Але після наступу росії на Україну все змінилося. На початку березня російські окупанти почали знищувати Рубіжне, понад тиждень сім’я сиділа у підвалі, а згодом уламком снаряда поранило 12-річного сина. Тоді стало зрозуміло – треба евакуюватися. Жінці з дітьми вдалося виїхати, а чоловік залишився в місті. 30 березня Ірину та дітей сколихнула звістка: їхній будинок вщент згорів, а любий татко та чоловік загинув…
Свою історію війни Ірина розповіла редакції Евакуація.City.
Далі пряма мова…
Коли почалася війна
Основним моїм місцем роботи був Рубіжанський ліцей. Там я працювала заступницею директора з експериментальної роботи і вчителькою історії та правознавства. Також я є тренеркою кількох національних і міжнародних програм розвитку громадянської компетентності учнів та дорослих.
Крім цього я ще мама дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ), який ми заснували з чоловіком у 2012 році. Зараз виховую 10 дітей віком 4-18 років, які були позбавлені батьківського піклування. Також у мене є біологічно рідна донька.
Коли почалася повномасштабна війна, ми не думали, що будемо виїжджати. Окрім мене, чоловіка і 11 дітей з нами ще проживав мій тато. У нас не було такого великого транспорту, щоб евакуювати всіх.
Ми залишалися вдома, поки 12 березня не почалися потужні обстріли нашого району. З того часу тиждень майже постійно перебували в підвалі нашого будинку. 19 березня під час нічного обстрілу мій 12-річний син Сашко отримав поранення, уламок снаряда потрапив йому в передпліччя. Це стало тригером – тоді ми зрозуміли, що треба евакуюватися.
Сім'я Целухіних на прогулянці
Евакуація: артилерійський обстріл і авіаналіт
На той час наш район став лінією фронту, в ньому активно проходили військові дії. Виїхати вже було дуже складно. Я зверталася по допомогу до державної урядової організації "Спасемо Україну", а також до волонтерів.
23 березня мені прийшло повідомлення від незнайомої людини, яка сказала, що допоможе нам евакуюватись. Це був волонтер зі Слов'янська, представник церковної організації. Звідки цей волонтер дізнався про нас, я так і не зрозуміла. Коли я в нього про це запитала, він показав фотографію незнайомої дівчини, сказав, що це вона передала інформацію про те, що ми потребуємо допомоги. Думаю, нашу історію розповсюдили мої колеги і місцеві активісти. Організації знали, що у нас ДБСТ, 11 дітей, і ми не маємо можливості евакуюватися.
24 березня вранці волонтер приїхав за нами на вантажному бусі і під обстрілами ми з дітьми поїхали з Рубіжного. Мій чоловік залишився вдома оберігати житло, щоб дітям було, куди вертатися.
Їхати було дуже ризиковано. Коли ми виїжджали з Рубіжного, то потрапили під артилерійський обстріл і авіаналіт. Волонтер виявився справді мужньою людиною. Він чітко розумів, коли треба загальмувати, а коли навпаки дати швидкості під цими обстрілами. На щастя, всі залишилися живі і нам вдалося виїхати.
Спочатку ми приїхали у Слов'янськ. Дорога від Рубіжного зайняла трохи більше години. У Слов'янську нам допоміг прихисток для дітей "Паруси надії". У них ми змогли поїсти та переночувати. А вже з цього прихистку нас повезли на захід України, його представники якраз їхали туди за гуманітарною допомогою. З сьомої ранку і до опівночі ми були в дорозі, зробивши тільки одну зупинку десь на годину.
Крім обстрілів на початку, труднощів у дорозі не було. Я переживала за дітей, особливо за наймолодшого, адже думала що дорога для нього виявиться надто важкою. Не знала як він буде поводитися в машині, чи не буде вередувати, чи не буде його нудити. Але все було спокійно.
Діти були так сильно налякані тим, що побачили дома, що дорога, якою складною вона б не була, взагалі не була проблемою. Ми були готові терпіти вже все, аби виїхати з того пекла. Діти під час евакуації поводилися себе добре, розуміли, чому нам доводиться їхати з дому.
Коли ми виїжджали з Рубіжного, то не знали, куди ми прямуємо – на той час завданням було просто виїхати. Я маю багато знайомих по всій Україні, тож знайти прихисток та іншу допомогу за таких умов було трошки простіше. Ще коли ми їхали до Слов'янська, я обдзвонювала своїх знайомих, шукала, куди нам їхати. Було зрозуміло, що поїдемо на захід України, але куди саме – визначалися по ходу. Так я домовилася, що нас зустрінуть в Івано-Франківській області, в селі Межигірці.
