Жінка розповіла Евакуація.City, як вона з доньками та новонародженим онуком рятувалась від росіян з рідної Катюжанки та чому все ж вирішила повернутись додому.
Наталія Кіщук 24 лютого забрала дітей з Вишгорода до Катюжанки
Життя в окупації
Після початку повномасштабного вторгнення росії Наталія Кіщук, як багато хто з українців, потрапила у пастку думки, що у селі буде безпечніше, ніж у місті. Тож вона разом із дітьми приїхала під Вишгород – до Катюжанки.
"Ми забрали дітей з Вишгорода вранці 24 лютого. Думали, що у селі буде безпечніше. Чомусь здавалось, що наступ буде більше на міста, а у селах ситуація буде спокійнішою. Зі мною було двоє дочок – 30 і 19 років – і внучок, якому було 9 місяців", - розповідає Наталія.
Але села Вишгородського району у перші ж дні повномасштабної війни захопили російські війська. Серед них були і так звані "кадирівські війська", і підрозділи з Бурятії, які вирізнялись особливою жорстокістю, і російські строковики. Під їхньою окупацією люди жили понад місяць.
Наталія розповідає, що з перших днів колони російської техніки, які рухались на Бородянку, їхали попід вікнами її хати.
"12 днів ми відсиділи у підвалі майже безвилазно. Менша дочка ще знайшла місце, де трохи ловив зв'язок і передавала інформацію, звідки скільки якої техніки іде. Я спочатку навіть не змогла зрозуміти, чого вона не одразу ховається, а стоїть щось і дивиться. Я до неї "Заходь, заходь!". А вона каже: "Розумієш, якщо я це не буду робити, наших там повбивають? Бачиш, он їх скільки їде". Їхало дійсно багато росіян. Раз було, що пройшла колона з понад 500 машин – і бензовози, і танки, все було", - каже вона.
Катюжанка з перших днів повномасштабної війни опинилась в зоні бойових дій
Однак дуже швидко можливість передавати інформацію про пересування окупантів зникла. По-перше, не стало зв'язку. По-друге, самі росіяни почали пильніше ставитись до пересування своєї техніки та відстежувати коригувальників. "Один танк розвертався дулом у наше подвір’я і чекав, поки колона пройде. Виходить, ніби замикаючим був: колона пройшла, він розвернувся і поїхав за нею", – пояснює Наталія.
Крім того, важка техніка була просто на подвір’ях людей. Кілька танків, наприклад, перебували на городі у родини Наталії. Тож лишалось просто ховатись та намагатись вижити.
"Зв’язку не було. Світла не було. Добре, що сусід мав генератор. Коли було більш-менш тихо, ми його включали, щоб зарядити телефони, щоб мати ліхтарики. Дуже врятувало, що у нас над підвалом ніби літня кухня і там був газ. То ми могли нагріти води, залити її у пляшки та обкласти немовля, щоб йому було тепло", – згадує жінка.
Майже два тижні жінка із доньками та маленьким онуком переховувались у підвалі
Каже, що найстрашніше було у той момент, коли російські окупанти почали розквартировуватись у селі. "Коли росіяни вперше зайшли в хату, дуже злякалась. Подумала, вирахували меншу, що вона інформацію передавала і злякалась, що прийшли за моєю дитиною. Маля сильно плакало і ми не могли його заспокоїти. Боялась, що не дай Бог щось з дитям зроблять. Бо вони дуже дратувались. То впала на коліна і молила, щоб тільки дітей не чіпали. Казала, що на все готова, хай би зі мною що завгодно робили, аби лиш дітей не чіпали", – крізь сльози розповідає вона.
Але тоді росіяни просто перевіряли, що у кого вдома є, перевіряли на наявність зброї, шукали ветеранів АТО/ООС та проукраїнських активістів.
"До деяких хат заходили зовсім юні, майже діти, в калошах якихось. Автомати за ними ледь не по землі волочились. Спочатку казали, що ми не маєм їх боятись, бо вони прийшли нас "спасать". Ми, спокійно, наскільки це можна під дулами автоматів, пояснювали, що нас спасать не треба. Вони різні були. Були геть агресивні. Були такі, з якими можна було говорити. Біли такі, навіть, які плакали, що не хотіли їхати сюди воювати, але їх було мало", – каже Наталія.
