Як і навіщо Любов Шлапай, українська психологиня, соціологиня та менеджерка з Феодосії евакуювалась до Індонезії з сім’єю, та чого від цієї країни можна очікувати, вона розповіла редакції Евакуація.City.
Любов Шлапай
Любов Шлапай – психологиня, експертка з формування поведінки, фуд-терапевтка і соціологиня. Наразі – менеджерка преміальних програм на навчальній платформі Mindvalley. Вона одружена, має двох дітей. Останні кілька років жінка жила та працювала в Азії. Батьківщина Любові – Крим, Феодосія. Одного разу росія уже забрала у Любові дім.
"Це болючий момент в нашій сімейній історії: у 2014 році, після захоплення росією Криму, моя сім’я мусила виїхати та продати наш родинний будинок у Феодосії. В перші дні війни мої батьки відмовились від російських паспортів, і через якийсь час їхній родинний бізнес пограбували. Психологічно в Криму стало неможливо жити. Тому вони вирішили переїхати на батьківщину мого брата, в Кам’янець-Подільський, і створити там нове життя", – розповідає жінка.
Початок війни
Повномасштабна війна для Любові почалась у Кам’янці-Подільському, куди вона повернулась за кілька місяців до початку подій: рівно о 7:30 ранку 24 лютого. Збори старшої дитини до школи супроводжувались новинами про вибухи, панікою та сльозами.
"Ми ще не могли зрозуміти, що робити. Вирішили все одно відправити дитину до школи, щоб заспокоїтись і розпланувати свої дії", – згадує жінка.
Чоловік українки називається Халід Хілабі, він індонезієць. Родина розуміла: найзручніше для всіх буде евакуюватись на батьківщину Халіда, де можна буде якийсь провести в його родичів у Джакарті.
Любов та Халід на їхньому весіллі
Важким рішенням для Любові було залишити в Україні батьків, щоб евакуювати за кордон дітей. Її батьку 57 років, тому права на виїзд з України під час воєнного стану він не має. Мама Любові також вирішила залишатись у Кам’янці-Подільському з чоловіком.
Перетин кордону
На другий день війни батьки Любові довезли її з сім’єю до кордону Румунії та Чернівецької області.
Так україно-індонезійська родина потрапила в кінець 12 кілометрової черги машин, які повільно тягнулись одна за одною аж до самого пропускного пункту. Любов з Халідом вирішили, що в цій ситуації доцільніше вийти з дітьми та всіма пожитками і пішки дійти до кордону. Машину батьки кримчанки забрали з собою на Хмельниччину.
Коли сім’я Любові перетнула кордон, їх зустріли спалахи телевізійних камер місцевих журналістів та волонтери, які пропонували їжу і каву. Друг сестри українки забрав всю родину до Бухаресту машиною, і Любов з Халідом врешті відчули відносний спокій.
"Десь в той момент, коли перейшли кордон з Румунією, ми зрозуміли ще одну річ: війна з росією – це тільки наша війна. За кордоном я отримала купу підтримки, але водночас розуміння, що ми зовсім одні. Що це наша війна, нічия інша. І ніхто крім нас, українців, не може відчути цього болю", – розповідає Любов.
Румуни говорили чесно: ми вам допомагаємо, тому що розуміємо – якщо путін отримає Україну, ми – наступні.
Евакуаційний рейс до Джакарти
Коли родина приїхала до Румунії, відразу зв’язались з посольством Індонезії: евакуаційний безкоштовний рейс для індонезійців та їхніх родин, що рятуються від війни з росіянами, відправляли через Бухарест. На ньому родина долетіла до Джакарти – столиці Індонезії, де зупинилась у батьків Халіда.
Один з індонезійських пейзажів
Острів Ломбок: оренда житла в Індонезії та неочікуване "рускоміріє"
Довго у родичів чоловіка молода сім’я не пробула, за тиждень знайшли віллу на острові Ломбок та переїхали. Обоє з подружжя продовжили працювати дистанційно, тому складнощів з оплатою житла Любов і Халід не мали.
"В Індонезії можна знайти варіанти оселі від 500 доларів (14 тисяч 700 гривень) до тисячі (29 500 тисяч гривень) й більше за місяць. Там безліч варіантів вілл та будинків. Мій чоловік індонезієць, тож ми все одно думали сюди повертатись і жити на дві країни. Тільки от плани наші значно пришвидшились", – невесело коментує Любов.
Для іноземця найзручніше бронювати житло в Індонезії на сайті airbnb або Longtermrental.
Цим користуються росіяни, тому в азійському регіоні українцям потрібно протистояти повзучій пропаганді "русского міра".
"Ще до війни я довго жила в Малайзії. Можу сказати, що азійська частина світу дуже вражена російською пропагандою. Наприклад, після подій у 14-му році в Малайзії відбувались зустрічі з російськими вчителями й професорами, де росія нав'язувала свою точку зору на те, що відбувається. Я потрапила на один з таких круглих столів.
