Про це евакуйовані українки розказали в документальному фільмі Далі.
Далі пряма мова героїнь…
Лариса Загреба, Маріуполь – Люксембург
Маріуполь – дуже душевне та комфортне місто. Його перевага була в тому, що ти міг бачити море в будь-яку пору року. Воно красиве завжди: приходиш і наповнюєшся життям.
Ми, як і всі, просто жили і раділи життю. Мріяли кудись поїхати, щось побачити, але повертатись додому. Наша мрія здійснилась, але вже не маємо куди повертатись.
Чули, що буде війна, але надіялись, що цього не станеться. Пам'ятаю останній вечір 23 лютого, я їхала від подруги, стоїмо з нею на тролейбусній зупинці, я їй кажу: "Люда, знаєш, попереду, якась пустота".
Лариса Загреба з донькою Альоною
24 лютого, коли в спальні полетіло перше вікно, я зібрала гроші, документи, якісь речі. Ніч на 3 березня була надто тиха, і від того страшна. В нас не стало світла і опалення.. Я прокинулась зранку і почала вести щоденник.
За два тижні в Маріуполі ми могли померти кожної секунди. Надіялись, що це буде швидко, щоб не стікати кров'ю від ран.
Мого чоловіка також поранило і ми переїхали до друзів, один з них – лікар, він і надав першу допомогу. Довго думали чи виїжджати, бо машини розстрілювали і ніхто не міг взяти на себе таку відповідальність, але ми вирішили їхати.
Це була середа,16 березня, було багато блокпостів. Проте ми не мали навігації і заблукали і це добре, бо якось нам вдалось об'їхати блокпости.
Далі їхали до Люксембургу. Туди нас запросили знайомі наших друзів.
Десь після 2 місяців перебування тут, я зрозуміла, що в мене крім речей, які на мені і кількох речей, які у валізі, більше взагалі нічого немає.
Тому не відкладайте життя на потім, бо воно надто крихке. Все може зникнути в один день.
Тетяна Булгакова, Харків – Амстердам
Харків… Там пахне сирничками, пирогом, маминими обіймами, безпекою.
Я професійна фотографиня, режисерка і операторка.
Тетяна Булгакова
14 лютого ми з друзями сиділи в кафе, і я чула, як за кожним столиком всі говорять про ймовірність війни. Але ми ніяк не готувались до цього. Жили в такій творчій рожевій бульбашці, намагались не псувати своє життя новинами. Зараз я відчуваю, що це було безвідповідально.
Коли 24 лютого почула перші вибухи, то прокинулась о 5 ранку і зібрала 2 невеликих рюкзака.
Найважчим був день, коли розбомбили ОДА. Він був якийсь незворотній. Тоді я відчула велику небезпеку і почала вмовляти батьків виїхати, бо розуміла, що без мене вони не поїдуть самі, а я посивію за тиждень, якщо вони тут залишаться.
День евакуації. Я ще ніколи не бачила стільки людей на вокзалі. Ми не потрапили в 4 потяги: приїхали на вокзал о 12 годині дня, а виїхали тільки нічним потягом в Одесу.
Ти не знаєш, куди і як їдеш, просто йдеш. Далі були Нідерланди. Тут я відчула спокій.
Щоб відновитись, я пішла в музей. На адаптацію батьків пішло приблизно 2 місяці, я пояснюю їм, як і чим користуватися в чужій країні і дуже хочу хоча б на хвилинку приїхати додому.
Наталія Гаріпова, Одеса – Зальцбург
Одеса – це коли ти вийшов зранку з дому і зустрів так багато друзів, що повернувся вже пізно ввечері. Одеса – це коли ти кожного дня відкриваєш щось нове для себе.
Я працювала мамою на 90% та стендаперкою.
Думала, що це все почнеться і казала чоловіку, що це буде дуже жорстоко. Я розуміла, як росія веде війни, бо сама переселенка з придністров'я. Пам’ятаю, як вони розстріляли там випускні класи дітей.
Наталія Гаріпова
Не може бути такого, щоб горе торкнулось всіх, що всі в один ранок від нього прокинулись. 24 лютого ми прокинулись не від вибухів, а від сирени. Ми поїхали на одну ніч до друзів, і вже зрозуміли, що не зможемо повернутись додому.
Далі вирішили виїжджати. Я їхала від кордону до Варшави і просто ридала 4 години.
