дровами й переробив третій поверх, де раніше планувався спортзал, у кімнати. Там зробили перегородки, поклали лінолеум і почали вже заселяти людей", – згадує жінка.
Допомогли розвивати прихисток Катерині та Василю й друзі, які мешкають у різних країнах. Після того, як вони написали пости у своїх соцмережах, безліч знайомих та волонтерів відгукнулося та почали пропонувати допомогу. Загально прихисток отримав 10 тонн гуманітарки. Її Катерина з іншими переселенцями розподілили так, щоб і зараз, і на майбутнє було. А якщо щось залишалося, то це передавали іншим організаціям чи притулкам, які потребували допомоги.
"У прихистку також ми налагодили співпрацю з фахівцями, тому у нас можна отримати медичну та психологічну допомогу, а також є сімейний лікар, з яким тримаємо зв'язок", – наголошує Катерина.
За словами жінки, суворих правил у прихистку нема, бо з перших днів тут кожен включається до роботи: готувати, мити, облаштовувати приміщення.
"У нас переселенці все роблять самі і за власним бажанням, бо часто робити щось – це можливість відволіктися і вивільнити усі накопичені думки. Я й сама більшу частину часу думаю про притулок, ферму і як що зробити та покращити. Якби я себе не запхала у роботу, то мабуть би депресувала", – зізнається жінка і продовжує розповідати: – Ми городи самі садимо, прополюємо, збираємо перший врожай, прибираємо та куховаримо по черзі".
Перші переселенці, які були у прихистку, приїжджали з Києва та Харкова. Згодом притулок вже зустрічав людей з Донбасу, Лисичанська, Краматорська, Сєвєродонецька, Бахмута, Лиману. Катерина каже, що зараз трохи змінилася ситуація і якщо раніше люди приїжджали на 2-3 дні, бо далі їхали за кордон, або на кілька тижнів, поки не звільнять місто з окупації, то зараз все ж затримуються надовше.
З-під обстрілів у Дашаву. Історії переселенців
Катерина каже, що пам’ятає всіх переселенців, які мешкали у притулку впродовж 4 місяців. І їх історії засіли назавжди в її пам’яті, бо колись вона теж була в такій ситуації. Переповідаємо цитатами спогади.
Сім’я з Алчевська
"Я ще довго пам’ятатиму сім’ю моїх земляків з Алчевська. Це молоді люди, які виїхали з Донбасу в 14-му до Києва. У 2021 році вони виплатили кредит за квартиру, а в лютому 2022 були вимушені бігти далі. Їхній доньці в ніч виїзду з бомбосховища в Києві й під час дороги до Львова у купе, де крім них їхали 10 людей і чотири собаки, виповнився один рочок".
Олена, тричі вимушена переселенка
"Ця історія про те, скільки біди приносить росія. Пані Олена приїхала до нас з Києва. Вона у 2008 році була вимушена покидати Абхазію і тоді переїхала в Донецьк. У 2014 році вона вдруге пакувала валізи і цього разу вже для переїзду з Донецька в Київ. А в 2022 Олена стала втретє вимушеною переселенкою і приїхала зі столиці до нас у Дашаву. Зараз вона мешкає в Німеччині, але мене досі непокоїть те, що у неї пів життя пішло на переїзди".
Сім’я військового, що був на Азовсталі
"Пам’ятаю мати і дружину воїна, який перебував на Азовсталі. В їхні очі краще було не дивитися. Особливо коли тижнями не було зв’язку з сином і чоловіком. Згодом вони зібралися і переїхали ближче додому".
Зараз у притулку живе 37 людей. Хтось працює на фермі, допомагає поратися на городі, куховарить. Деякі вже в Дашаві кілька місяців й планують своє життя тут, але все ж є і ті, хто тужить за домом і мріє туди повернутися. Ділимося історіями двох сімей, які проживають зараз у притулку.
Сім’я з Сєвєродонецька
Ірина з чоловіком та трьома дочками приїхали в притулок нещодавно. Спершу вони провели кілька місяців у підвалі, а потім через росію евакуювалися та приїхали у Дашаву.
"Нам порадили знайомі це місце для проживання. Самі ми з Сєвєрдонецька, кілька місяців жили в підвалі, де нас було дві сім'ї, а потім вирішили евакуюватися. Наша подорож була дуже довгою, бо їхали через росію, а потім через низку країн й опинились тут. Мої менші діти були дуже налякані, бо вдома їздило багато техніки, гуділи літаки, і все на їхніх очах. Зараз я трішки відволікаюсь, допомагаю у притулку, куховарю, трохи прибираю. Але все одно дуже сумую за домом і навіть думаю над тим, щоб переїхати кудись ближче", – ділиться Ірина.
Разом з донькою Ірина готує дегустації сирів. Вони презентують їх гостям ферми, які приїжджають відпочити або на екскурсію. Всі сири виготовляють "Карпатські газди".
"Цього року я закінчила школу і так і не відсвяткувала випускний. Моє місто під окупацією зараз, але я сподіваюсь, що з однокласниками ми ще зустрінемось. За домівкою дуже сумую і хотіла би, щоб у мене була можливість повернутися туди", – ділиться донька Дарина.
У притулку в Дарини з'явилося трохи нових знаймоств, а ще нове хобі. Вона по суботах допомагає Катерині та їздить з нею на ярмарки у Львів, щоб продавати сири.
"Спершу я дуже скептично ставилася до сиру, бо боялася запаху. Але коли один раз спробувала, то зрозуміла, що це зовсім не те, що я собі уявляла. Зараз мені дуже подобається спілкуватися з людьми і допомагати їм обрати сир, який їм дійсно сподобається. Тим паче, що я знаю про це зі свого досвіду", – підсумовує дівчина.
Сім’я з Лисичанська
Сергій з сім'єю еваюкувалися на Львівщину у квітні. Побули два дні у Львові, але потім віднайшли прихисток і вирішили їхати туди.
"Я за фахом шахтар. 15 років працював на одній посаді, а зараз тут допомагаю по господарству і мені це дуже подобається. Ми вже вирішили, що будемо тут і далі не їхатимемо. Цього року моя донька йде у перший клас, і ми вже записали її в місцеву школу, а син мріяв вступити в Харків. Він 23 лютого вже навіть відвіз документи, але тепер потрібно думати про інше місто для навчання", – розповідає Сергій.
Зараз Сергій працює на фермі й каже, що не планує змінювати роботу. Він щоденно годує свиней, курей, доглядає за ставами, а коли є час, то включається й в інші активності.
У притулку та на фермі дбають зараз не лише про те, аби допомогти з житлом, одягом та їжею переселенцям, а й створити для них такі умови життя, щоб вони відчували, що тут можуть запустити свої корені й залишитися надовго. Для цього безліч людей працює над впровадженням різних ініціатив. Одна з них – знайомства місцевих жителів із тими, хто зараз перебуває у прихистку.
3025
