Матеріал Huffpost "I'm A Ukrainian Refugee. Here's What No One Is Telling You About The War" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Евакуація до Італії
Люди питають, як мені живеться в еміграції.
Що ж, давайте подивимося: моє рідне місто під постійними обстрілами, майбутнє моєї країни під загрозою, батько моїх дітей воює, а я за тисячу кілометрів від дому в країні, де не знаю мови та не маю роботи. Тут я можу лише спостерігати, як "тануть" мої заощадження, які витрачаю на двох синів, маму та собаку.
Марія Зав’ялова з молодшим сином в італійському містечку, де живуть зараз
Є й почуття провини, що не беру участь у воєнних діях. Я би хотіла бути на Донбасі та вбивати кожного російського солдата, який траплявся би на моєму шляху.
До кінця лютого я була самодостатньою жінкою – журналісткою і головною годувальницею родини. Коли біля нашої квартири в Києві почали падати бомби, переді мною постав жахливий вибір: залишитися воювати або вивезти сім’ю з-під обстрілів. Оскільки ніхто, крім мене, не міг гарантувати їм безпеку, я вибрала останнє.
Спершу ми поїхали до Львова, де зупинилися у знайомого гравця з "Clash of Clans" (фінська відеогра для мобільних пристроїв – ред.), якого я ніколи не зустрічала особисто. Коли й там почалися вибухи, ми годинами сиділи в підвалі, а потім приєдналися до потоку українців, які прямували на захід.
Як журналістка я висвітлювала життя евакуйованих українців у таборах для біженців. Під час евакуації сама зупинялися в них. У минулому житті я робила благодійні пожертви (й досі роблю, коли можу). Під час евакуації я приймала благодійність від незнайомців: їжу, транспорт, ночівлю у готелі тощо.
Нашим кінцевим пунктом призначення було маленьке містечко в центральній Італії, де я знала лише одну знайому людину – ще одного члена нашої гри ("Clash of Clans" – ред.).
Марія Зав’ялова на роботі в піцерії
Я з тих, хто приймає виклики. Коли ми приїхали, зібрала дітей до школи, поселила маму та знайшла підробіток: роботу в піцерії, потім у стейк-гаусі, пізніше покоївкою в готелі, переповненому українськими евакуйованими.
Які закиди лунають на адресу евакуйованих українок
Я зрозуміла, що мільйони евакуйованих українських жінок є об’єктом глузувань в Інтернеті з боку наших співгромадян, які вважають, що ми покинули країну, тому що "ледачі" та "боягузи", і заради соціальної допомоги.
Гроші? Нещодавно я проїхала 300 кілометрів до українського консульства, щоб встигнути до його відкриття о 8:00 ранку. Попри те, що воно не відчинилося через дві години, переді мною стояло 25 жінок, більшість із дітьми, які сподівалися отримати 300 євро в місяць на кожного дорослого та 150 євро на кожну дитину – виплачуватимуть максимум три місяці. Я була дуже вдячною за ці гроші, але це тривало недовго.
Одна намагалася звинуватити мене в соцмережах, написавши: "Я знаю жінку, яка перевезла чотирьох дітей до друга в Західну Україну та повернулася до Києва працювати заради перемоги".
Скажіть, будь ласка, де знайти таких друзів? І якби я це зробила, чи змогла би я залишити своїх хлопців з ними надовго? Евакуацію особливо важко переживають діти.
Найкраще, що я могла би зробити, – повернутися додому та піклуватися про свою сім’ю. Але це наразі неможливо. Причин для мого виїзду, як і у будь-якого евакуйованого, достатньо. Ми не повинні ні перед ким виправдовуватися, особливо перед тими, хто останні вісім років вставляв навушники, щоб абстрагуватися від політики та слухали російський реп. Саме тоді як деякі працювали, щоб звернути увагу про тліючий конфлікт.
Але фокусувати на цьому увагу є злочином: це не полегшує наше життя і не допоможе перемогти у війні.
Важко бути продуктивною або творчою, коли в тебе депресія
Я не дозволяю емоціям заважати мені наближати перемогу і заохочую інших робити те саме. Важко бути продуктивною або творчою, коли в тебе депресія. Я постійно шерю та роблю ретвіти. Я розповідаю своїм друзям-іноземцям про Україну, про нашу мужність і все найкраще в нашій нації.
Я використовую соцмережі, щоб поширювати правду про Україну, бо Росія ніколи не припиняє брехати. Завдяки знайомим я повсякчас сприяю відправці боєприпасів, бронежилетів і медикаментів нашим відважним бійцям.
І я намагаюся не відчувати провини за ті моменти, коли я можу насолоджуватися життям – коли я можу сміятися зі своїми дітьми, куштувати місцеву їжу і так, навіть піти на пляж.
Марія Зав’ялова у відрядженні в Іловайську у 2014 році
Коли я була журналісткою і мандрувала Донбасом і Кримом з 2014 по 2021 рік, у мене з колегами був девіз: "Насолоджуйся життям, поки можеш". Ми обідали та сміялися поряд з війною, бо знали, що далі можуть впасти на нас.
Важливо, щоб іноземці не забували про війну в Україні
Тут, в еміграції, ми в безпеці. Але тягар війни, занепокоєння про майбутнє наших дітей, страх за наших друзів і родину, які залишилися в Україні, гнітять нас. І провина також, попри мої зусилля позбутися її. Все це повільно вбиває дух, так само, напевно, як бомба вбиває тіло.
Нам, українцям, достатньо смутку та відчаю на все життя. Водночас ми всі маємо робити свій внесок, поважати та любити один одного за це.
І для наших іноземних друзів: ми більше не на шпальтах світових ЗМІ, але, будь ласка, не забувайте про нас. Нам потрібно, щоб усі ви, а не лише ваші уряди, допомогти захистити демократію та Захід від агресії Росії.
То як у мене справи? Принаймні, навчилася добре готувати піцу.
3025