Перетнула кордон, але легше не стало. З собою взяла такий дивний набір речей: скраб, самогон, прищепки. А комп’ютер, наприклад, не взяла. Взагалі себе тоді не контролювала.
Коли приїхала в Зальцбург, мала велике бажання негайно щось робити. Я написала пост в фейсбуці із закликом об’єднуватись і якось допомагати армії. Мені багато відписали, зокрема Олена Кравець. Ми почали писати жарти і думати над форматом концертів.
Коли ти знаєш, що комусь допоміг – можеш спокійно лягти спати.
Але єдине, що мені хочеться – просто пройтись своєю вулицею. Не вистачає мого будинку, друзів, родини. Я розумію, що життя вже не буде таким, як було.
Я дуже хочу приїхати в Україну, хоч на трохи. В мене є мій дім, я його знаю і люблю.
Станіслава Дячук, Київ – Братислава
Я мріяла закінчити університет і відкрити свою кондитерську. В Києві ми жили біля військових об’єктів на передостанньому поверсі будинку. Ввечері 24 лютого поїхали в Київську область до бабусі та дідуся.
Станіслава Дячук
Ми стояли на кухні: я, мама, бабуся, а тато з дідусем були надворі, і я почула такий звук, який досі не знаю як описати. Ми попадали на землю, бо навіть не мали погребу, щоб сховатись. Виявилось, що це були два літаки, один врізався в електричну вежу і ми вже залишились без світла.
Далі почали думати як звідти вибратись, але це було неможливо, бо ми були в уточені.
Найбільше я боялась що побачу як вбють батьків. Вже тоді ми чули як історії як ґвалтують дівчат, і тато казав мені бути готовою і якщо треба, то сховатися в маленькій кімнатці і не видавати ні звука, навіть якщо їх вбють.
Ми вирішили виїжджати 8 березня, хоч хотіли ще від 27 лютого, як пролетів той літак. Я подзвонили до подруги і сказала, якщо 9 березня о 8 ранку зі мною не буде зв’язу, то швидше за все нас вбили.
Коли їхали, я старалась запам’ятати кожен момент. Мама мені сказала: "не бійся, якщо вб’ють, то ти вже нічого не відчуєш". На велике щастя, нам вдалось виїхати і всі були живі. Далі батьки мене заставили поїхати в Словаччину.
Я взяла фотографії родичів, і ще хотіла взяти одяг мами і тата на згадку, щоб відчувати їх запах.
В безпеці ти відчуваєш провину. Що ти тут в безпеці, а вони в небезпеці.
Зараз я працюю в університеті асистенткою на кафедрі. І кожної суботи ходжу до німки в будинок прибирати.
Я перестала забувати про те, що життя не безкінечне. Пам’ятаю, перші дні як ми приїхали сюди, я сиділа в старому місті, десь грають музиканти, батьки спілкуються з дітьми, хтось катається на велосипедах і я розумію, що в цьому і було наше щастя.
Анна Тарапата, Черкаси – Трікомо (Кіпр)
З 1999 року я своє життя зв’язала зі спортом і почала займатись тхеквондо. В цьому виді спорту я вже 24 роки. І тепер очолюю Федерацію тхеквондо в Черкаській області.
Анна Тарапата
З 11 січня 2022 року у моєї дитини була зібрана валіза. Я розуміла, що буде війна, але не думала, що це буде в один день.
Я переселенка з Донецька і бачила перестрілки в сусідніх будинках, величезні черги в магазинах, ти дивився на це все і не розумів, що це справжня війна. Проте ніколи не могла подумати, що хтось захоче зазіхнути на територіальну цілісність цілої однієї держави в один ранок. Але я була до цього готова.
Так, як мій чоловік є командиром батальйону патрульної поліції в Черкаській області, ми з ним часто говорили про все, що відбувається і його керівництво тоді було на поготові. У них завжди були якісь наради. За два дні до початку війни він вже додому не приходив.
Як і всі, 24 лютого ми прокинулись від вибухів.
Далі я забрала сина і ми поїхали. Саме сюди приїхали не спеціально, бо багато хто вибирає, де кращі можливості, більше допомоги чи ще щось.
Зразу знала, що якщо не зможу працювати за кордоном у спорті, то піду на будь-яку роботу. Чим більше я працюю, тим мені легше.
Коли закінчиться війна, я хочу повернутись в Україну і закінчити те, що почала: відкрию свою студію, буду навчати дітей, дам робочі місця, організую безкоштовне навчання дітям-переселенцям.
3024
