Як Настя потрапила зі Львова на червону землю Уганди і що там побачила, вона розповіла редакції Евакуація.City.
Світлоока сонячна дівчина з довгими дредами посміхається на фотографіях. У неї педагогічна освіта: Настя у 2012 році вступила до Донецького педагогічного коледжу. Встигла там провчитись лише 2 курси – бо почалась війна з росією.
Настя Красовська в Уганді
"Змушена була переїхати в Київ, там продовжила навчання. А на магістратуру поїхала у Львів. І тепер вже три роки тут живу", – розповідає дівчина.
А вся родина Насті зустріла 24 лютого в Маріуполі.
Початок війни
Батьки дівчини розлучені, тому переживати їй довелось через дві родини відразу – з мамою залишився жити і малолітній брат Красовської.
"Тато з його сім’єю спершу спробував виїхати в маленьке село під Маріуполем, а звідти до Запоріжжя. Але росіяни їх розвернули на фільтрацію і поставили в чергу аж дев'ятитисячними. Через знайомих ми ледь знайшли можливість дати хабар і купити ту фільтрацію. Тато мав в'їжджати в той табір на 2 тижні, але зрештою пройшов за 3 дні", – згадує дівчина.
Росіяни зупиняли маріупольців на кожному блокпості з перевірками. Це була середина травня, накази окупантів стали жорсткішими – людям зовсім заборонили виходити кудись трохи далі від машин.
Врешті тата Насті пропустили до Запоріжжя – там маріупольців прихистили і погодували. А звідти він із родиною взяв квитки на Львів і лише під кінець травня доїхав до дочки.
"Мама? Мама досі залишається в Маріуполі. Її чоловіку під сімдесят, він нічого не хоче змінювати. Але це вже не так страшно, як було раніше – бо до кінця квітня я навіть не знала, чи вона взагалі жива. Не мала зовсім ніякого зв’язку", – згадує дівчина.
Про те, що мама і брат здорові, Настя дізналась випадково у якійсь з евакуаційних груп у телеграмі – натрапила на списки волонтерів, які ходили і записували імена людей у бомбосховищі.
"Коли зрозуміла, що вони там разом і живі – стало вже якось легше. Адаптувалась до переживань, хоч і було важко усвідомлювати, що то з моїми рідними відбувається. Все ще боляче, але стерпно", – розповіла Настя.
Уганда
До початку повномасштабної війни дівчина довго виношувала ідею – поїхати на місію до дітей, що потребують підтримки і допомоги. Теологічна академія, в якій дівчина працює та попередньо навчалась, надавала такі можливості.
"Я готувалась до цього весь останній рік. За першою освітою педагог, і коли прийшла до віри, зрозуміла, що хочу служити дітям. Знайомилась з різними людьми, які служать, з місіонерами. Речі складались крок за кроком – мені дали відпустку рівно в необхідні дати. Коли тато приїхав до Львова, і я зрозуміла, що мама в порівняній безпеці, то вирішила, що не хочу відкладати життя на потім", – згадує дівчина.
Тому на початку червня Настя полетіла на африканський континент – до Уганди.
Нетрі
"Пересадок було багато. Я летіла з Кракова в Дубаї, з Дубаїв в Антиб, а звідти – в Кампалу, столицю Уганди. Від Кампали мене забрали машиною інші волонтери до нашого села", – згадує дівчина.
Настя добре пам’ятає свій перший угандійський вечір – вона засинала і прокидалась, втомлена з дороги, чіпляючись поглядом з вікна автівки за незвичний червоний ґрунт, перепалений сонцем, і селищні нетрі.
листівка першого дня
"Дівчата-волонтерки казали мені – ми вже в Уганді як вдома. А я дивилась на всі ці нетрі, і не могла зрозуміти, як так може бути", – згадує дівчина.
Двір дому, де поселилась Настя, зустрів її акуратною могилкою – як пізніше дізнається українка, в угандійців специфічне ставлення до смерті. Як і до життя.
Угандійські будні: поховання з музикою, малярія, проституція
Настиними обов’язками в Уганді була робота з дітьми і підлітками. Місцевий благодійний фонд, на допомогу якому приїхала Настя, опікується шкільною освітою місцевих.
"Я їхала відповідати на той запит, який є. Думала, що залучатиму кошти на навчання дітей – навіть у найжахливішій школі, яка виглядає як сарайчик, освіта коштує мінімум 30 доларів (1 000 гривень) на місяць на одну дитину. А сім'ї налічують по 5 і по 6 дітей – тому виходить дуже дорого. Приватні школи коштують ще дорожче, але державні – платні. У Кампалі, столиці країни, можуть запросити близько тисячі доларів (майже 37 тисяч гривень) за навчання одного школяра на місяць", – розповідає дівчина.
Настя в школі
Фонд стикнувся з кризою у зв'язку з війною в Україні: більшість його партнерів були маріупольськими християнами.
"Я порадила, як переорієнтуватись на Канаду, Америку та Європу. А поки фонд пішов розв'язувати логістичні проблеми, забрала всі уроки у школах та проводила молодіжні зустрічі", – говорить Настя.