Любов Шлапай в Малайзії
Оскільки я з Криму, у мене було дуже багато незручних питань до модераторів зустрічі. Навіть зараз, в Індонезії, ми з чоловіком періодично бачимо в інстаграмі повідомлення, де росія нав'язує свої пропагандистські меседжі. Тому Індонезія і всі азійські країни побоюються росії", – пояснила Любов.
Споживчий кошик та ціни
Витрати на харчування в родині Шлапай-Хілабі – 100-150 доларів(2 900 – 4400 гривень) на сім днів, з урахування походу в кафе чи ресторан раз на тиждень.
В Індонезії є власні продуктові особливості: кілограм креветок і кілограм яблук тут коштуватимуть приблизно однаково (до 70 гривень).
Продуктовий кошик в Індонезії може виглядати так:
- Молоко, (1 л) 1,29 доларів (38 гривень);
- Буханець свіжого білого хліба (500г) 1,15 доларів (34 гривні);
- Рис (білий), (1кг) 0,88 доларів (26 гривень);
- Яйця (звичайні) (12) 1,52 доларів (40 гривень);
- Місцевий сир (1кг) 7,46 доларів (220 гривень);
- Куряче філе (1кг) 3,27 доларів (96 гривень);
- Яловичина (1 кг) (або еквівалент червоного м'яса) 8,18 доларів (240 гривень);
- Яблука (1кг) 2,47 доларів (70 гривень);
- Банан (1кг) 1,34 доларів (40 гривень);
- Апельсини (1кг) 1,75 доларів (50 гривень).
один з індонезійських ринків
До 70 доларів (2 тисячі гривень) на місяць родина платить за електроенергію: у сім’ї є басейн з фільтром на віллі, що не рідкість в Індонезії. По 10 доларів(290 гривень) Шлапай-Халебі та їхні сусіди платять за інтернет, який розкидають на кілька вілл.
Школи, мови, візи
Старша дочка Любові ходить до англомовної приватної школи, яка навчає за австралійською та кембриджською системами. Вартість навчання – 4000 доларів на рік (118 200 тисяч гривень). Державні школи Індонезії є переважно релігійними, вивчення ісламу та його норм займає важливу частину освітнього процесу. Мовою викладання є індонезійська, винятків для дітей-іноземців тут не роблять.
На території Індонезії існує близько тисячі мов. Навіть в межах одного невеличкого острова може існувати декілька. Всі діти у школах вчать індонезійську, Любов також зараз займається її вивченням, адже за рік буде складати мовний іспит, щоб отримати в країні так звану "візу дружини". Наразі Любов має проміжний варіант візи, чинний на один місяць, який їй зробили в індонезійському посольстві в Румунії.
"Оскільки ми з чоловіком разом вже кілька років, весь процес у міграційній службі відбувався дуже швидко. Я просто показала наше свідоцтво про шлюб і паспорт. Тепер чекаю, доки паспорт з візою повернуть. Хто приїжджає по туристичній або бізнес-візі, має вивчити питання завчасно. Її дають на 30 днів, можливо навіть отримати після прильоту до аеропорту, але в такому разі її не можна продовжити. Тому ліпше зробити заявку онлайн, або звернутись до посольства," – розповідає жінка.
Місцеві в туристичній сфері активно вчать англійську, тож в кафе, ресторанах і готелях порозумітись з індонезійцями легко. На локальних базарчиках та ринках складніше, проте в хід досить успішно йде мова жестів.
Я не вдома. Що далі?
Зараз Любов продовжує працювати дистанційно. Щоб якось підтримати українок, які мусили виїхати з країни, жінка створила телеграм-канал "Я не вдома. Що далі?".
"Зараз там дві з половиною тисяч людей, які виїхали. Одне з моїх великих бажань – розділити той біль, смуток і важкі емоції. Я як консультантка з досвідом в психології, ділюсь знаннями, як можна в цей час підтримати своє ментальне та фізичне здоров'я. Проводимо онлайн терапевтичні групи з психотерапевтом. Обговорюємо, що відбувається, як ми адаптуємось, як знаходимо школи для дітей. Чи можна змінити країну, якщо тобі щось не подобається, як, де кращі умови. Намагаюсь допомогти українкам, дати їм підтримку в побутових та особистих проблемах", – розповідає Любов.
Жінка добре знає Азію та може працювати з будь-якої точки світу, проте все одно хоче повернутись до України.
Сім'я Шлапай-Хілабі
"Я про це думаю, мрію кожен день. І коли прокидаюся, і коли засинаю. Дуже сильне відчуття: сидиш на пляжі, дивишся на неймовірний захід сонця, але всіма думками хочеш бути у себе на подвір'ї, лежати на травичці і обіймати рідну землю. Тому, як тільки буде безпечно, ми повернемося", – говорить Любов.
3015
