Редакція Евакуація.City поспілкувалася про мотив евакуації і життя зараз з миколаївцями, які нещодавно виїхали з міста.
Як живе Миколаїв зараз
Прифронтовий Миколаїв вже 8 місяців живе і виживає під постійними обстрілами, в режимі світломаскування та без питної води. Повітряні тривоги лунають декілька разів щоденно у будь-який час доби по всій області. Від квітня у крани місцевих подається лише технічна вода, а через останні обстріли критичної інфраструктури діють аварійні відключення світла.
Небезпека обстрілів та побутові негаразди, змушують миколаївців залишати свої домівки і переїжджати в інші регіони країни та за кордон. Так, від 24 лютого з Миколаєва виїхала понад половина мешканців. За словами Олександра Сєнкевича, з пів мільйона жителів у місті зараз залишилося 220 тисяч.
Міський голова неодноразово наголошував, що зберігається високий ризик руйнування будинків та життєво важливої інфраструктури, та закликав евакуюватися усіх, чия діяльність не пов'язана з управлінням критичної інфраструктури. І якщо у перші години і дні повномасштабної війни миколаївці виїжджали самотужки, власним транспортом або разом із родичами чи знайомими, вже з середини березня налагоджено організований виїзд з міста.
Повернулася до Миколаєва на літо, але евакуювалась знову: історія Оксани Оберемок
Мати 4-х дітей Оксана Оберемок зараз із двома молодшими перебуває у Києві, де син і донька навчаються у школі, займаються у гуртках і мають можливості для розвитку. Вона вже виїжджала з Миколаєва на початку війни і повернулася додому, але перед зимою вирішила виїхати знову.
24-го лютого жінка була сама з дітьми вдома, у Миколаєві, чоловік по роботі у Києві. Згадує той день по годинах:
"Я не розумію, що робити. Всі кудись уже їдуть, а я сиджу. Напередодні знала, що у мене пустий бак в машині і все одно навмисно сиджу. Потім все ж поїхала на заправку, простояла у черзі півтори години та залила повний бак. Найпершою мені подзвонила подруга з росії, плаче і говорить: "Оксано, прости, прости"... Людина там вже зрозуміла, що почалося щось страшне, а я до кінця всього не усвідомила. Потім подзвонила подруга, говорить: "чого ти сидиш, у тебе ж є будинок у Матвіївці, виїжджай туди".
Так у лютому сім’я жила у селищі за містом, в будинку не було води та опалення, тільки кондиціонер. У Миколаєві родина проживала в мікрорайоні Соляні – за 300 метрів від 51-ої школи, яку пізніше розбомбили росіяни, та за 700 метрів від Морського університету, один із корпусів якого також було зруйновано російськими ракетами.
Університет кораблебудування після обстрілу 15 липня
Жінка розповідає:
"Наш заміський будинок – за 3 кілометри від аеропорту, підвалу немає. На горищі монтажне віконце. Як тільки чула десь бомбардування, я бігом лізла на горище і дивилася в бінокль, де які дії, хто де бомбить і куди стріляє. Що вам сказати? Я особисто бачила оті "зетки", які стояли у лісосмузі, 6 чи 8 камазів, танки. Пишу нашій місцевій волонтерці – Катю, що це? Вона відповідає, що все під контролем. Виявляється, це вже розбите після бою".
Оксана пригадує, як їй було страшно, коли бомбили аеропорт, але виїжджати з рідної домівки була не готова:
"Старші діти живуть у Києві, вони звідти ще 15-го березня поїхали на Закарпаття, зняли у Мукачевому квартиру, телефонують мені, питаються, просять: "Мамо, чого ти сидиш? У тебе двоє малих дітей! Хочеш, щоб тебе потім зеленим коридором вивозили?!" А я їхати все ще не хотіла. Так, страшно, та я вже звикла до цих регулярних бомбардувань. Я розуміла, що це поруч з моїм домом, але мене ж не чіпають, чого ж я буду їхати?"
Евакуація в Миколаєві
Змінила думку, коли повезла до евакуаційного рейсу знайому і побачила, скільки людей виїжджає з міста. 17 березня сіли в машину і поїхали до старших дітей.
На Закарпатті родина почувалася безпечніше, але зіткнулася із побутовими проблемами: власниця квартири, яку орендувала сім’я, хотіла отримати гроші за оренду на три місяці наперед (900 євро), Оксана не хотіла платити таку суму, тож сім’я вирішила повернутися додому.
7 червня вдома в Миколаєві їх чекала прикрашена новорічна ялинка. Хоч влітку бомбили чи не щоночі, жили у своєму заміському будинку, мали питну воду та вирощували городину.
