Журналістка Евакуація.City навідалася до прихистку і поспілкувалася з його мешканцями про евакуацію та життя на новому місці.
Усі найкращі моменти були в Маріуполі
У вузькому коридорі повно капців. Таких, які за звичайного життя господарі будинків давали своїм гостям. Тут же попід стіну кількома поверхами поскладані коробки з речами першої необхідності. Вони барвисті і здаються якимись нетутешніми. Поряд понуро спираються візочки для найменших. На стінах малюнки дітей. На малюнках – життя. Бо життя мусить тривати.
Ми знайомимося в кімнаті, де вся підлога встелена матрацами. На одному з них сидить Тетяна. Права рука, зламана вибуховою хвилею, – у гіпсі. Нога – у пов’язці. Запрошує мене сісти на сусідній матрац, паралельно заколюючи волосся шпилькою. Вона починає розповідати відразу.
"Давайте все спочатку. Моя сім’я з Маріуполя. Нас тут десятеро: мої чоловік, донька, і ті, з ким дружимо сім’ями вже 30 років. Я народилася в Маріуполі 17 березня 1965-го. Усі 57 років я прожила там. Найкращі моменти життя були в Маріуполі. Ми мріяли, жили. Навіть не думали, що таке може бути взагалі. Коли десь чули, що там війська підтягують, ми в це просто не вірили. 24 лютого ми проснулись зранку. Усі йдуть на роботу у своїх мріях, планах, турботах. Почули звуки стрільби. Спочатку не зрозуміли, не надали цьому значення… Потім обстріли почали частішати. Ми вже відрізняли, де виліт і приліт бомб чи ракет. До останнього вірили, що нас пронесе. Летить туди – значить можна ще лежати. Усі спали в одній кімнаті.
О, це моя донька Юля прийшла. Ходи, будемо вдвох розповідати".
Юля у львівському прихистку через кілька днів після евакуації з Маріуполя
Юля згадує, що до другого березня всі були у своїх домівках. Після цього комунікації вже відключили, води та їжі не було, магазини й банкомати не працювали. Спочатку люди сподівалися, що все це закінчиться, але ставало лише гірше.
"Навіть до дев’ятого березня ми були у квартирах. А тоді вже починалося нестерпне. Гради все летіли, але ми чомусь не боялися. А 11-12 березня почалися авіабомбардування. Оце було страшно. Перший раз, коли нас розбомбили, у квартирі повилітали вікна, двері. Будинок тремтів, ми думали він складеться, як картковий".
Жінки згадують, що за кілька секунд знову відбувся вибух. Вижити їм вдалося лише дивом. Вибухова хвиля зламала руку й ногу Тетяні. Сусіди зробили імпровізовану шину з одвірка й забинтували кінцівки. Рука зрослася не так, як мала.
Уже з 13 чи 14 березня Юля й Тетяна були у підвалі. У квартири майже не піднімалися, хіба за найнеобхіднішим. Обстріли не припинялися.
"У нас жоден підвал не був облаштований під бомбосховище. Це звичайний підвал. З пилом, комахами, котами, мишами, сміттям, зі всім-всім. І люди там повинні були жити. Грудні діти. Це просто жах. Дітей ми з підвалу взагалі не виводили.
У кого були запаси, у кого – ні. Ми мали гречку, рис і їх їли. Готували на вогні на вулиці. Хлопці зробили псевдомангал з цегол, хтось повиносив решітки. Ніхто вже не ділив, хто і що, не думав, що бере. Все виносили з квартир: подушки, матраци, бо нам треба було жити, щось їсти, десь спати. Тоді ми думали, що росіян скоро виженуть. Спілкувалися і навіть жартували", – каже Юля.
Спочатку їжу готували десь за сто метрів від будинку – на дитячому майданчику. А коли почалися сильні обстріли, то перенесли мангал прямо біля під’їзду. Боялися навіть вибігти з підвалу. Хлопця з цього будинку вбив уламок, коли він гуляв з собакою.
Воду в місто привезти не могли. Мешканці будинків зливали її з систем опалення. Коли випав маленький сніжок, чоловіки з совочками збирали його у відро, щоб можна було розтопити й помити руки.