Евакуація сім'ї Фото: Архів Ірини
Життя в селі на Прикарпатті
Ми приїхали туди опівночі. Тут нас прийняла Дубовецька територіальна громада. Не дивлячись на пізню годину, нас зустріли та нагодували. І загалом прийняли дуже тепло, створили дуже добрі умови.
Ми живемо у школі. Нам виділили окреме крило, а це три невеличкі класні кімнати. Окрім нас у школі проживає ще три родини: з Маріуполя, Лисичанська та з Рубіжного. Нам видали постіль та усе необхідне для життя. Спеціально для переселенців громада встановила в школі пральну машину, в сільській раді організували душові кабіни, де можна помитися.
Їжу готуємо на шкільній кухні, яка розташована окремо біля школи. Все, що необхідне для життя, у нас є. Волонтери та сільська громада постійно питають, чи не потребуємо ми чогось. До речі, дуже ображаються, якщо ми кажемо, що у нас все є і нам нічого не потрібно.
Дитячих садочків тут немає, тому з малим займаюся самостійно. Старші діти дистанційно навчалися у школі, в якій ми живемо. Ніякої техніки ми з собою не вивозили, тож на уроки підключаються з телефонів через відеозв’язок.
Я, як вчитель, хочу сказати, що рівень освіти тут не той, який хотілося б бачити. Але в тих умовах, що ми опинилися, зараз школа взагалі не головне. Наздоганяти програму будемо вже з початку наступного року. Сьогодні найважливіше, що ми в безпеці.
День вишиванкиФото: Архів Ірини
Треба починати нове життя
У школі нас прийняли добре, але ж на постійній основі залишатися ми тут не будемо. Зараз у нас нагальна потреба – це будинок.
У сусідньому селищі Тустань зараз роблять ремонт у великому будинку, який розрахований на чотири господарі. Сільрада каже, що згодом ми зможемо туди переміститися. Також є розмови про побудову спеціальних модульних будинків для багатодітних, прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Поки що це просто розмови. Проте ми чекаємо на якісь конкретні рішення від держави з приводу постійного житла, бо повертатися нам нікуди.
Ніколи за 31 рік щасливого подружнього життя ми не ділили роботу на жіночу та чоловічу, він міг робити все. Діти любили бути з татом, бо з ним весело та цікаво, особливо влітку на пасіці. З татом можна рибалити, купатися, їздити на екскурсію в інші міста. Він навчив би їх керувати машиною та ремонтувати меблі, і ще багато чому.
Чоловік залишився оберігати житло, а тепер ні житла, ні батька у дітей…. Ці діти вже одного разу були позбавлені батьківського піклування, війна позбавила їх батька вдруге. Не віримо. Дуже боляче це сприйняти.
Мій тато, дякувати Богу, зміг врятуватися завдяки знайомим – вони допомогли йому виїхати. Тому ми зараз розуміємо, що навіть коли війна закінчиться і якщо будуть відбудовувати Рубіжне, найближчий рік-два нам все одно доведеться затриматися десь. Ну, і оговтатись від жахливих подій…
З нами безкоштовно онлайн займається психіатр Андрій Самойленко. Коли в мене або в дітей виникає в цьому потреба, ми записуємося до нього на прийом та розмовляємо. Намагаємося поступово зняти напруження і якось пояснити дітям ситуацію. Також регулярно приїжджає місцевий психолог та займається з дітками.
Крім цього, нами опікується благодійна організація. Її представники приїжджають до нас майже щотижня, організовують для дітей розважальну та освітню програму. Наприклад, останній раз із дітьми займалися малюванням. Нас запрошують на майстер-класи, возять на екскурсії. А ще на території школи є стадіон, майданчик та безліч спортивного обладнання – словом, сумувати точно не доводиться.
У майбутньому ми хочемо повернутися в Рубіжне. Ми розуміємо, що це буде точно не найближчим часом, але віримо, що життя в місті все ж колись відновиться.
Нам пропонували виїзд за кордон в різні країни, але діти були категорично проти – казали ні, ми залишаємося в Україні і будемо намагатися повернутися. Поки повертатися нам нікуди. Вщент зруйновано не тільки наш будинок, а і взагалі все місто. Для відновлення знадобиться тривалий час. Дуже сподіваємося, що нам дадуть житло, бо діти, які були позбавлені батьківського піклування, потребують не тільки відчуття сім’ї, а й рідного дому.
3020