"Починали бомбити о 2-3-й годині ночі. Я вийшла, походила, на терасі подивилася, куди летить, з якої сторони. Чесно сказати, було страшно до такої міри, що брала ікону і обходила навколо дому з молитвою. Які знала молитви, такі й читала" – згадує жінка.
Наприкінці літа знайомі запропонували перебути зиму у вільній квартирі на Лівому березі. Після вагань Оксана з дітками переїхала туди. Тепер радіє, як вдало склалися обставини:
"Знайшлося і житло, і школа з бомбосховищем для дітей, і позакласні заняття. Син грає на скрипці та ходить на хокей. Ми вже оформили допомогу для переселенців, хоча виплати поки не отримали. Я не знаю, коли розпочнеться нормальний навчальний процес у нашому Миколаєві, а діти ростуть, і мені важливо дати їм хорошу освіту".
З родиною у Києві
Ще до виїзду до Києва жінка картала себе за недостатнє піклування про дітей, вважала себе поганою матір’ю:
"Часом мені трохи навіть заздрісно було на тих, хто виїхав за кордон – їхні діти в безпеці, побачать світ, зможуть поспілкуватися, вивчити мову, а я не доклала зусиль, не вивезла своїх, гризла так себе, розумієте? Коли ми приїхали до школи забирати документи, зайшли в клас доньки, який згодом розбомбили… Дітям тут, у прифронтовому місті, робити нема чого, і всім, у кого є діти. Їм потрібен розвиток, у нас немає часу чекати. Де б ми не були, максимально тримаюся сама і підтримую оптимізм у моїх рідних".
Розбитий шкільний кабінет у Миколаєві
Не хотіли виїжджати, але вмовили діти: з Миколаєва до Франції
Валентина Іванівна і Володимир Іванович Дідани виїхали з дому 27 жовтня, обом уже за 70, давно на пенсії, чоловік має діабет та інвалідність, жінка – гіпертонію та інші вікові проблеми зі здоров’ям. Переїхати до Франції хоча б на зиму батьків умовила донька, яка виїхала з онуком ще у травні і проживає у кризовому центрі.
Валентина Іванівна і Володимир Іванович до війни
На початку повномасштабної війни родині надали прихисток родичі. Всю весну подружжя провело у селі за 100 кілометрів від Миколаєва, але сумували за домом і повернулися до міста.
Поруч з їхнім будинком розташовані декілька військових частин, тож туди періодично "прилітає". І не тільки туди. Так, навесні ракета влетіла у сусідню багатоповерхівку, "прошила" дах і декілька поверхів. Одного разу касетними снарядами росіяни розстріляли чергу біля банкомату поруч, а згодом розбомбили місцевий супермаркет, кафе, аптеку і будівлі навколо.
Внаслідок російського обстрілу зруйнований супермаркет та будівлі навколо
Щодня миколаївцям потрібно було носити питну воду на 4-й поверх, та й солона технічна вода не завжди є у крані. Влітку пенсіонери перебралися на дачу. Свого часу Володимир Іванович, каменяр по професії, сам збудував літній будиночок. У невеличкій хатинці на 2 кімнатки жили троє пенсіонерів – подружжя Діданів та їхня сваха, після роботи і на вихідні до них навідувалися діти.
"Ми жили у своєму будиночку, займалися городом, садком, навколо всі знайомі, друзі, все рідне, було страшно, але ми на своїй землі, – каже Валентина Іванівна. – На дачі ми почувалися безпечніше, хоча й було чутно всі вибухи в Миколаєві, Очакові. Дочка нас кликала до Франції ще влітку, але я тільки сердилася. Боялися і не хотіли їхати в чужу країну, бо ми не знаємо мови, і вже такий вік, що важко вирушати в далеку дорогу, важко змінювати обстановку, залишати рідних та свій дім".
Шлях був неблизькой, жінка розповідає, що тисячі кілометрів долали 5 діб. Вокзал у Миколаєві розбили ще на початку "гарячої" війни, залізничного сполучення з містом немає, тож довелося їхати до Одеси, там переночували у родичів і наступного дня сіли на поїзд до польського Перемишля.
Пересадки на потяг до Катовіце чекали майже 7 годин, потім ще 5 годин у поїзді, ночівля у друзів-волонтерів. У Катовіце їх та ще одну українську родину – маму з двома дітьми – забрали вже французькі волонтери, везли мікроавтобусом до Франції через Польщу та Німеччину. Першу ніч у Франції літні люди провели в оселі одного з водіїв.