Жінки кажуть, що багато допомагали українські військові. Давали масло, ділилися скромними запасами, цигарками, підзаряджали телефони від генератора. А згодом води довелося просити вже в окупантів…
"У нас почалося велике мародерство. Люди були голодні, як звірі. А ті, в кого маленькі діти, то взагалі… Магазини були порожні. Люди одне одного їли б уже невдовзі, якби не виїжджали. Це був жах", – каже Юля.
У паніці люди розібрали все з аптек. А потім ті, кому дійсно були потрібні конкретні ліки, мусили ходити по підвалах різних будинків, намагаючись знайти в когось ці препарати. Помирали, бо не було інсуліну, медикаментів для серця.
Найболючішою була втрата житла. Ракета влучила прямо в дім Юлі та Тетяни на восьмому поверсі. Повністю вигоріли кухня, ванна, туалет – залишилася одна велика кімната. Снаряд лежав прямо у квартирі, Восьмий і дев’ятий поверх згоріли.
Тетяна зі своїм чоловіком
"Коли повибивало вікна, ми такі: ну добре, повибивало, вставимо. Ніхто зі своїх домівок не хотів іти. Плівкою вікна забивали. Ніхто не думав до 13 березня кудись тікати. Ми надіялись, що ось-ось воно закінчиться і ми піднімемося у свої квартири. Але після 15 березня стало зрозуміло, що потрібно бігти. Ми були живими щитами. Це поле бою, а ми його заручники. Стали евакуйовувати людей. Когось розстрілювали, хтось виїхав. Це з чуток, як було насправді – ми не знали.
Кожен день бої ставали все сильнішими. Військові йшли по районах, не по всьому місті одразу. І наш квадрат був у самому пеклі десь 18 березня. Після цього дня наші відступили трошки. Російські війська зайшли в наш будинок. Вони перевіряли, щоб не було українських військових. Ночували в наших квартирах.
Російські військові ходили по нашому району туди-сюди, говорили, що тут безпечно й ніхто у нас стріляти не буде. Люди стали виходити, тому що воду треба було добувати, їжу готувати. І коли ми трохи розслабилися, знову почалм летіти снаряди, знову жертви, знову вибухи", – згадує Юля.
Росіяни обманули. Вірити окупантам, звісно, не випадає. Однак в умовах повної безнадії люди намагалися опиратися бодай на якісь слова.
Вибратися з пекла
21 березня жінки вирішили виїжджати. Люди вже не думали про те, що немає зелених коридорів. Вони просто бігли – що буде, те буде. Ніяка зовнішня інформація не доходила – усе через перекази чиїхось слів. Машини були розтрощені. Сідали і їхали, бо вибору не було. Чи в дорозі, чи в підвалі смерть була дуже ймовірною. Люди їхали під обстрілами, побитими машинами, з пробитими бензобаками.
Юля розповідає, як з’явилася надія на те, що вдасться вибратися:
"Почули, що дають для евакуації автобуси біля лікарні. Дає їх росія. І вивозять всіх у Володарське. Це окупована територія – так звана "ДНР". Там не стріляли. Ми розуміли, що звідти їхатимемо в Україну. У той день, коли ми вирішили тікати, був сильний обстріл. Ми перечекали. Добре, що нам до цієї лікарні недалеко. Дійсно, стоять гуманітарні автобуси безкоштовні й усіх вивозять. Але тільки на окуповану територію. Ми сіли і поїхали. Коли побачили місто, це був жах. Ми далі, ніж підвал, не виходили 20 днів. Згорілі будинки, зруйновані торгові центри, трупи, могили. Це повномасштабна війна. Коли нас привезли у Володарське, там було дуже багато людей з Маріуполя. Ми жили в школі, годували якоюсь кашею. Вода була, а вона для нас – на вагу золота.
Були автобуси в Донецьк, а ще в Таганрог і Ростов у росії. Люди писалися в ці автобуси, бо в них не було можливості десь виїхати, не було грошей. У нас уже 24 лютого ні банкомати не працювали, ні нічого, все заблокувалося. Картки є, а що далі з ними робити?"
