Матеріал The Guardian "My 12-year-old was sent a work permit – has the world gone mad?: a Kherson mother’s UK diary" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Я шокована неефективністю влади
Ми мріяли евакуюватися в тихе та безпечне місце. Ми знайшли його, та наче маємо бути щасливі. Проте це не так.
Кілька тижнів ми жили під російською окупацією. Потім у Європі чекали на британську візу. Приїхавши у Лондон, зіткнулися з черговим викликом.
Я розплакалася в коридорі хостелу
Коли ми приїхали до Брюсселя, щоб звідти доїхати залізницею Eurostar до Лондона, нам сказали: "Вибачте, з котами не можна". До потягів не пускають із тваринами, навіть із золотою рибкою. Нам рекомендували їхати до Нідерландів чи Франції, щоб сісти на пором або автобус. Я безупинно дзвонила в поромну компанію, але ніхто не відповідав.
У французькому Кале скрізь було закрито. Жінка, яку я зустріла на вулиці, познайомила мене з українкою, яка подала документи на отримання паспорта для домашньої тварини. Вона жила в хостелі, і коли ми туди приїхали, виявилося, що це моя подруга Аліна. Ми познайомилися, коли я працювала на Київщині. Наші доньки навіть ходили в одну школу.
"Тобі потрібен ветеринарний паспорт європейського зразка, – сказала вона. – Інакше вас не пропустять на пором". Я подала заявку, проте ніхто не зміг відповісти, скільки часу необхідно на її обробку. Невизначеність щодо того, чи зможемо ми поїхати до Лондона та коли саме, мене повністю збила з пантелику. Я розплакалася в коридорі хостелу.
Кішка адаптується до нових умов життя
Ветеринар запропонував взяти аналізи крові у кішки, щоб перевірити наявність антитіл і прискорити отримання котячої "візи". Послугу надали безкоштовно, але Венера не проста кішка. Після багатьох невдалих спроб їй довелося вколоти седативне.
Після того візиту до ветеринара я проплакала цілий день, а Венера зрештою задрімала в переносці.
Після бескінечних дзвінків та електронних листів до Агентства охорони здоров’я тварин і рослин Великобританії ми нарешті отримали ліцензію і дозвіл на поїздку.
Мої діти дуже самотні
Одне з питань, яке я одразу поставила представникам місцевої ради, стосувалося навчання. З 24 лютого мої діти не відвідували школу в Україні. Я думала, що вони підуть до школи відразу після прибуття до Лондона, бо до кінця навчального року залишалося більше двох місяців. Проте ні. Мені надіслали список шкіл і в ньому було важко обрати хоча би одну.
Ми ходили у школи нашого району, проте нам відмовляли. Я знову й знову зверталася за допомогою до місцевої ради.
Зібрати дітей до школи – мій головний пріоритет. Деякі школи просять почекати до вересня – саме тоді вони знатимуть, чи є у них місця. Але мої діти дуже самотні, вони не можуть спілкуватися з однолітками, вони не можуть інтегруватися до спільноти.
Нарешті моя дочка отримала листа. Це була картка з чітким написом великими літерами: "Дозвіл на роботу". Чи світ збожеволів? Після п’яти тижнів очікування 12-річний підліток отримав не дозвіл на відвідування школи, а дозвіл на роботу.
Невизначеність щодо школи впливає на моє працевлаштування. Співробітники центру зайнятості знають, що поки мої діти не підуть до школи, я не зможу працювати. Я маю три вищі освіти за різними спеціальностями, але працівники центру пропонують роботу прибиральницею або збирачкою полиць у Tesco.
Життя втратило яскраві барви
Здавалося б, система має працювати за схемою – щоб отримати А, потрібно зробити Б, або в крайньому разі – С. Було би морально легше, якби попереджали про затримки. Бо обіцяні "кілька днів" перетворювалися на "тижні".
Якби я приїхала до Лондона рік тому, то була би вражена його красою та архітектурою. Проте зараз я нічого не відчуваю. Життя втратило яскраві барви. Щоранку важко вставати з ліжка. В такі моменти я згадую, що маю багато зробити для своїх дітей. Заповнити форми, надіслати електронні листи, відвідати зустрічі…Коли маю вільний день, то намагаюся знайти українські книжки або сходити в місцевий спортзал, який є безкоштовним для українських евакуйованих.
Ольга у новому місті
Я переживаю, що більше не побачу батьків. Коли росіяни вимкнули зв'язок у Херсоні, я не знала, що з моїми рідними. Зараз інтернет відновили, ми можемо спілкуватися. Я надсилаю їм фото онуків, а вони – фотографію згорілого авто біля їхнього будинку. По ньому стріляли через порушення комендантської години. В салоні були люди…
Вимушене безробіття все більше засмучує. Неможливо почуватися добре, коли твої друзі та родина на передовій та в окупації. Будучи у Лондоні, відчуваю непереборне бажання робити щось корисне для України. Я беру участь у демонстраціях, допомагаю з перекладом і перераховую гроші нашим військовим. Я волонтерка. Поки це все, що можу зробити, щоб допомогти своїм людям.
3025