До місця нинішнього проживання дісталися аж на вечір наступного дня. Зараз мешкають у Лотарингії, у містечку Гондрекур-ле-Шато облаштований невеликий кризовий центр для евакуйованих українців у колишньому будинку для літніх людей. Тут пенсіонерам виділили кімнату.
"Нам все подобається, привітні люди, красива природа, але вже тягне додому. Ми поїхали, бо так просили діти – в місті немає води, тепла... діти розуміли, що в нашому віці це пережити буде важко. Так як одна з дочок була у Франції, родина вирішила відправити нас туди", – говорить жінка.
А чоловік продовжує: "Все літо ми жили на дачі, але для зимування наш будиночок непридатний. Зимувати в місті також небезпечно. Ми вирішили побути з внуком та дочкою".
Подружжю пенсіонерів виділили кімнату у колишньому будинку для літніх людей
Літні люди пригадують, що були категорично проти виїзду, але зрозуміли, що дітям буде легше, коли вони будуть в безпеці.
"Не відразу погодилася, але сказала: не виїду, поки не викопаємо на дачі буряки… У нас цьогоріч такі гарні бурячки вродили і морква – як ніколи. А ще подзвонила моя однокласниця, розповіла, що її дочка наполягла і вона летить до неї в Америку. То я заспокоїлася і кажу собі: люди аж в Америку їдуть, то і ми до Франції доїдемо" – згадує жінка.
Вона вже подумки збирається додому:
"Щоб не нервувати, ми вирішили сприймати цю поїздку не як евакуацію, а як подорож, мандрівку, налаштовані на повернення додому до весни. Тут дуже доброзичливі люди. Усі, з ким ми вже познайомилися, щиро співчувають нам, вболівають за наше місто, нашу країну. Але я всім говорю, що ми приїхали тільки на зиму, навесні повернемось на дачу".
У Гондрекур-ле-Шато
Подолавши довгий шлях, після пережитих хвилювань і потрясінь, Валентина Іванівна замислюються над запитанням, чи порадила б вони іншим виїжджати з Миколаєва:
"Я не знаю, порадила б чи ні. Ми тут з дочкою, а самостійно – чи змогли б доїхати, поселитися, оформити документи? Спокій ще не відчули: літак летить, гуде, а ми трусимося, пригинаємось. Можливо, порадила б, особливо літнім людям, не бути тягарем для інших. У Миколаєві треба носити воду, може не бути опалення. Без нас буде легше молоді, волонтерам, владі і тим, хто залишився, витримати цю важку зиму".
Пошкодила ногу, тому не могла більше носити воду і їжу: з Миколаєва до Ізраїлю
Пенсіонерка Людмила Бєлослудцева виїхала з Миколаєва до Ізраїлю. Пані Людмила проживала у Миколаєві, вже на пенсії, діти виросли і роз’їхалися. Корабельний район, де мешкала жінка, постійно потерпає від російських обстрілів. Після місяців її поневірянь, доньки умовили матір евакуюватися:
"Ракети падають, а ховатись нікуди, особливо в Корабельному районі. Єдине безпечне місце в квартирі – між двома стінами на 6 поверсі, і весь дім здригається. Я жила так пів року, більше не витримала, думала, з глузду з'їду. А тут ще ногу підвернула, коли воду носила, довелося виїхати".
В жінки була пошкоджена нога, тож доньки прислали їй гроші, за які Людмила найняла місцевого таксиста. Він довіз до Чернівців, а там друзі дочки допомогли дістатися до Румунії, де її зустріла донька і забрала до себе в Ізраїль.
"В Ізраїлі дали медичну страховку, безкоштовно пройшла медичне обстеження, рентген, УЗД, аналізи, отримала безкоштовні ліки від тиску. Так що поки все добре. Тільки б закінчилась війна", – розповідає про своє життя зараз.
Жінка довго трималася і не планувала виїжджати попри те, що в той час її район росіяни обстрілювали щодня, але не могла самостійно принести собі води, чи продукти, тож поїхала:
"Без води дуже важко, ні посуд помити, ні руки, бо в крані потім текла коричнева рідина. Більшу частину води потрібно було принести на 6 поверх, а ліфти не працювали. Це дуже важко, тим більше, коли ти пенсійного віку".
Пані Людмила каже, що не хотіла залишати дім і заважати дітям, та й не любить щось змінювати у житті, дуже любить свій район та своїх сусідів і мріє повернутися:
"Я своє місто дуже люблю, і дуже боляче дивитись, до чого його довели росіяни. Ви знаєте, не вірилося, що це реальність, і коли ми виїжджали з Миколаєва, падали ракети, було дуже страшно".
3025