У Володарському Тетяні наклали гіпс. Згодом усе ж довелося ламати руку ще раз, уже у Львові. На тимчасово окупованій території лікарень не було, бо все облаштоване під військові шпиталі. Приймають цивільних, але лікарів майже нема. Там евакуйовані жили днів 5-6. Автобусів до Бердянська чи Запоріжжя не було. Кілька разів "Червоний Хрест" хотів їх дати, люди навіть бачили, що було написано "Запоріжжя". Але коли підбігали й питали, то у відповідь чули: "Яке Запоріжжя? На Донецьк і Ростов". Місцеві мешканці почали приватними автівками вивозити людей за гроші. Виїзд на легковій машині коштував до 12 тисяч гривень. Палива не було.
"Багато хто чому поїхав у росію? Не тому, що хотіли. Просто не мали грошей. Люди казали, що будуть їхати й уже якось з росії в Україну намагатися повернутися. Нас ніхто не віз. Треба було самому знайти, домовитися, заплатити, щоб довезли до окупованого Бердянська до блокпоста. Вони навіть не переїжджали блокпости, самі мусили з сумками їх переходити. І тільки в Бердянську був шанс, що росіяни пропустять автобуси "Червоного Хреста" на Запоріжжя. Ми їхали в невідомість. У Бердянську ночували в школі. По "сарафанному" радіо передали, нібито Венедіктова (Ірина Венедіктова – генеральна прокурорка України на той час – ред.) сказала, що на Запоріжжя дають автобуси. Але чи пропустять їх, чи ні – ніхто не знає.
Ми сіли в ці автобуси до Запоріжжя. Казали, що не гарантують на 100%, що ми доїдемо. Ми їхали й молилися 12 чи 13 годин, хоча за звичайних умов дорога триває години 4. Було дуже багато російських блокпостів. Нас перевіряли на кожному. Потім ми доїхали, мабуть, до Токмака, і автобус зупинили. Перед нами їхала в машині сім’я, яку обстріляли. Нам кажуть: якщо не дадуть далі дорогу, то автобуси повернуть. Диво – їдемо далі. Приїхали в Запоріжжя, нас зустріли волонтери. Залишилися там до ранку. Волонтери записували нас на поїзди: Івано-Франківськ, Львів, Кривий Ріг – кому куди потрібно. У Львові ми були 30 березня. І нас прийняв цей центр", – каже Юля.
Уламки минулого життя
На телефонах жінок багато світлин з двох різних Маріуполів. На старих – зелене привітне містечко. На нових – згарище. Повалені від вибухів дерева, розтрощені вулиці й дороги. Вирви зяють у землі й асфальті як темні глибокі рани. Як свіжі наготовані могили. Болить. Тіла людей. Їх, мабуть, шукають рідні (якщо їм пощастило залишитися серед живих). Дирами замість вікон чорніють будинки. Точніше, один їхній бік. Інші лежать купами брухту й пороху. Хто під ними – невідомо.
Юля каже, що можна було пережити різне. Але найстрашніше – авіабомбардування. Тепер вона боїться звуку літаків понад усе. Якраз під час розмови крізь відчинене вікно чути, як щось летить. Здригаємось усі. Тетяна та Юля змовкають і наїжачуються. Після слова "свої" трохи легшає.
Юля в кімнаті, яка стала новим тимчасовим домом
Жінки кажуть, з їхнього будинку майже всі виїхали. За останніми даними, залишилося три сім’ї: Андрюха з дев’ятого, Макс з мамою і Вася з другого. Чотири людини на весь дім. У Максима мама лежача, її неможливо вивезти. Він навіть у підвал не міг її винести.
"Знаєте, скільки людей так? Ніхто не знає. Як втікати, якщо нас почали бомбити о третій ночі? Ми самі не очікували. А якщо ти лежиш і будинок швидко склався? Коли нас стали бомбити – ми вискочили. Це частки секунди. Якби нас зверху й ми б…. Ну, це ніхто не знає. Ти будеш бігти, а воно може прилетіти. Знаємо, що в дуже багатьох квартирах перекосило двері від вибуху. Люди не могли вибратися. Вони кричали. Добре, що сусіди могли одне одного порятувати. Якщо було б пряме попадання в той момент, то ми заручники. Прилетіло – і все. Неможливо сховатися. Випадок вирішує", – каже Юля.