Дівчата-волонтерки займались напрямком сексуальної освіти: питаннями жіночої анатомії особливо, адже в країні величезний рівень ранніх абортів і вагітностей, особливо в категорії 15-16 років. Практично в кожному селі є установа, де ці питання "вирішують" – переважно абортивними таблетками сумнівного походження.
Настя з одним зі своїх школярів
"Є проблема з проституцією. Батьки можуть сказати дочці принести цукру з магазину, але не дати на це грошей – тонко натякаючи, що продукти вона може заробити іншим способом. До мене приходили дівчата і запитували, чи це нормально – пояснюєш, що ні, і внутрішньо злишся, бо так не має бути", – розповідає дівчина.
Освіта в Уганді дорівнює квиткові в життя – якщо ці дівчата не зможуть навчатись, вони залишаться у своїх селах і потраплять в ту ж саму кругову поруку. Нема освіти – нема роботи – купа дітей у сім’ях і бідність.
"Тут не дуже багато книжок і зошитів. Метод виховання – дітей б'ють палицею, "чібоком". Українські школярі активніші, відповідають, ведуть діалог з вчителем. А тут всі мовчать – тільки якщо підняти руку і тихо щось сказати старшому на вушко", – згадує Настя.
В африканських старших класах під час уроків тиша. Проте під стіночку, у вікна, практично у всіх шпаринки прослизають молодші, щоб подивитись на "музунгу" – білу викладачку. Говорять і на чолі, місцевій мові, і на англійській.
"Тут немає інтернатів. Якщо з батьками щось сталось, то дітей забирають родичі. Не забрати родича – дуже соромно. Взагалі, середній вік жителів угандійського села – 15 років. В кожному класі – по 50-60 дітей, на кожне село по кілька шкіл", – згадує Настя.
Угандійська інфляція
Водночас в Уганді дуже висока дитяча смертність.
"Тут простіше дитину не лікувати, а поховати і посвяткувати. Дивно звучить, але в Уганді інше ставлення до смерті. Тут святкують поховання по три дні з музикою – вважається, що нічого прикрого не сталось, людина відійшла до Бога. У той час як дитина тиждень хворіє, наприклад, на малярію, її можна було б пролікувати, але на це у родини грошей немає. Тільки на святкування чомусь є", – розповідає дівчина.
Їжа і культура
"Це дуже дивно виглядає для європейців, але тут дуже тепла культура. Всі змучені, але прості і радісні. У церкву йдуть кілометри, по пилюці і спеці, але приходять і радіють спілкуванню з людьми. Обіймають, сміються, думають одним днем, і переживають одним днем. Трохи інше в столиці, в Кампалі, бо там інший рівень освіти і заробітків. В Уганді можливо заробити тільки в якомусь своєму бізнесі чи автомеханіці, бо всі інші хіба вирощують в смітті овочі, і продають це на ринку. Разом з м’ясом, обсидженому мухами на спеці", – згадує Настя.
В Уганді дуже тепла культура
Наприкінці подорожі дівчина заробила шлункову інфекцію – вважає, що їй пощастило, бо сусідка мала тиф.
"Африканці миють посуд інакше, ніж ми, тут інший стандарт чистоти. Та й африканська їжа специфічна. Овочі ростуть прямо там, де смітник, а смітник тут всюди. Пакети розносяться вітром, всі кидають сміття по дорозі. Я привезла з собою стіки львівської кави, то якось побачила один з цих пакетиків супер далеко від дому. Фрукти-овочі дуже дешеві, а все інше досить дороге. Кава з молоком тут екзотика, зате всі п’ють чай з молоком, як данина пам’яті про англійську колонізацію", – розповідає дівчина.
Основна африканська їжа: рис, боби, кормові банани. Все імпортне, типу снікерсів, коштує дуже дорого. Часто відключають світло, і якщо так сталось, Настя дуже не радить купувати щось у місцевих магазинах чи заправках.
Місцева їжа
"Старші дівчата мріють бути мамою і дружиною, і щоб чоловік не лінувався, а був вірним і роботящим. Наскільки це їхнє бажання, а не нав’язне суспільством – я не впевнена. Бо школярі хочуть вчитись і вступити у коледж", – пояснює дівчина.
Місяця в Африці Насті не вистачило: вона думає про те, щоб поїхати до Африки через рік, уже на довший період. Або ж розглядає Індію, притулок для дітей у Варанасі.
Настя з дітьми та іншою волонтеркою
"Я хочу повернутись через дітей. Хай бідність і проблеми, але люди там дуже теплі і відкриті. Гроші я частково вкладала самостійно, частково покрила знайома IT-компанія, а частково допомогли через збір в інстаграмі – хтось навіть перекинув мені 10 000 гривень одним платежем", – згадує дівчина.
Поки що Настя повернулась до Львова та продовжує працювати в академії. Підтримує зв’язки з батьками – і планує наступну свою місію. Можливо до Індії. А можливо і знову – до Африки.
3020