Майже два тижні, які Наталія з родиною переховувались у підвалі, жінка практично не їла. Розповідає, що дуже переживала, щоб запасу харчів вистачило на всіх. "Старша ще вигодовувала малого. Продуктів було небагато. То мені якось їжа у рот не лізла. Але і голоду не було. Стан був такий, ніби це все сон", – пояснює вона.
Школа у Катюжанці, у підвалах якої окупанти тримали людей
Однак виїжджати було страшно. По-перше, окупанти жорстоко поводились із місцевим населенням та залякували людей. По-друге, навколо неслись бойові дії і виїжджати під постійними обстрілами було вкрай небезпечно. Особливо після того, як російські окупанти розстріляли машини з мирними людьми, які намагались залишити Катюжанку.
Евакуація з окупованої Катюжанки
Можливість виїхати з’явилась на другому тижні окупації. Тоді росіяни мали ротацію і на її час люди отримали можливість потроху виходити на вулицю. Тоді ж стало відомо, що кілька родин з Катюжанки змогли виїхати та дістатись до Львова. Коли у селі дізнались, що вони доїхали і все добре, машини потяглись на виїзд.
До Демидова їх підвезли машиною односельці. Звідти, дочекавшись проміжку між обстрілами, змогли попутною машиною дістатись до Лютіжа. "Там теж почався обстріл. Перечекали. Від Лютіжа постійно йшли машини. Людей підбирали, хто як міг. Набивались навіть в багажник. Так нас підібрали і ми доїхали до Києва. У момент, коли ми від’їжджали, зупинку біля "Фори", на якій ми чекали, розбомбили", – додає вона.
Спочатку, каже жінка, планували їхати на Західну Україну. Однак уже на вокзалі у Києві зустріли сусідів-дачників по Катюжанці. "Вони їхали на Польщу. І я щось подумала, що нам теж треба на Польщу. Тож ми поїхали туди", – каже жінка.
Їхали навмання. Спочатку – потягом до Львова, потім – автобусом до Варшави. Наталія виїжджала до Польщі у той період, коли українок через кордон пропускали фактично просто так, навіть без закордонного паспорта.
Рішення повернути додому
"У польській столиці нас зустріла кума дочки, вони нам орендували житло на кілька днів. Ще на кілька днів ми сабі собі винайняли. Там на той момент житло було або безкоштовне, яке треба було шукати через волонтерів, або дуже дороге – 200 злотих на добу. Тож почали шукати варіанти роботи з житлом. По оголошенню знайшли ферму біля Варшави – у Старих Ольшинах", – розповідає Наталія.
За її словами, поляки приймали всіх з великою турботою. Підтримували, чим могли. Створили всі умови для комфортного життя. За роботу на фермі платили по 12 злотих на годину. Однак вже за два тижні жінка зрозуміла, що евакуація закордон – не її варіант.
Наталія каже, що вчасно виїхати та вчасно повернутись – це рівноцінно важливі та важкі рішення
"Мене так почало тягти додому! Аж зсередини розривало. Не тому, що приймали погано. Ніхто нічого поганого нам не казав, не ображав. Просто такий стан був, що серце рвалось. Тому ми вирішили повернутись. Сіли в потяг і поїхали. Діти – у Вінницю, аби трошки в стороні у безпеці побути, а я до Києва. Додому ще не пускали. Попросили до 7 квітня почекати, бо тривало розмінування. Вже коли приїхала додому, пройшлась городам, там такі осколки лежали, що невідомо, щоби би було, якби ми лишились", – каже Наталія.
Жінка додає, що досі переконана: якщо до міста чи села наближаються бої, то потрібно виїжджати однозначно. Навіть попри страх дороги треба рятувати себе і особливо дітей.
"Я повернулась, щоби робити щось корисне. В моєму випадку потрібно було займатись полями та городами. Бо все, що там виросте, знадобиться. То ми повинні бути на місці і комусь допомагати. Коли робиш щось важливе, не так страшно. Розумієш: так, там побито, тут розграбоване, там розбомбили. Але є ми, ми цілі і можем щось робити аби допомогти тим, кому потрібна допомога. Якщо просто сидіти, стан тільки погіршується", – каже Наталія.
3025