У приватному секторі всі будинки знесло. Люди так і залишилися лежати під завалами. Жінки кажуть: головне було вижити. Тоді не думали, що беруть з собою. Збиратися було дуже страшно.
Про свій Маріуполь говорять стишено.
Юля додає, що зараз нічого не залишилося:
"У нас забрали все: життя, роботу, квартири, друзів. Нас лишили самих на себе. Що буде далі? Сподіваємося, що держава нас не покине. Ми дійсно цього потребуємо. У нас було все, а зараз немає нічого. Я не знаю, де мені планувати, що мені робити далі.
Коли до нас приїжджали переселенці (після початку війни 2014 року – ред.), для мене це був жах. А коли я втратила все… І всередині така порожнеча і таке, що взагалі нічого вже не відчуваєш. Це такий жах і біль! І в нас надія зараз лише на державу. Бо якщо ні, то….
От я йду Львовом, якщо колись бігла, у голові 150 ідей на годину, то зараз я просто йду. Це не життя. Життя перетворилося на "просто". Ми просто є. І я не знаю, що завтра буде".
Навіть у цій ситуації люди продовжують триматися за почуття гумору. Воно часто рятує. Маріупольці виставляють оголошення: продаю квартиру. А там руїна! Юля каже, треба ще й свою продати.
"Втратити дім – це так страшно! Кожна людина йде додому, де б не була. У нас нема дому. Чому вони в нас його забрали? У чому ми винні? Ми українці, а в нашому місті жили різні національності. Нащо вони забрали наше житло, наші життя? Ми жили, працювали, створювали. Місто відроджувалося, таку красу зробили: парки, квіти. Усе розвивалося так швидко. І зруйнувати це… Навіщо? Там лежать люди, які вже не побачать майбутнього", – підсумовує Тетяна.
Багато хто загубився. Досі незрозуміло, чи вони живі, чи десь ховаються. Когось узагалі вже не вдасться побачити й почути. На могилках біля будинків у файликах залишені папірці з підписами, хто похований.
"У нас навіть трупи ніхто не збирав. Вони просто лежали. У нашому будинку складали людей за гаражі. Замотували їх у покривала. Боялися закопувати, бо стріляють. У той момент думаєш лише про те, щоб вижити. Ніхто не звертав так уваги на трупи. Навіть коли спіткнешся, то продовжуєш бігти та ховатися. Бо ти розумієш, що ляжеш поряд, якщо не втечеш. Якби в звичайному житті я побачила, як у покривалі несуть труп, то втратила б свідомість. А тут хлопця вбило уламком. Його несуть, покривало все у крові. І я по-іншому це сприймала. Скажіть мені у звичайному житті, що за гаражами лежать трупи. А це була реальність. Ми спокійно про це розповідаємо, бо 20 днів у цьому жили", – згадує Юля.
Ми повернемося
Маріупольці розуміють, що найближчими роками повертатися не буде куди. Але як тільки місто звільнять і відбудують, то готові їхати.
"Ніхто нас не зрадив. Ми вимушені були тікати. Навіть якщо нам доведеться кудись за кордон поїхати, ми повернемося. Я не хочу кудись. Планую бути в Україні, як би не було. Тільки щоб було куди повернутися. Навіть якби мені сказали вибирай місто, в якому ти хочеш жити, то я б не змогла. Мені ніде не подобається, крім Маріуполя. У нас місто було затишне, маленьке. Всі одне одного знають", – ділиться думками Юля.
Тетяна під час розмови
Тетяна мріє повернутися додому. Жінка не уявляє своє життя поза цим містом. І вірить, що перемога за нами.
"Я теж повернуся одразу. Якби так сильно не стріляли й хоча б десь можна було сховатися, ми б не поїхали. Але там неможливо перебувати. Ми так любили свою квартиру… Вже не буде такого.
Багато хто так і не поїхав, залишився. І не поїде, бо не хоче. На п’ятому поверсі в нас жили переселенці. Жінка кричала: "Не поїду! Ми одну квартиру в Донецьку втратили, а цю тільки виплатили і знову втратимо". Вони не збиралися їхати…Тепер починаємо життя з нуля. У нас нічого нема, хоча було все. От так. Розказали ми свою біду…"
3025
